Я заходжу в покинутий дім
І знаходжу там сонячний промінь,
Може, хтось тут йому не радів,
Що немає колиски у домі?

Вітер втиснувся ледь у вікно
І, обдершись до цвяха у дошці,
Замотавшись в строкате рядно,
Він задмухав, шиплячи зі злості.

Перед домом: зелена трава,
Річка, ліс – хто ще краще шукає?
Ось дороги чорніє смола
І вона що вкраде – те вмирає.

Я заходжу в покинутий дім
І знаходжу там сонячний промінь,
Хоч в пилюку замурзався він –
Це дитя все ще грається в домі.

В балконних солов’їв дубів нема
І в Києві дощі пропахли газом.
Під шум машин октави солов’я
Звучать мені карпатським рондо-джазом.

Весна, немов в гормонах гвинтокрил,
То злиться холодом, а то цвіте як усміх.
Балконних солов’їв хтось приручив,
А от дубки в Карпатах зостаються.

Вросли балкони в папіросний дим,
А пісня солов’я, мов з лісу жолудь.
Мені так бачиться, весняний гвинтокрил
Із солов’єм мене в ліси карпатські возить.

Домагатися ненамогливо,
Добиватися не в бою.
Не зведу почуття із мовою,
Мов апострофом розведу.

Ти мені довіряєш погляди
Дієслівні, в них усміх суть,
І прикметні такі в них здогади,
Й наче крапка – зіниці ртуть.

Так довірливо з недовірою,
Так причетно до слова: „Ще”
Подивися на мене вірною
І схились на моє плече.

Вже сонце в гавань
йде по зорі
Намулом осідає ніч
І тісно тісно
в чистім полі
Сяйнули вікна у дозорі

Хоч лати
латками покриті
Русявочубі вартові
Веселі радісні живі
Мов місто плаває у житі

Побілила вдовиця хату,
Рятувала світ від біди,
Рятувала, щоб все ще кохати,
І якщо не людей, то сади.

Люди скажуть: „Білила горе!”
Люди скажуть: „Білила біль!”
Тільки в неї,
в саду як,
волосся чорне,
А у хати,
як в неї,
скроні бліді.

Побілила вдовиця хату,
Бозна де ще знайшла тих сил,
Мов сходила борг віддавати
Тим, хто в парі поміж могил.

Мав дві долі:
Від батьків і волі.
Тепер маю одну -
Жону.

Кришталеві вази вікон
Розстріляли ночі темінь.
Безголосі просторіки
Одинакові оселі.

Запахи кавових гущ
Комусь нагадають жінку,
Як важкий осілий хрущ
Йде трамвай між хвиль бруківки.

Кам'яні уламки брил
Землю стиснули до муру.
Покидають старий Львів
Бані на соборі Юра.

І вокзал, немов павук,
Рейки вплів у павутину.
Під коліс вагонів стук,
Львове, я тебе покину.

У рідній нашій стороні
знов все як звично:
Черешні плачуть на гіллі
Червонолично.
Криваво плачуть на гіллі
черешні соком,
А в неба щоки голубі
І жовте око.
Жінки гадають на врожай,
на зміну влади,
А під горою молочай
доцвів до зваби.
Цвітуть сади, картоплі цвіт
Вже не колгоспний,
А щоки неба голубі
Гір носик гострий.
Усе як звично, як завжди
і лиш черешні
Кривавлять інколи сади,
і дні прийдешні.

Хоч всі вірять у відданість підданих,
Хоч всі вірять у вірність правих,
Знову в ніч понад ліжком дихає
Хтось привладний.

Щось нашіптує снотлумаченням,
Наче з власної графології,
Сняться „привиди” телебачення
Та історії.

Сняться „привиди” Ностарадамусів
Із привладного „телемовлення”,
Сниться кара дволиких Янусів –
Обезголовлення.

І привладний так вперто дихає,
Наче привид зі снозатемнення.
Я прокинувсь, як вірнопідданий –
Під знамення.

Я вже вірю у вірність відданих,
Вірю вибраним і окремим,
Коли так в ніч над ліжком дихає
„Темник”.

Я утікав, не знаю і чому.
Щоб болі знов не стали до молитви.
Лиш сива лампа, мій замінник дню, -
Як серце, що не може не любити.

Я утікав на полюси зими,
Ховався за стеблинами розлуки.
Які світи, які нудні світи
Із того схову вдалось роздобути.

І без зорі вода, неначе цвіль
Хоч гріє кров та не дає спокою,
До чаю вкинув замість цукру сіль
І випив не помітивши розбою.

Чи то світає, чи то вітер стих,
Просіявши одвічне неба жито?
О, як я звик! О, як давно я звик
До серця, що не може не любити!