***
Учора падав дощ. Вітер зривав розпуклі пуп’янки цвіту. Ти німо дивилася на розпечену землю, яка вже стогнала під лункими ударами крапель.
Дарма згадувати, що зараз ти сидиш на вицвілій, далебі колись лакованій лаві, і пишеш. Ти згадуєш. Хоча ні: спогади настільки стали реальністю, що направду твій стан близький до божевілля.
У тебе зараз, мабуть, кам’яне обличчя. Шум машин пролітає мимо твого слуху.
Вітер. Не такий, як учора.
А-а-а… так. Воно ж було те, вчора. Дощ, вітер. Чорна і зелена, в квіточки, парасолі. Очі, котрі допитливо дивляться на тебе. Але ж були ті, інші…
Вгору-вниз. Вгору-вниз, - і дитячий сміх відбивається у верховітті яворів… Їх так багато – дітей на гойдалках. Ти ж у дитинстві любила отак гойдатись – аж доки нудота не підступала до горла. Тоді світ меркнув, і амплітуда коливань перетворювалась у яскравий вибух болю.
Тобі болить і зараз? Інакше чого барви так б’ють у вічі?
Асоціативний метод передбачає… Що ж він передбачає? Що те, що ти побачила, вплинуло на тебе, і саме тому ти сидиш у стані прострації і перебуваєш ТАМ?
Та хіба у тому річ? Хіба не в тому, що побачила й так нічого не зрозуміла? Що твоє серце закостеніло, і лиш ті очі й скоцюрблені руки , котрі знеможено чухають тіло, виривають те серце із грудей, щоб уже ніколи не висмоктувало твою душу.
Годі! Ти ж знаєш – зробиш усе, щоб допомогти таким: даси милостиню, побудуєш притулок. Авжеж, ти зробиш усе – аби лиш ті очі дали спокій твоїй душі…
Ти не чуєш, як плаче твоє серце - тихо і зовсім безболісно. Забилося десь у куточок і капає слізьми на посивілу душу.
… Він був зовсім не огидний, але признайся собі, що, торкаючись його коростявої шкіри, ти мимоволі думала про себе.
Кров лилась із розбитого чола, густо орошуючи рідкувате волосся…
Що зо мною? Чому пишу, немов спостерігач? Адже воно, ще цілком не зрозуміле мені почуття, і в сю хвилину кипить у серці. Чому?
Бо там, на церковному подвір’ї, була не ти. Там не було людини бізнесової, з люб’язно-щиро-робленим усміхом на обличчі, не було тут гордині завчености, ані огиди акурат людини, завше охайної.
Твоя душа оголилась – і все те, що ти вважала частинкою себе, що саме воно ідентифікує тебе, - виявилось оманливою піною.

***
- Він, певно, жебрак…
- Та ще недавно він ходив магазинами напівголий… - криком била в розпалений мозок сліпа цікавість. Слова досягли свідомості, і, відбиваючись від хрестом притулених до грудей рук, падали на розпечений асфальт.
…Кров скапувала багряно. Чому так боляче ранять люди? Чому? Відповідь відлунює приступом епілепсії … Ось чому. Так ти не чутимеш їх.
Обсипане коростою тіло страшенно свербіло. Чого їм треба?
Хтось нахилився наді мною і щось ворушить губами. «Усе буде добре…» Так, уже все буде добре.
Він підвівся у намаганні перевернутися на інший бік – шкіра не давала спокою.
І тоді (так, саме тоді) відчула його погляд на собі, його ПОГЛЯД.
Очі – мозок… Очі дивилися крізь тебе… Але се я усвідомила вже пізніше. А в ту мить усі закутки власної душі, яка виявилася чужою, засвітилась карим світлом, і свідомість потонула в безсиллі. Виявляється, байдужість теж може боліти. Боліти від пустого, зверненого в нікуди погляду. Бо ті очі дивилися у порожнечу.
Признайся, тобі погано не тому. Не тому, що побачила якусь дивну людиноподібну істоту. Не тому, що в неї дитяче тільце із присохлою до кісток шкірою і на диво світлими очима. Не тому, що вона нічого не говорила. Що билася в епілептичному припадку.
Не тому, що в погляді не було докору.
Не тому, що людина вмирала з голоду – на твоїх очах.
Не тому, що саме в цей день помер на хресті Ісус.
Не тому, що на повір’ї храму підносили хрест, а поруч вмирав ВІН.
Не тому.
Саме тоді, саме в цю мить мозок спопелів – прийшло усвідомлення найважливішого – уже давно вмирає власна душа.
… Випереджуючи час, його вимучене тіло оросили перші краплі дощу.
У піднебессі народжувалася гроза.

2000р.