Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
2026.11.14
21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
2026.11.14
21:34
«Йдучи до жінки, -Ніцше говорив,- треба брать батіг з собою».
І ось він укупі з приятелем- філософом запряжені тягнуть віз,
А підганяє обох їх батогом нічим, здавалося б, невиразна жінка.
Обом судилось невблаганне «НІ» від неї,як мова заходила
2026.11.14
18:51
присіла ґава на димар
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
2026.11.14
14:46
Кричить мені осінь захоплене "браво",
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
2026.11.14
13:30
У 1895 році після завершення навчання в Київському інституті шляхетних дівчат доля закинула мене в одне подільське містечко N., де були білі хати-мазанки з солом’яними горобцевими стріхами, де круторогі корови та нечемні гуси ходили просто вулицями, де с
2026.11.14
13:04
То так сумно, як знову торкається подихом
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
2026.11.14
10:30
Не віриться, що зараз травень
Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Зоря Дністрова (1980) /
Проза
Інкарнація з минулого
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Інкарнація з минулого
***
Учора падав дощ. Вітер зривав розпуклі пуп’янки цвіту. Ти німо дивилася на розпечену землю, яка вже стогнала під лункими ударами крапель.
Дарма згадувати, що зараз ти сидиш на вицвілій, далебі колись лакованій лаві, і пишеш. Ти згадуєш. Хоча ні: спогади настільки стали реальністю, що направду твій стан близький до божевілля.
У тебе зараз, мабуть, кам’яне обличчя. Шум машин пролітає мимо твого слуху.
Вітер. Не такий, як учора.
А-а-а… так. Воно ж було те, вчора. Дощ, вітер. Чорна і зелена, в квіточки, парасолі. Очі, котрі допитливо дивляться на тебе. Але ж були ті, інші…
Вгору-вниз. Вгору-вниз, - і дитячий сміх відбивається у верховітті яворів… Їх так багато – дітей на гойдалках. Ти ж у дитинстві любила отак гойдатись – аж доки нудота не підступала до горла. Тоді світ меркнув, і амплітуда коливань перетворювалась у яскравий вибух болю.
Тобі болить і зараз? Інакше чого барви так б’ють у вічі?
Асоціативний метод передбачає… Що ж він передбачає? Що те, що ти побачила, вплинуло на тебе, і саме тому ти сидиш у стані прострації і перебуваєш ТАМ?
Та хіба у тому річ? Хіба не в тому, що побачила й так нічого не зрозуміла? Що твоє серце закостеніло, і лиш ті очі й скоцюрблені руки , котрі знеможено чухають тіло, виривають те серце із грудей, щоб уже ніколи не висмоктувало твою душу.
Годі! Ти ж знаєш – зробиш усе, щоб допомогти таким: даси милостиню, побудуєш притулок. Авжеж, ти зробиш усе – аби лиш ті очі дали спокій твоїй душі…
Ти не чуєш, як плаче твоє серце - тихо і зовсім безболісно. Забилося десь у куточок і капає слізьми на посивілу душу.
… Він був зовсім не огидний, але признайся собі, що, торкаючись його коростявої шкіри, ти мимоволі думала про себе.
Кров лилась із розбитого чола, густо орошуючи рідкувате волосся…
Що зо мною? Чому пишу, немов спостерігач? Адже воно, ще цілком не зрозуміле мені почуття, і в сю хвилину кипить у серці. Чому?
Бо там, на церковному подвір’ї, була не ти. Там не було людини бізнесової, з люб’язно-щиро-робленим усміхом на обличчі, не було тут гордині завчености, ані огиди акурат людини, завше охайної.
Твоя душа оголилась – і все те, що ти вважала частинкою себе, що саме воно ідентифікує тебе, - виявилось оманливою піною.
***
- Він, певно, жебрак…
- Та ще недавно він ходив магазинами напівголий… - криком била в розпалений мозок сліпа цікавість. Слова досягли свідомості, і, відбиваючись від хрестом притулених до грудей рук, падали на розпечений асфальт.
…Кров скапувала багряно. Чому так боляче ранять люди? Чому? Відповідь відлунює приступом епілепсії … Ось чому. Так ти не чутимеш їх.
Обсипане коростою тіло страшенно свербіло. Чого їм треба?
Хтось нахилився наді мною і щось ворушить губами. «Усе буде добре…» Так, уже все буде добре.
Він підвівся у намаганні перевернутися на інший бік – шкіра не давала спокою.
І тоді (так, саме тоді) відчула його погляд на собі, його ПОГЛЯД.
Очі – мозок… Очі дивилися крізь тебе… Але се я усвідомила вже пізніше. А в ту мить усі закутки власної душі, яка виявилася чужою, засвітилась карим світлом, і свідомість потонула в безсиллі. Виявляється, байдужість теж може боліти. Боліти від пустого, зверненого в нікуди погляду. Бо ті очі дивилися у порожнечу.
Признайся, тобі погано не тому. Не тому, що побачила якусь дивну людиноподібну істоту. Не тому, що в неї дитяче тільце із присохлою до кісток шкірою і на диво світлими очима. Не тому, що вона нічого не говорила. Що билася в епілептичному припадку.
Не тому, що в погляді не було докору.
Не тому, що людина вмирала з голоду – на твоїх очах.
Не тому, що саме в цей день помер на хресті Ісус.
Не тому, що на повір’ї храму підносили хрест, а поруч вмирав ВІН.
Не тому.
Саме тоді, саме в цю мить мозок спопелів – прийшло усвідомлення найважливішого – уже давно вмирає власна душа.
… Випереджуючи час, його вимучене тіло оросили перші краплі дощу.
У піднебессі народжувалася гроза.
2000р.
Учора падав дощ. Вітер зривав розпуклі пуп’янки цвіту. Ти німо дивилася на розпечену землю, яка вже стогнала під лункими ударами крапель.
Дарма згадувати, що зараз ти сидиш на вицвілій, далебі колись лакованій лаві, і пишеш. Ти згадуєш. Хоча ні: спогади настільки стали реальністю, що направду твій стан близький до божевілля.
У тебе зараз, мабуть, кам’яне обличчя. Шум машин пролітає мимо твого слуху.
Вітер. Не такий, як учора.
А-а-а… так. Воно ж було те, вчора. Дощ, вітер. Чорна і зелена, в квіточки, парасолі. Очі, котрі допитливо дивляться на тебе. Але ж були ті, інші…
Вгору-вниз. Вгору-вниз, - і дитячий сміх відбивається у верховітті яворів… Їх так багато – дітей на гойдалках. Ти ж у дитинстві любила отак гойдатись – аж доки нудота не підступала до горла. Тоді світ меркнув, і амплітуда коливань перетворювалась у яскравий вибух болю.
Тобі болить і зараз? Інакше чого барви так б’ють у вічі?
Асоціативний метод передбачає… Що ж він передбачає? Що те, що ти побачила, вплинуло на тебе, і саме тому ти сидиш у стані прострації і перебуваєш ТАМ?
Та хіба у тому річ? Хіба не в тому, що побачила й так нічого не зрозуміла? Що твоє серце закостеніло, і лиш ті очі й скоцюрблені руки , котрі знеможено чухають тіло, виривають те серце із грудей, щоб уже ніколи не висмоктувало твою душу.
Годі! Ти ж знаєш – зробиш усе, щоб допомогти таким: даси милостиню, побудуєш притулок. Авжеж, ти зробиш усе – аби лиш ті очі дали спокій твоїй душі…
Ти не чуєш, як плаче твоє серце - тихо і зовсім безболісно. Забилося десь у куточок і капає слізьми на посивілу душу.
… Він був зовсім не огидний, але признайся собі, що, торкаючись його коростявої шкіри, ти мимоволі думала про себе.
Кров лилась із розбитого чола, густо орошуючи рідкувате волосся…
Що зо мною? Чому пишу, немов спостерігач? Адже воно, ще цілком не зрозуміле мені почуття, і в сю хвилину кипить у серці. Чому?
Бо там, на церковному подвір’ї, була не ти. Там не було людини бізнесової, з люб’язно-щиро-робленим усміхом на обличчі, не було тут гордині завчености, ані огиди акурат людини, завше охайної.
Твоя душа оголилась – і все те, що ти вважала частинкою себе, що саме воно ідентифікує тебе, - виявилось оманливою піною.
***
- Він, певно, жебрак…
- Та ще недавно він ходив магазинами напівголий… - криком била в розпалений мозок сліпа цікавість. Слова досягли свідомості, і, відбиваючись від хрестом притулених до грудей рук, падали на розпечений асфальт.
…Кров скапувала багряно. Чому так боляче ранять люди? Чому? Відповідь відлунює приступом епілепсії … Ось чому. Так ти не чутимеш їх.
Обсипане коростою тіло страшенно свербіло. Чого їм треба?
Хтось нахилився наді мною і щось ворушить губами. «Усе буде добре…» Так, уже все буде добре.
Він підвівся у намаганні перевернутися на інший бік – шкіра не давала спокою.
І тоді (так, саме тоді) відчула його погляд на собі, його ПОГЛЯД.
Очі – мозок… Очі дивилися крізь тебе… Але се я усвідомила вже пізніше. А в ту мить усі закутки власної душі, яка виявилася чужою, засвітилась карим світлом, і свідомість потонула в безсиллі. Виявляється, байдужість теж може боліти. Боліти від пустого, зверненого в нікуди погляду. Бо ті очі дивилися у порожнечу.
Признайся, тобі погано не тому. Не тому, що побачила якусь дивну людиноподібну істоту. Не тому, що в неї дитяче тільце із присохлою до кісток шкірою і на диво світлими очима. Не тому, що вона нічого не говорила. Що билася в епілептичному припадку.
Не тому, що в погляді не було докору.
Не тому, що людина вмирала з голоду – на твоїх очах.
Не тому, що саме в цей день помер на хресті Ісус.
Не тому, що на повір’ї храму підносили хрест, а поруч вмирав ВІН.
Не тому.
Саме тоді, саме в цю мить мозок спопелів – прийшло усвідомлення найважливішого – уже давно вмирає власна душа.
… Випереджуючи час, його вимучене тіло оросили перші краплі дощу.
У піднебессі народжувалася гроза.
2000р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
