Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Мія Першоцвіт (1983)



Художня проза
  1. Пробач, Олесю
    Вона завжди сиділа в аудиторії за останнім столом, уважно слухала усіх, без винятку, викладачів, старанно занотовувала лекції і майже ніколи не усміхалася. У неї було гарне чорне волосся і сірі сумні очі. Кожного разу, коли ми, студенти-заочники, з шумом і гамом вривалися в аудиторію, вона вже була там: тихо сиділа і мрійливо дивилася у вікно. Усе що ми про неї знали так це те, що звуть її Олесею, а поміж себе ми називали її сніговиком.
    Молоді, веселі, безтурботні студенти, а саме такими ми тоді були, не могли зрозуміти таку відчуженість і замкнутість, (насправді нам і не хотілося вникати в чужі проблеми, бо ми були надто захоплені власними персонами) тому трактували таку поведінку, як зверхність і зарозумілість. Сесії в заочників проходять дуже насичено: вранці – іспити і заліки, ввечері – лекції. Два роки нашого навчання пролетіли швидко.
    А на третьому курсі Олеся прийшла здавати іспити з … мамою! З приводу такого «неподобства» ми досить таки голосно обурювалися. Я запропонувала їй допомогу в підготовці до іспитів, гадаючи, що тим самим виявляю неабияку ласку та доброту, і замість слів великої вдячності (які малювала моя уява) отримала тихе: «Дякую, але не треба». Оце «тихе дякую» було сприйняте як абсолютна відсутність сорому і совісті. І до кінця семестру Олеся демонстративно ігнорувалася мною і всіма іншими «ображеними» одногрупниками.
    На канікулах, які в заочників чималенькі, мені випала нагода побувати в монастирі на Тернопільщині. Літургія, молитви на оздоровлення, похід до джерела Богородиці – день був насичений подіями, емоціями і людьми. Мені було до сліз шкода цих хворих людей. І раптом в моїй голові промайнула думка: ці сотні облич – втомлених і блідих, ці сотні очей – сумних і вицвілих чомусь мені видаються дуже знайомими. Чому? А у автобусі дорогою додому я згадала де бачила їх – за останнім столом у аудиторії.
    З того моменту я вже не могла дочекатися настання другої сесії. Відчуття незрозумілого неспокою і бажання щиро поговорити з однокурсницею хвилювали моє серце. Я тисячі разів намагалася змоделювати нашу зустріч, перебирала слова, якими хотіла б підтримати її (чомусь була у мене певність, що вона має проблеми зі здоров'ям). Нарешті приблизний план розмови був складений, а початок сесії наставав завтра.
    Приїхавши на годину швидше до початку лекцій, я пішла до методиста за журналом відвідувань (який мала обов'язок заповнювати).
    «Ось, тримай, - методист подала мені журнал і списки студентів, - до початку пари ще маєш час, то ж можеш тут його заповнювати.»
    «А тут якась помилка? Ви десь «загубили» студента», - сказала я, не знайшовши в списках Олесі.
    «Та ні…Це не помилка. Олесі не буде. Пухлина в головному мозку… Померла.»
    Померла.
    Я зайшла до аудиторії. Сіла за останній стіл. За вікном яскраво світило сонце, на гілочках дерев прорізувалися зелені листочки…- весна прийшла вчасно. Вчасно зігріла, вчасно потішила… А я – спізнилася.
    Пробач, Олесю.


    Коментарі (8)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -