Гукає осінь жовту перезву
І вчить думки у вирій відлітати,
Збиває з кленів зачіски кудлаті
І топче закаблуками траву;
То вдарить, то спішить зацілувати,
То кине з неба грім, як булаву.

Життя осіннє – не осінній бал.
Митець завмре на мокрому балконі…
Життя – галопом, наче дикі коні,
Розвітрено летить на перевал;
Щоб не почути траурних симфоній,
Воно шукає виходу в Астрал.

Течуть по ринвах, піняться слова,
Зринають й захлинаються сюжети…
А той, з балкону, кинувши літгетто,
Мов заполоччю, Слово вишива
І, спалюючи яв і сигарету,
Бринить, неначе скіфська тятива.

Не поміча він білих янголят,
Які обсіли дерево осіннє
І пензликами малювали іній…
Отак черемха юну благодать
Перед останнім заморозком кине
На ще весінній, та вже сивий сад.

Мастак і смерть голубкою назвав
І, не зморгнувши живописним оком,
Він перезву осінню, мов окропом,
Ошпарив восьмирядністю октав,
Створивши зміст…Бо знав, перед потопом
Лиш напрокат життя у Бога взяв.

2012