Кожен рух позбавляє сили
На дорозі із крові й кісток…
Якби Бог дарував мені крила,
То зміняла б на хліба шматок…
Вже замовкли навіки голодні,
Мої менші брати і сестра.
Залишилася я, і сьогодні,
Може,скаже мій Янгол: «Пора!»
Активісти гукають завзято,
Закидають хребти до візка…
Десь під хатою схлипує тато,
Та підвестись я надто слабка…
…Знов заплющую очі і бачу
Наш вишневий садок чарівний.
Все достигле, й вдихаю неначе
Ягідок аромат запашний…
Раптом тиша мертвотна запала,
Повсихало плодюче гілля ¬—
За плечима потвора гарчала,
Аж під нею трусилась земля…
Цівки крові з пащеки стікали.
Очі сповнились смертю і злом.
Й гори трупів вона накривала
Своїм дивним червоним хвостом…
Все заклякло від страху… Аж тут!
Я відчула полегкість небесну!
Зирк! — за спиною крила ростуть!
Стан немовбито безтілесний…

Добре линути в Небо Пречисте,
Коли більше не хочеться їсти...

Ну що, мій непутящий фЕрте?
Чи хочеш ще словесної січІ?
Та я воліла б ліпше вмерти
Ніж гнити заживо у золотій парчІ.
Аркан на душу, у безпеці плоть.
Вечеря — вермут з трюфелями…
Все ж краще повернутись до лахмоть,
Ніж витись плазуном попід ногами!
Не потягну того, у що впряглась —
Настільки не кохаюся у скарбі.
Свободи кришталева іпостась
Торкнулася до серця ляльки Барбі.

Як важко непокірному рабові
Під стогони здійматися з колін,
Коли кайданів осоружний дзвін
Ще й досі чути в кожнім слові.
Коли раби - брати по крові,
Кричать: "Вгамуйся! Зупинись!
Не те вже рабство, що колись -
Тоді справлялися "червоні".
А нині - воля, хай там як,
Нагай вже спини не шматує,
І кожен сам свій шлях торує,
Безвихідь сіє по світах.
Ти, брате - зовсім?! Схаменись!
Твоя смага нам невідома:
Культура? Історична пам`ять? Мова?
Та Бог з тобою, відчепись!"
Раби! Одурені лукаво!
Вас не розкуто! Не розкуто!
І ворог зуби шкірить люто,
Щоб нашу одібрати славу!

О, мріє, не зникай, чудова!
В передчутті ясних прозрінь.
Невже тебе злякала знову
Реалій незнищенна тінь?
Невже одну мене покинеш
Із диким світом сам на сам,
Своїми крилами не вкриєш
Від цих болючих ран?..
І не даси мені притулку
Від хижих звірів суєти,
Анестезуючу пігулку
Для спокою і дрімоти?
Не йди, прошу, хіба не чуєш?
Терпець наповнений по край.
Лиш ти одна мене врятуєш,
Чудова мріє, не зникай!

Я знову вибігла від тебе нарозхрист
В тремтячім шалі, з гуркотінням в серці.
Жбурнув ти мій слізно-понурий лист
Й потрапив ним в саме моє осердя!
І я біжу, щемлива,глузд у сплячці!
Примерзли сльози до звітрілих щік.
Ти полоснув ножем нещадно по болячці.
Болить! Пече! Не охолодить сніг!
Я озираюсь ще,хоча свідома того,
Що ти не поженеш мені услід .
До сліз сліпого і до слів глухого,
Знайшла тебе, стверділого, як лід…
Вже перші промені порозсікали млу,
І півні-психи вкотре прокричали,
Пожежа та прибралася в золу,
Допоки просто неба я стирчала.
Назад, до тебе, в сірості кімнат молюсь,
Ось ворухнувсь, під ковдру ледь встигаю.
Ти не пішов по мене – знав, що повернусь.
Жорстокий ти,бо знаєш,що кохаю…

Я не безстрашна зовсім – я боюсь!
Сховалася під маскою – смілива.
Й коли весела я до рук твоїх хилюсь,
Не вір – це плаче знов душа моя журлива.
Та я мовчу,бо слів на те нема…
Ти краще слухай,що говорить злива,
Й прости мені,що зараз я - німа,
І що тремчу,мов кошеня лякливе.
Я не боюсь,що ти колись підеш,
Мені ж бо просто страшно залишатись.
Прийдешнього з небес не відвернеш,
Тому на себе марно сподіватись.
Ні пари з уст! Ти не чекай на диво –
Про що мовчу не відпущу ніяк!
Ця німота моя іще така цнотлива –
Ще не відомий їй відвертості натЯк…
Я не безстрашна зовсім – я боюсь
Себе,неначе бестії лихої .
І зараз тут я подумки молюсь,
Щоб звір залишив душу в супокої.
Притисни до грудей мене щосили,
Хай хоч на мить відступить ця біда …
Щось мокре на сорочці залишила,
Не бійся – я сміюсь, – це лиш вода.

Як добре тим, що вміють жити
В смарагдових будинках на замку,
Кому вдалось ілюзію створити,
Прийняти, як солодку,суть гірку.

Сховалися від шквалів та негод
Під пеленою дум, що все в порядку.
Приборканий неправдою народ
Блукає в тьмі, так й не пізнавши ранку.

Щасливі... Не надривають серця марно
В надії,що змінити можна щось.
І біль чужий для них - елементарно,
Аби самим страждать не довелось.

Ніколи з них ніхто не покидає
Будинок свій, позбавлений снаги.
Як темно з ними - світла в них немає,
А світло й тінь - назавжди вороги.

Закрито їх очам, не чують їхні вуха,
Що за вікном існує інший світ.
Не знали вітру, й їм ота задуха,
Не видається за обридлий гніт.

Як зручно тим, що вміють жити
В смарагдових будинках на замку,
Кому вдалось ілюзію створити,
Прийняти, як солодку, суть гірку.