Я одягнула смуток (наче маску),
Щоб приховати свій безликий ритм…
Налякано стрибнула в прірву-казку -
Летіла поспіхом крізь тисячу хвилин…

Знайшла калюжу – й зачерпнула море,
У неба вкрала подих із ниток…
Зламала крила – і розквітло поле,
А ніч мене сховала між зірок…


Вона лежала з закритим маскою обличчям й дивилася на крихітний клаптик нічного неба, що всміхалось їй крізь зачинене вікно.
Душа її – теж в масці – намагалася розбудити своїм розпачливим криком чиєсь співчуття.
На розмальованому Природою обличчі раптом з»явилася загадкова усмішка – це Вона згадувала усі гримаси, які це обличчя було змушене демонструвати всім і всьому (наче життя – театр…)…
В яскравих очах промайнув тінню сум…
ТЕМНО…
Нарешті стемніло і нарешті можна зняти маску!!!
Обличчя – душа солодко здригнулось, немов од морозяного дотику, зітхнуло; в темряві з»явилася перша сльоза…
І полетіли думки у Вічність, наче птахи…
Стали срібнокрилими істотами мрії…
Почуття, спогади, переживання – закружляли-завирували, утворюючи собою якусь іншу СУТЬ.
Нарешті в темряві лежить ВОНА.
Відкритими очима душі вглядається в безмежні очі Всесвіту, а в зболеному серці все ж пульсує спазм щастя…
***
Сірий ранок торкнувся її повік.
Усмішка…- на обличчі… - в серці…
У небі все ще кружляють барвисті райські творіння, сіріючи разом з кожним відкритим людським оком.
Чому? Мабуть, коли відкриваються очі, засинає душа. А тому й день похмурий, та й на мертвих деревах ніби ромашки і соняхи не цвітуть…
Ламким дзеленчанням затихає чарівний спів – і в просторі народжується, росте, поширюється щось таке тягуче-глухе-сіре. Одноманітна тиша трамваїв, автомобілів, літаків, г р ю к і в…
З кожною миттю наростає всезагальна втома:
Більш тьмяними стають погляди, зникають навіть найсміливіші посмішки, стогне ув»язнена душа, звиваючись в нетрях енергійного й цілеспрямованого ЕГО.
То тут, то там спалахують на крихітну непомітну хвилинку розмаїті уламки казки: стрімко розквітають пахучі квіти, перетворюючись в птахів, в небо, Сонце, ЖИТТЯ!!! – А це просто чиясь душа прокинулась завдяки халатному ставленню ЕГО до своїх обов»язків. І, як результат, - крики, гамір, протестуючі вироки:
«г а л ю ц и н а ц і я!!!»

Однак у Природи свої закони, бо під покровом ночі тіло повинне спати, а з ним – і знання, і досвід, та й всі інші атрибути нашого коханого «я».
А тому, коли нарешті засинає цей рушій прогресу і цивілізації,
ДУША розкриває свої вічні крила і просто летить ж и т и!!!


2009 р.