П’яного вітру повнісінька хата,
Час хилитає стовбури стін,
Їм навперейми – привиди й дати,
Маятник вмер – ні віків, ні годин.

Тінню об корінь підмурку спіткнуся –
Падає, падає стеля і сад…
Люди продовжують страту Ісуса,
Купкою – душі на скалках лампад.

Страх як у хаті хочеться слухать
Ноту сановну з вуст малюка…
Тільки вицигує реквієм муха
В срібленій гойдалці павука.

Хрусне суглоб прадубової крокви,
Призьба приляже на всі – як щеня.
Слово промазало; падає й мовкне.
Випурхнув дух… чи живе пташеня?

Незмальоване янголятко,
я нічого не знаю
про пісню твоїх очей,
про звої волосся
чи шлях, яким сюди
сягаєш із раю –
в ночвах з росою,
всесвітнім безроссям,
божим розмислом –
повз Чернечу й сапфірні алтаї.

Ти, либонь, манюсінький
хрестик у вишиванці,
чи забута кужіль,
якою тішилась прядка,
гойдаючи хату,
глина чи крейда – на дранці.
Не важливо, звідкіль
вчащаєш у блищик згадки –
важливо, що ти –
не малюнок, а янголятко.

Їх імена – мов запах матіоли,
А ми змаліло граємось в живих…
Останній місяць осені крізь школу
Йде пішки по дібровах слюдяних,
Міняючи декор і вартових.

Фантом Донбасу, у дірках посутнє,
Нечиста сила, – все їй тут не так.
Співає куля, мов струна на лютні,
«На біс» зірвавши вуличний спектакль
У місті для покинутих собак.

Безхреста баня небо лобом рушить,
А вітер із жури церковних книг
Витрушує і не читає душі
Дідів до невпізнання молодих…
Він снайпера гука на передих…

Жриці мистецтва живляться війною,
Метафора втопилася в крові.
Між Господом і справжнім Сатаною,
Мов на картині пізнього Далі,
Вилуплюються голі королі.

Казна-де по біблійному вічному морю ходять люди,
І гукають усіх у Космос – туди, де журби не буде.
Припаяти б мачину вічності до безмежної миті,
Сісти б прямо край справжньої Лети, але в цьому ще світі,
Й запитати поромника божого – може, скаже, бо знає,
Чим зв’язати буття і смерть, наче два небокраї,
Де творити наскальний текст – мов естамп чи зліпок,
Щоб у те, що ми теж були, нові люди повірили сліпо,
Як, не знаючи музики Господа, заспівати дуетом,
І, не бувши Гарсіа Лоркою, називатись поетом

По небесному морю плавають душі,
Оминаючи рифи й мілини.
Їм уже ні до чого розпатрана суша
І повітря на смак субмаринне.

Може, варто й собі покинути хату
І безмежний смітник Ноосфери,
Тільки б знати, чи душі... Достоту знати,
Що вони не раби на галерах.

2012

Танцює під ногами синє гроно;
Сік цвіркає, неначе стиглий промінь,
І колобродять вина у підошвах,
Заюшуючи низ: поділ і прошву.

І п’яне сонце падає за грушу,
Діжки спивають виноградну гущу.
Ще сльози молоді – по краплі в глечик,
Життя спливло – уже течуть старечі…

І не бринить бокал – по вінця смислу,
Лиш юні грона проти смерку виснуть
І сльози виноградні… Та незримо –
Течуть мої, цілуючись з твоїми…

Молочко із билини – комою…
Він і сам, наче квітка притомлена,
31 грудня, вовік незникомим,
Вийшов на ойкумену з томика.

У петлиці сумна кульбаба, –
Наче серце живе просвічує
Жовтуватим від часу ямбом
Крізь піджак і сорочку відчаю.

Цей Михайль, він як скаже, скаже…
Тільки в наших сталевих навушниках
Розквіта сподівання враже,
Обросли не кульбабами – мушлями.

Виживаємо сонце з обійстя…
І похмурий Софокл в тетралогії
Поступається в твань місцем –
Парашутикам хочеться оргії.

Час літає по той бік квітки,
А вона кровоточить сонячно
Семенково-кульбабовим світлом
Засіває грудневе дворище.

Утомились кати вбивати…
Молочком із билини гожої
Жовтий янгол й Марія – мати
Пригощають Михайля Божого.

2012

Кажи, кажи… Я слухаю, душа!
Такого не казали губи й руки.
Ти простягни мені ледь чутні звуки,
І, як дитя мале, мене втішай.
Кажи, кажи… Я слухаю, душа!
Про волю Божу говори тепер,
Про жовті очі сонця і про тишу,
І про пекучу серцевину вірша,
Та тільки не кажи, що друг помер,
І ти сама приходиш відтепер
Сказати все до рани, до ганьби
До стогону, до зойку, до нестями…
Мовчи душа! Ти зараз поміж нами,
Де туга прірви й мало так судьби…
Хоча б на мить вернися з ним сюди!

На ходу знепритомніє ранок!
Якщо треба вже йти – я піду,
Розірвавши навпіл світанок,
На шафрановий дзвін у саду...
Тільки хочу, воістину хочу
Доторкнутись щокою щоки,
Як торкається вечір ночі,
Як торкаються тайни рядки...
Ніжний холод рахманної фрази,
Від якої в судомі душа...
З цілим світом востаннє разом
Хочу випити на брудершафт.
Щирий доторк буденного раю
До бездомного вільного пса,
До підніжки в рудому трамваї,
До надії у небесах,
До отих, що летять у скорботі
І гукають таких, як я,
До сюжету із крапельки поту,
І до дзвону біля Мгаря,
До сторінки, де все ще біло,
До фіранки, яка ще спить,
До Вкраїни, яку несила
Ні любити, ні розлюбить.

Гукає осінь жовту перезву
І вчить думки у вирій відлітати,
Збиває з кленів зачіски кудлаті
І топче закаблуками траву;
То вдарить, то спішить зацілувати,
То кине з неба грім, як булаву.

Життя осіннє – не осінній бал.
Митець завмре на мокрому балконі…
Життя – галопом, наче дикі коні,
Розвітрено летить на перевал;
Щоб не почути траурних симфоній,
Воно шукає виходу в Астрал.

Течуть по ринвах, піняться слова,
Зринають й захлинаються сюжети…
А той, з балкону, кинувши літгетто,
Мов заполоччю, Слово вишива
І, спалюючи яв і сигарету,
Бринить, неначе скіфська тятива.

Не поміча він білих янголят,
Які обсіли дерево осіннє
І пензликами малювали іній…
Отак черемха юну благодать
Перед останнім заморозком кине
На ще весінній, та вже сивий сад.

Мастак і смерть голубкою назвав
І, не зморгнувши живописним оком,
Він перезву осінню, мов окропом,
Ошпарив восьмирядністю октав,
Створивши зміст…Бо знав, перед потопом
Лиш напрокат життя у Бога взяв.

2012

Старий будило, збурюючи світ,
Гнав голий час по диску циферблата.
Славута спав крижиною прим’ятий,
І небо на ошурки рвав болід.
Тріщала ніч, пірнаючи в сніги,
Рипіли петлі зірваного серця.
Зійшлись дві долі у шаленім герці,
Неначе в рукопашнім – вороги.
Не янгол, і затявшись на земне,
Він сон свій обіймав двома руками.
Любов текла між пальців ручаями
Так швидко, що лиш мить наздожене.

Шалена жінка – мов крута гора.
А сили вже не ті. Навіщо мука?
І, не зронивши на прощання звуку,
Зліпив він іншу з власного ребра.

Завтра вранці поділимо море - одне на двох,
Підемо на Аю-Даг - десь там кемерійський Бог,
Там сухоребрі сосни штурмом беруть перевал,
Сонце трощить об скелі свій золотий овал,
Без розділових знаків, наче Аполлінер,
Вітер віршами диха із абсолютних сфер,
Пахнуть мускатом пальці вогнища і сосни...
Давай, заблукаємо з Богом там до весни!
Будемо, ситі кизилом, сплівшись, як змії, спать,
Скинемо шкіри колишні, станемо полювать,
Матінка-батьківщина нам передасть суховій,
Бо, попри гуки надії, ми не потрібні їй.
І на печернім віче скаже правдивий Бог:
- Ваша країна - вірші, живіть на горі удвох!

Ідеш по сліду,
йдеш і чуєш звіра...
А він малює петлі на росі,
і напівмертвий у спасіння вірить,
як вірив смерд у Бога на Русі.

Ніхто не знає,
та й чи варто знати:
коли, навіщо, як - про все, про все,
якщо здурів, і мимо благодаті
ідеш вбивати? Хто ж тебе спасе?!

Ніхто й ніколи так її не брав...
Ніхто не був таким відвертим катом,
І зроду не палив каскад заграв,
Щоб у вогні до сказу обіймати.
Ніхто не ссав з тугих грудей життя,
Й різкі вуста не розмикав так хтиво,
І ніч не розстеляв до забуття,
І ямби не сплітав таким курсивом,
Ніякий Бог на думку так не йшов,
Щоб оргія - мов вогнецвіт молитви,
Щоб кожне слово, спалюючи кров,
Ішло по горлу, наче лезо бритви.
Ніхто не входив у ескіз душі
Отак болюче, глибоко, безлико -
Так істини маленькі ручаї
Стікаються в значиме і велике...
Цей ВІРШ єдиний - Демон і Творець -
Дав вічність, та забрав її одразу,
Лишаючи не лаври, не вінець -
Лиш апогей нелюдського екстазу.

Пишу, пишу... Куди, кому. Навіщо?
Пригадую себе - і сором б'є.
Це я лечу чи тільки вітер свище
Повз нереально-сіре житіє.

Листи, листи...Пародії і драми...
Мені від тебе - у конверті крик...
Жалкі слова затягуються шрамом
І тільки ніжні муляють повік.

Любов, любов... Довічне лицедійство,
В якому щастя важче за біду.
Якщо життя - занедбане обійстя,
Пройду по грані, по межі пройду.

Колись давно... Коли була старою,
Мене навчила дівчинка мала
Мистецтву жити. Це здавалось грою.
Воістину, яка велика гра!

Слова, слова...Живі і зовсім мертві -
Не з уст і не з гортані - з глибини,
Їх продають і їх приносять в жертву,
У клятвах і в проклятіях вони.

Пишу, пишу... Не в кожнім слові темно,
Але в конверті не розгледиш лик...
А може, я навмисне так таємно
Тобі від себе повертаю крик.

Художник малював абракадабру -
Сплітав безглуздий хаос диких фарб.
І важко дихав, начебто крізь зябра
ловив повітря, видихнувши жар.

Він малював старого альбатроса,
Який ще за Бодлера збив крило.
Мазок лягав нерівно, грубо, косо,
І краплями вкривалося чоло.

Так можуть лиш приречені до страти -
Їм байдуже накликати біду.
Художник малював нірвану, грати,
Свою Юдит і маму молоду.

І пізно-пізно, але вчасно, мабуть,
Коли петлю накинула пітьма,
Прорвався із палітри неба клапоть
І альбатрос, якого вже нема.

Птах прилетів розкрилено і чисто -
(Хіба такі літають уночі?)
А провінційне, призабуте місто
Ще спало з горобцями на плечі.

Сонце заснуло на комині,
Пес його ніжно - лизь...
Поет рубає до дровітні
Вірша свого на хмиз.
В діжці втопилася темрява,
Хрущ убивався на склі...
Душа, ти куди по темному? -
Вип'ють хмільні солов'ї.
Мрії ночують з лихвариком
Слово шуга, мов кажан,
Притчу заманюю пряником,
Ту, що не доказав...
Роги покручено місяцю,
Серце зірвалось бігма,
На зойк солов'ї бісяться,
Цілує взасос пітьма.
Думи сягнули горішнього -
Поговорити б на сам...
Тільки цю ніч у Всевишнього
Віддано солов'ям.

Бездомним псом блукаю в передмісті
словосполучень й шелесту книжок.
Через дроти хапаюся за вісті,
пригублюючи кайф. Гіркий ковток!

Душа поскиглить і виплесне отруту
на лисий аркуш; хоч радій - хоч плач...
Ми до стовпа високого прикуті -
я - безталанна й геній - мій читач.