А потім тебе розіпнуть.
Відречуться. Щоб каменем стати.
І буде боліти. І тричі
Вмиратиме ніч. І біль від тривоги
Втамує терновий вінець.
Напише огень розімлілий
Найперший апокриф
У зіницях твоїх
Юдейських синів.
А дерево райське
У купелі жде, не діждеться,
Щоби відродитись хрестом...
Лиш серце болить.
Не за себе, Боже.
За них.

Боже очі Твої всевидячі
Ти єси в кожному порусі
І навіть у його зіницях
Ти відбираєш кращих
І може ім'я його
Серед них вписане
Але жоден лист не опаде
І вітер не принесе смертельне
Огниво Боже на поле
Чистилища поле земне
Без волі на те Твоєї
Молю Тебе і руки Твої цілую
Охорони і захисти
Вуста скроні серце зболене
Руки що пахнуть димом
У сю хвилину і
Дні прийдешні
Будь з ним Господи
Хай перетриває
Його біль в мені
Бо серця мого
На двох стане
Бережи його
Бережи його
Бережи його

Ти – промінь ти – час
що краплинами
вічності
витікає із жил моїх

ти пульсуєш в мені
хвилинами митями
вічністю
ти – джерело і пожиток мій

підглядаючи майбутнє
тихенько дихає
вічність
охороняючи твій сон

кожною клітиною
запахом
дотиком
живу у тобі

Ніч недопита вимощена сльозами
Літо тривожно снує блакить
Вкрийтеся тишею
Як миром
Завтра
Тиша дзвенітиме градами
Небо накриє болем звитягою
Але не відчаєм серце вистукує
Вічність Боже пережити ніч поможи

Окрушини збираю миті слова напівпогляди
Пощо бджолі цвіт який не дарує меду
Забитися у собі світ так швидко втікає
Збираю аби посіяти серце не може чекати
Виноградова лоза цупко обвила ноги
Тягнеться до сонця вино капає
І застигає стигматами

Плакали квіти. Крапелькою
Опадали їхні сльози
Вранішнє сонце цілувало
Їхні стегна, і пелюстки
Розкривали свої обійми
Ніби боялися
Що ще мить –
І їхня краса зов’яне
І промине...
Сльози капали
Ніжно стікаючи
У холодні обійми
Місячного сяєва

Коли гинуть діти, такі
безборонні
і рученятами навхрест
обнімають землю. Землю, яка
була чужою, а стала
рідною. Навіки, місцем
вічного прихистку
місцем, де душа здивовано-болісно
відірвалася
від зболеного і змасакрованого
тільця

У мить цю світопростір
розривається наполовину
омивається кров’ю
замість сліз
аби грішні покаялись
і зупинились
аби не повторити гулаги і бухенвальди
аби діти, що хрестами,
обіймаючи землю руську
землю, щедро окроплену кров’ю
антів, сарматів, древлян

достукалися, докричалися
до кожного
ЖИВОГО

Не убий!

Заради тих, хто топче ряст
Заради тих, хто має надію
Заради сущих

Ти мовчиш. Тайнопис смерті
Видзвонює останній крок.
Ти ще був. На межі
Погляду вмирала Я,
Щоб вже ніколи не воскреснути.

Вибач. За падання зірок,
За провалля поміж нами,
За слова, порослі оманою,
Пробач, що, кохаючи,
Скапувала чорним воском
На руки чужого бога.

2000р.

Мої крила у твоїх каменях
Непорушно застигли
У напів-крикові моєї душі.
Повисли на ниточці,
Відзенькують останнє вітання
Миті, коли нитка розполовиниться,
А у глибині чорних зіниць я побачу
Здивовано-радісне воскресіння крил.

2000р.

В ясному погляді твоїх очей
бачу інкарнацію ЙОГО
срібною ниткою зливаються воєдино
душі у сивій безодні. Там
де всі ми - у різних світах
бо ти прилетів з майбутнього
моє ж тіло лежить у проекції минулого
на стиці світів народжуємось МИ

2000р.

Дорогами страху,
Де облізла одаліска
Марно прагне померти,
Зникнути з-перед моїх очей,
Бачу тебе, знесилену,
Але непереможену
Чужим богом.
Його смертю торувала
Дорогу до життя.

2000р.

То було вчора. Ти ще плакав
Очима на сонце. Усміхались
Космічно зовсім морозні зіниці,
Кажучи, що то була провокація
Пристрасті.
Блідо опадає останній місяць.

1999р.

Ти знаєш, як це - заглянути
У глибини душі,
Коли тих глибин нема,
І, овіяний вітром, вицвілий хрест
Зорить на тебе,
Досвітнім смутком
Сіючи безсмертя
На посивілі тіні.

1999р.

Повністю занурена у себе
Сартровим поглядом мітиш
У власне безсилля
Щоб знову до непритомності
Спокійно полетіти вгору
Сиджу на парапеті чужих думок
І дивуюся -
Невже це і є - МОЄ ЖИТТТЯ?

1999р.

Дихотомія власного Я
Розщеплена твоїми очима
Безпросвітньо блукає
Лабіринтами зневіри.
По дорозі до Себе
Зовсім випадково побачила
Присутність твоєї відсутності,
Яка свідчила, що ти - поруч

1999р.

Без віри у НАД -
Емпірично забутого
Але давно відкритого
У закамарку людського серця
Не збагнути власного безсилля
Що народжує Генія

2000р.

Учора я народила слово
Учора воно було
Цнотливо-трепетним
Ніби перед розп'яттям
Не маючи жодного значення
було досконале у своїй довершеності
Учора я народила Слово
Його щойнонароджена смерть
відтворилась у метаморфозі Тебе

1999р.