***
...Ти пишеш, брате, що зміна зо мною сталася, що мною заволоділи злі демони, що я запродав душу дияволу.
Ти пишеш, брате, як я міг зрадити, що примусило мене вбити?
Чи ти гадаєш, що я не пам'ятаю теплі мамині долоні, що забув молоді літа?
Ти запитуєш, що змусило?
... Відколи себе пам'ятаю, ми жили ж у вічній скруті. Ні, мама не варила табірної баланди, сяка-така їжа завше була на столі. Але страх, отой страх перед табірною баландою, що віднедавна почав заповзати поспіль усім людям в душі, сковував нас... і пам'ятаю, як ми їли: ковтками, давлячись, ніби в останній раз.
Страх сковував душі.
І вони згортались, морщились, зсихались, і однієї ночі падали до ніг і зникали. Але залишалась тінь. Вона не сохла і не в'яла, а була завжди поруч. І поступово ми самі ставали тінями, і вже не можна було розпізнати, де людина, а де її тінь.
Машина робила з нас тіней, а її двигуном була партія. Вона вселила мені ідею в голову, а в руки дала карабін і сказала: втілюй ідею в життя, живи з нею щохвилинно і вмри з нею на вустах. А ні, то...
Ти сам знаєш, брате!
Я був молодий, і мені хотілося жити, а не вмирати заради якоїсь надхмарної "України", як вмирали ті божевільні фанатики-западенці.
Брате, ти пишеш, що змусило мене вбивати?
... Я ж був, як і ти - звичайним сільським парубком, у подертих штанях і засмальцьованій сорочці - босий безбатечко. І кожен міг потурати мною, плюнути на мене, міг...
Брате, а партія дала мені карабін! Карабін в руки! І саме тоді я відчув себе людиною, а не скотом!
Ти пишеш, як це жорстоко і гидко - вбивати.
Коли я відчув холод зброї на своїй долоні і зрозумів, що від руху моєї руки залежать десятки, сотні, а, може, тисячі життів, саме тоді зрозумів: я - людина, а ви... ви всі - скоти, твань!..
А-а-а! Якби ти почув, як б’ється карабін в твоїх руках, а серце вискакує з грудей, а очі юнки, чоловіка, старенької дивляться на тебе так жалібно і благально… або з такою ненавистю чи то пак презирством… І саме тоді ти хочеш вбивати, нищити, бо ти можеш все, чуєш – все-е-е!
Ти питаєш, як я міг зрадити?
Юда продав Ісуса за тридцять срібняків, а я нікого не продавав, нікого!
Таке життя. Я хотів жити, і виживав, як міг. І не тобі судити мене… Я був чекістом. То була робота. Робота, як і тисячі інших: лікаря, землекопа, агронома…
Робота, де вчать зраджувати…
А кого я зраджував? Національних героїв, «Україну», якої ніколи не було, а якщо і була, то добра нікому не принесла? Та кожен з них – то ворог! Ворог народу, партії. Мій ворог! Їх треба було змітати з лиця землі, щоб бісівське кодло не заважало будувати комунізм. Ти питаєш, чи вірив я в нього? Щоб вижити, треба було вірити. І я – вірив.
Брате, не думай, що я не людина, і мені вже нема нічого людського. Певно, тому й починається моя історія, бажання вижити взяло верх над усіма іншими почуттями.
Машина зробила з нас слухняних рабів?

***
Все було б добре, якби…
Якби не та ніч 47-го. Мені вдалося втертися в довіру «лісових хлопців» і їхнього керівництва, а з часом і самому стати надрайоновим провідником, а, отже, і самому тримати кермо в руках.
Нашим завданням було прорватись без боїв на південний схід і провести чистку деяких сіл. Про операцію під відповідною назвою заздалегідь було повідомлено наших. Наших, тому що я ненавидів тих скур…х бандерівців!
Питаєш, чому?
Бо я через них я важив кожну хвилину життям, бо й сам залежав від них, хоч і мав зброю в руках.
Засідка стояла біля села N. Про це я знав наперед. Загін бандерівців і я з ними рухались у напрямку до засідки. Нас було чоловік 15. Загін невеликий, можна було взяти з першого разу. Хлопці щось запримітили чи що, але план провалився. Чотирьом і мені вдалося втекти (в разі провалу я йшов з ними далі). Один був важко ранений, куля застрягла у лопатці, друга перебила коліно.
Втрьох ми донесли його до якогось хутора, в хату тутешньої жінки.
Господи, яку ненависть я відчував тоді до них, адже я їх ненавидів і мусив, чуєш, брате, мусив розділити їхнє горе, а перестріляти їх не міг, не мав права, бо від цього залежав успіх операції.
… Семен лежав на бамбетлі і важко стогнав, раз у раз спльовуючи кривавою піною. Його темно-карі очі проїдали наскрізь, певно весь біль згустився в них, і той невимовний крик проникав у саме серце і роз’їдав його. Очі не кидали стріли, погляд, як п’явка, лип до твоїх очей, і ти хотів втікати, але не міг, - і тоді тебе брала злість і на ті очі, і на той погляд, і на всього його.
Жінки беззвучно голосили, а очі кликали, благали допомоги… чорта два, а не помочі тобі!
Рука мимоволі натрапила на курок, натиснула раз, вдруге…
Семен не встиг навіть скрикнути.
Одиноко пролунало в хаті:
- Хай не мучиться.
Господи, то я. Я тоді думав, я вірив, що так треба, але одне не знав не передбачив.
Чи віриш, брате, що Семенові очі влізли відтоді в мою душу і роз’їдають вже не серце, ні, а душу… Певно, і в мене ще є вона, бо вбивати стало важче, хоч злість все росла і росла: то ті очі не давали спокою , все никали закутками мого серця і щось шукали, певно, кари на мене, а, може, стежку до його глибин, сподівались натрапити на мою слабину…
І таки натрапили.
Ти, гадаєш, брате, мені легко жити. Чи ти думаєш, зрадники (як ти мене називаєш) не здатні відчути біль, ти думаєш, вбивці – бездушні?
Так, я мучився і… вбивав… кров’ю намагався тамувати свої муки. Ні, я більше не тиснув на курок, це робили за мене інші, але я бачив їхні перекошені від болю і ненависті обличчя, бачив їхню кров…
І тоді я кричав, ні, волав Семеновим очам:
- Ну що, знайшли? Геть! Геть! Ти здох, як той пес, я тебе пристрелив! Іди від мене, тебе нема вже! Йди-и-и!
Та очі не давали спокою. І відтоді моє життя, чуєш, брате, стало шляхом на Голгофу. А я ніс свій хрест, кидав його, підіймав і знову ніс, бо коли кидав, ті очі їли мене, і я згинався і хрест підіймав.
Смієшся і питаєш, який хрест ніс я?
О-о-о… Важкий то був хрест… Не дерев’яний, не залізний, а тяжчий, набагато тяжчий! В повздовжню дошку складений докупи, ніби зліпив їх хтось - всі мої гріхи, всі вбиті й замучені, всі винні й не винні (хоч невинних я не вбивав). А дошка поперечна була широка, а що важка: такі-то, брате, людські прокльони і прокляття, сказане маминими вустами!
Поставили Семенові очі дошку, прибили цв’яхом, себто моєю совістю, завдали на плечі і сказали: «Неси…»
Хіба то не є моя Голгофа?
А я вже так далі не можу, тягне, висмоктує сили хрест. Бо кому не подивлюсь в очі, а звідти Семеновий погляд; і його крик; і його докір; скрізь , де не гляну: тисячі розіп’ятих очей, і мертвий крик терзає мою душу.

Я більше не можу так, люди!

То не я вбивав, то не я зраджував, люди! Брате, скажи їм, що то не я, що то вона зробила з мене раба, що…

Люди, простіть! Семене, чуєш?!..

"Зенону" - Ярославу Галузі, присвячується.

***
Учора падав дощ. Вітер зривав розпуклі пуп’янки цвіту. Ти німо дивилася на розпечену землю, яка вже стогнала під лункими ударами крапель.
Дарма згадувати, що зараз ти сидиш на вицвілій, далебі колись лакованій лаві, і пишеш. Ти згадуєш. Хоча ні: спогади настільки стали реальністю, що направду твій стан близький до божевілля.
У тебе зараз, мабуть, кам’яне обличчя. Шум машин пролітає мимо твого слуху.
Вітер. Не такий, як учора.
А-а-а… так. Воно ж було те, вчора. Дощ, вітер. Чорна і зелена, в квіточки, парасолі. Очі, котрі допитливо дивляться на тебе. Але ж були ті, інші…
Вгору-вниз. Вгору-вниз, - і дитячий сміх відбивається у верховітті яворів… Їх так багато – дітей на гойдалках. Ти ж у дитинстві любила отак гойдатись – аж доки нудота не підступала до горла. Тоді світ меркнув, і амплітуда коливань перетворювалась у яскравий вибух болю.
Тобі болить і зараз? Інакше чого барви так б’ють у вічі?
Асоціативний метод передбачає… Що ж він передбачає? Що те, що ти побачила, вплинуло на тебе, і саме тому ти сидиш у стані прострації і перебуваєш ТАМ?
Та хіба у тому річ? Хіба не в тому, що побачила й так нічого не зрозуміла? Що твоє серце закостеніло, і лиш ті очі й скоцюрблені руки , котрі знеможено чухають тіло, виривають те серце із грудей, щоб уже ніколи не висмоктувало твою душу.
Годі! Ти ж знаєш – зробиш усе, щоб допомогти таким: даси милостиню, побудуєш притулок. Авжеж, ти зробиш усе – аби лиш ті очі дали спокій твоїй душі…
Ти не чуєш, як плаче твоє серце - тихо і зовсім безболісно. Забилося десь у куточок і капає слізьми на посивілу душу.
… Він був зовсім не огидний, але признайся собі, що, торкаючись його коростявої шкіри, ти мимоволі думала про себе.
Кров лилась із розбитого чола, густо орошуючи рідкувате волосся…
Що зо мною? Чому пишу, немов спостерігач? Адже воно, ще цілком не зрозуміле мені почуття, і в сю хвилину кипить у серці. Чому?
Бо там, на церковному подвір’ї, була не ти. Там не було людини бізнесової, з люб’язно-щиро-робленим усміхом на обличчі, не було тут гордині завчености, ані огиди акурат людини, завше охайної.
Твоя душа оголилась – і все те, що ти вважала частинкою себе, що саме воно ідентифікує тебе, - виявилось оманливою піною.

***
- Він, певно, жебрак…
- Та ще недавно він ходив магазинами напівголий… - криком била в розпалений мозок сліпа цікавість. Слова досягли свідомості, і, відбиваючись від хрестом притулених до грудей рук, падали на розпечений асфальт.
…Кров скапувала багряно. Чому так боляче ранять люди? Чому? Відповідь відлунює приступом епілепсії … Ось чому. Так ти не чутимеш їх.
Обсипане коростою тіло страшенно свербіло. Чого їм треба?
Хтось нахилився наді мною і щось ворушить губами. «Усе буде добре…» Так, уже все буде добре.
Він підвівся у намаганні перевернутися на інший бік – шкіра не давала спокою.
І тоді (так, саме тоді) відчула його погляд на собі, його ПОГЛЯД.
Очі – мозок… Очі дивилися крізь тебе… Але се я усвідомила вже пізніше. А в ту мить усі закутки власної душі, яка виявилася чужою, засвітилась карим світлом, і свідомість потонула в безсиллі. Виявляється, байдужість теж може боліти. Боліти від пустого, зверненого в нікуди погляду. Бо ті очі дивилися у порожнечу.
Признайся, тобі погано не тому. Не тому, що побачила якусь дивну людиноподібну істоту. Не тому, що в неї дитяче тільце із присохлою до кісток шкірою і на диво світлими очима. Не тому, що вона нічого не говорила. Що билася в епілептичному припадку.
Не тому, що в погляді не було докору.
Не тому, що людина вмирала з голоду – на твоїх очах.
Не тому, що саме в цей день помер на хресті Ісус.
Не тому, що на повір’ї храму підносили хрест, а поруч вмирав ВІН.
Не тому.
Саме тоді, саме в цю мить мозок спопелів – прийшло усвідомлення найважливішого – уже давно вмирає власна душа.
… Випереджуючи час, його вимучене тіло оросили перші краплі дощу.
У піднебессі народжувалася гроза.

2000р.