Зачем придумали стихи?
Неужто в прозе места мало?
Чтоб рисовать любви штрихи,
Душа простор иной искала.

Сплетая кружево из слов,
Хотела истин отраженье,
Вдруг замерла среди стихов,
В свое глядя изображенье.

Напишите мне стихотворенье,
Чтоб подняться в небо захотело,
Чтоб за ним я птицей улетела,
Напишите мне в одно мгновенье.

Расскажите старые секреты,
Вспомните о глупостях и былях,
Напишите, Вы же все поэты!
Полечу на Ваших белых крыльях.

Унесите в жизнь свою чужую,
Близко подпустите без сомненья,
Рядом об утрате затоскую,
Посмотрю на Вас без умиленья.

Не ходите ночью одиноким,
Не водите грусть свою в потемках,
Не пристало быть к себе жестоким,
Вспоминать об обозленных волках.

Подарите мне свое веселье,
Отпустите смех в чужие руки,
Разлюбите серое безделье,
Позабуду с Вами я о скуке…

Подарите мне кусочек мая,
Насладиться я спешу теплом,
Он в зеленой кепке убегая,
Подружился с мартовским котом.

На минутку я к нему присяду,
Пусть обнимет после холодов,
От акаций тонкую усладу
Мне положит рядышком с зонтом.

Забросает белыми мечтами,
Обещаний наберу сполна,
Насладимся тихими стихами,
У него их целая копна.

Ароматом голову закружит,
Равнодушно дальше побежит,
С позднею весною плохо дружит,
Но об этом тихо утаит.

Я не люблю, коли ганебна злість
Хапа за руки, лізе вперто в душу,
Борюсь, допоки не відчую млість,
Бо знаю- вільно існувати мушу.

Гріхи вночі тихцем переберу,
Їх у собі ніколи не здолаю,
Із діжки сліз образи надберу,
І до сміття охайно поскладаю.

Навчу себе спокійно споглядати,
Чужі думки, що власним протирічать,
Сьогодні вкотре мушу нагадати,
Що хиже зло мене не покалічить.

Розімкну свої пальці стальні,
Відведу сумні очі в пітьму,
Заберу спраглі ночі та дні,
Тінь твою із собою візьму.

Я тебе, мов скажений кохав,
Марив вдень і вночі шаленів,
Кожну думку твою я вже знав,
Більше кисню тебе я хотів.

Невгамовною пристрасть була,
Зупинити себе я не вмів,
Крадькома ти від мене пішла,
Не сказавши і декількох слів.

Я шукав тебе лютий, мов вовк,
Нападав на сліди запашні,
А побачивши, зблідло замовк,
Бо відчув:не кохаєш вже, ні.

Я добився б тебе, якби міг,
Аби смутку мого не пізнала,
Але мозок осяло :«Гріх»!
Ти своє вже давно відкохала…

«Двічі в воду одну не ввійти, -
Переконливо вела ти мову, -
Якщо любиш мене-відпусти,
І когось покохай собі знову!»…

Він на весілля не прийшов, а гості весело чекали,
Мабуть дороги не знайшов, чи може мало його знали.
Із сукні сива білизна прокралась тінню на обличчя,
Для когось просто новина, для неї начебто узбіччя.

Село пригодами живе, жаліти стане, чи знущатись,
Та від образи на лихе не можна в собі заховатись.
Чудес на світі не бракує, життя їх має про запас,
Одне нагальне, як повітря, приберегло воно для нас.

Як дружба з дружкою стежками разом блукали уночі,
Про те нікому не сказали, несуть до хати калачі.
Проходив вулицю дивак, і паспорт був в його костюмі,
Вмовляли разом юнака, щоб врятував дівчину в сумі.

Давно весілля відгуло, підміну мало хто помітив,
Десяток місяців пройшло, річницю парубок відмітив.
Любились разом, мов птахи, жили, підібрані дивами,
А щастя світле та добро переплелися з їх роками..

Мені нема чого втрачати,
Раптово втратив все, що міг,
Забув кохання приховати,
Його відкинуто до ніг.

Відчув натхнення та свободу,
Уже не раб своїх надбань,
Дістав за зраду нагороду:
Набув важких та нових знань.

Тепер непросто налякатись,
Боялись ті, хто щось та мав,
Я можу плакати й сміятись,
Раптово стало безліч прав.

Хочу звільнятись від маєтків,
Втрачати цінностей багаж,
Тоді можливо сподіватись,
На свіжий вітер, на кураж.

У собі часто сумнівався,
Старим боявся ризикнуть,
Тепер зі страхом поквитався,
Подамся вільним в новий путь.

Щоб піти, не потрібні слова,
Очі змучені правду розкажуть,
Ти втечеш у поля, де жнива,
Колоски шепотінням розважать.

Себе кинеш у річку хлібів,
Будеш землю сльозами вмивати,
Ти жаліти себе не хотів,
Але мусиш колись відпускати.

Кажуть, слабкість твоя -то сльоза,
Певно, мало у світі страждали,
Вся тернистою була стезя,
Втрати смачно тебе пожирали.

Залиши собі зраду на згадку,
Не даремно тебе наздогнала,
Старі мрії склади по порядку,
Щоб одна тебе знов покохала.

Розшумілось життя невблаганне:
«Найцінніше ніколи не згубиш,
Залиши», - шепотіло, бездарне, -
«Кинь її, завтра кращу полюбиш».

Не прожив, а по долі пробігся,
Не пізнав, а читав між рядків,
І від себе самого відрікся,
Яким став, себе знать не хотів.

А хвилини були кришталеві,
Молодим не зумів це збагнуть,
Розкришились об нерви сталеві,
Думав, нові назавтра прийдуть.

Із душі виривається розпач,
Зло на себе й байдужих людей.
Рвусь назад накохатися вдосталь,
Й цілувати кожнісінький день.