Адам – староєвр.
досл.
“Червона земля”.
Єва – староєвр.
Хава –
“Життя”,
”Та,що дає життя”.
Едем –
“Ніжний,
делікатний”.


Злива-втікачка –
Вигнанниця
з раю.
Ремінням
кривавим
відступництва
скута.
По лікоть –
у соромі.
Губи
в отруті.

Як тут
без гарячки?..
Сам Бог
ридає...


Життя
виплакує
з шпарок
зіниць.
Гадючник
звиває
Й запліднює
землю. -
Червону
землю...
І свідків
безмовних
єднання –
Мокриць –
Безжально
віддасть
на поталу
левам...


І дзвін
делікатний
озветься
в Едемі.
Відгомін
прокотиться
в горах
луною...

Де свого
Адама
шукати
цій Єві,

Щоб бавити
вкупі
Первісний
сором?

28. 11. 03.

Убитій горем
матері...
Зневіреному
батькові...

Просто
чистій
душі...


У нього
за вікном
ховали
прощення...

І хтось
все кидавсь
на коліна
по кутках.
І в зімкнутість
долонь
втискав
те “Отче наш”...

Не вміючи
читати
по губах.

А хтось
в ту мить
давився
голосінням...

Обвили
терном
голову
старечу.
І небо
плакало
квітками
у вінках.
А чиєсь
марення
оспівувало
втечу...

Та він якраз,
засліплений
видінням,
Своїх дітей
в скуйовджених
кутках

Ставив
на гречку...

26. 11. 03.

Ті, хто живуть
після нас,
Знов народять
нас колись
Як дітей.
Юля Міщенко.

Паралельні
світи-сновиди
В переродженні
кола народжень.
У нетлінності
сонця палітри.
Хвилястість плинності –
дух нереїди –
На дзвіниці
колишніх сходжень.

А в садочку
вже граються діти. –
Наші діти.

Перенесення тіл
у просторі.
Гіркий смак
часових перевтілень.
Є десь в небі
громада обраних,
Яким вічно
судилося жити

В ореолі
оновлення віянь.

Старці довіку
складатимуть міфи.
Плями на сонці
залишаться темними...
Колисатимуть
в морі німфи
Не народжених –
Новоповернених.
24. 10. 03.

Бундючна
ніч
перестуком
коліс
Впивається.

Лататтям
мук
у оболонці
сліз
Пересипається...

Випльовує
і на бруківці
топче
Надкушену
зневажену
відвертість
Підборами
бажання
позіхати...

Боїться
слів,
про те і чуть
не хоче,
Що вроджена
її
дикунська
зверхність
Коріниться
в нездатності
кохати.
08. 11. 03.

Бундючна
ніч
перестуком
коліс
Впивається.

Лататтям
мук
у оболонці
сліз
Пересипається...

Випльовує
і на бруківці
топче
Надкушену
зневажену
відвертість
Підборами
бажання
позіхати...

Боїться
слів,
про те і чуть
не хоче,
Що вроджена
її
дикунська
зверхність
Коріниться
в нездатності
кохати.
08. 11. 03.

Чиєсь
налякане
Сьогодні
Плюється
нявкотом
В запалених
легенях
вулиць
міста.

Заплакана
негода
В змові
з мрякою
Настрої
ліпить,
мов із тіста.

Зреченням –
в цілісність...
Крок
до відчуження.
Звільнення
пристрасність.
Відблиск
байдужості...

Зневірене
Завтра
блукає
у темряві.
Приспаний
спокій
віщує
спустошення.
Серце
підвладним
стає
лженаверненню...
Хворим
і зношеним.

19 – 20. 11. 03.

Сама самотою.
Закохана
в сонце.
Занурена
в вічність.
Загорнута
в спалах...
Народжена
світлом,
Жила весною
В серцях
незнайомців.
Споріднена
з ніччю,
Витала
у хмарах...

Огорнута
спокоєм,
В ніжність
пірнала.
Охоплена
полум’ям,
Квітла
іскрами.
Засліплена
блиском,
Примарою...
В печальному
небі
літала.

Звільнивши
серце,
Тонула
в безмірі.
Чужою
для неї
була зневіра...

Саме так
У власному
вимірі
Зародилась
й жила
Довіра.
06. 08. 03.

Розіп’яте
натхнення
З зав’язаним
ротом
Молилося
на роздоріжжі.
Боялось
несподіванок
за поворотом,
Оскалу долі,
Гіркоти
принижень.

Шляхи життя
Подарували
зрілість.
Знайомили
з заплутаністю
слів.
Піднесли,
мов на таці,
милість
Підлабузників
усіх часів.

Воно
пізнало
розпеченість
болю,
Заржавілість
збентеження
мутну.
Його
омила
розбещеність
полум’я.
Воно
вдихало
запахи
люті.

Багатослівному
натхненню
Заткнула
рота
буденність,
Зашкарубла
мертвість
бажань.
Крила
спалила
непевність,
Посередність
людських
діянь.

Все ж
молитву
було почуто –
Із душі його
видерся
спів.

До краплі
випивши
отруту,
Воно
звільнилось
В істинності
слів.

06. 07. 03.

Сталість.
Народжена
одноманітністю.
Сірість.
Не
знає
кольору.
Замкнутість
кіл
Магнітиться.
Зваблена
постійністю,
Стає
потворою.

Невиліковна
незмінність
Стискає
в долонях
маси.
Вірне
дитя
незмірність
Співає
хвалу
Батьку –
часу.

Шукач
пригод,
Огорнутий
туманом,
Вдихає
присмак
ночі.
Суддя
рубіж
Чекає
нагород –
Розплющить
власноручно
очі
Буденності
На
світ
багатогранний.

В вуста
цілує
розмаїття
Тонів
світанку
різнобарвність.
Закоханість
в жасмину
віття
Таїть
всесильну
життєдайність.
06. 07. 03.

За гратами
душі
Ув’язнено
звіра. -
В полоні
правил
і обмежень.
З потворних
уст
одноманітних
спостережень
Йому
у серце
капає
зневіра,
Нездатна
і краплини
залишить
Тих решток
людяності,
Що
переростуть
у
звірство.

Всесильне –
бо
непереможно
зле...

Не
сподівайтеся
уникнення:
Той
в’язень,
вирвавшись,
Його проллє.
12. 06. 03.

Станом
на сьогоднішній
ранок –
Дихаєш.
Хтось
невидимий
за спиною. -
Чуєш.
Процес
проникнення
у марева
мовчанок
Розтане
у розчуленні.
Сльозою
Омиє
мрія
Заржавілість
часу.

Потворна
незнищенність
болю
Зумовить
вічну
Передбачуваність
долі.

Мізерність
кроків
На щоках
безмежності.-
Природна.

Ти й досі
радий,
Що ще
дихаєш
сьогодні?

10. 06. 03.

Навіть
на долоні
неминучості
Є лінія життя...
І смерті.
Перевертнем
Зануришся
у вечір.
Смак
повітря,
На мить
позиченого,
Не відчуєш ...
Топос ночі
Вкоріниться
у марева
малечі.
Не почуєш...
Привиди
вікон,
Стежок
голосіння
Подихом
вічності
Серце
торкнуть.
Смакуєш
Стале
осідання
порухів і слів.
Відчуєш...

Навіть
у страху є
інстинкт
самозбереження.
Півтемрява.
Я тисну лапи
всім обмеженим
Перевертням.
29. 05. 2003.

Напівзабутість
напівтанцю.
Напівпокинутість
півтиші...
Вітру –
весняному коханцю –
Стан
напівпорухів
залишиш.

Напівпочутий
напівшепіт
В напівобіймах
напівсну
Пробудить
ніжну напівпристрасть –
Як півзануреність
в весну.

Напівтони
життєвих буднів
Напівпоглиблять
сум облич.
Напівзакоханість
без бруду
Порине
напівчутно
в ніч.

Дитя,
народжене у мрії,
Шукало
серця
напіврай.
Напівзанедбаність
надії
Напівдовіри
знайде
край.

Обличчя вічності
незряче.
Напіврозмитість
існування.
Напіврозтануть
в серці плачу
Напівсвідомого
кохання.
28. 03. 2003.

Порух.
Подих.
Вдих.
Видих...
Серцебиття
часу
Дасть
життю
придих.

Вічність
цілує
дитину.
Відстань.
Я – свідок.

Тиші
кришталь
прозорий.
Розпачу
пристань.
Смуток
заплутався
звіром
У мереживі
внутрішніх
сіток.

Кігті
Гострить
печаль
об душу.
Бігти
Хочеш
не хочеш –
мусиш.
Втеча
від
лицемірства.
Безмір
світів
у кишені.
Жорстоку
наявність
звірства
У людях...
Нищиш
в думках. -

Даремно.

Виправдань
сутність -
Злочину
свідчення.
Ти -
єдиний супутник.
В скупченні.

Втрата
Переплетінь
світла,
Гри тіней,
Знаєш...

Ти ж нікому
не скажеш ?

15. 11. 02.

В усіх
життєвих кранах –
Сльози долі.
Людство
щодня
їх відкручує
Й умивається.
Добро
звикає
на ранах,
В підкоренні
болю,
Зростати
і мучити
Тих,
хто скоряється.

Сумління
не заборонить
У дзеркалі
шукати
відображення.
В ногах
світового полону
Могилу
зводити словам...
Виснажливо.

Щодня
відкриваючи воду,
Пізнаєш
розгубленість
долі.
Нерішучість,
Розтоптану вроду...

Її сльози
змішалися
з кров’ю.

21. 11. 02.

Обпечешся
кавою зранку.
Щось
зведеться
на ноги
у серці.
Млосно.
Застиглість?
Ні.–
Спотворена
мертвість
осені
Відіб’ється
в сльозах
світанку,
В нічних
поглядах –
Скельцях
Без відображення.
Дійсність
Цілуватиме
руку
людині.
Подих
зараження
Відчуватимеш
в кожній
хвилині.
Уникання.
Пошук
Надійного сховку.
Спорідненість
з небом.
Відокремлення,
Захист від себе...
Брат брату
У майбутньому
стане вовком...

Ні від чого
Не вбережешся,
Доля
іколи
не стане
ласкавою.
Безліч
інших разів
помилишся.
Обпечешся. –
Не тільки кавою.

20. 11. 02.

(Я називаю це
поезією в прозі).

Безликі тіні
замерзають
На захололому
обличчі.
Поранить
зайвість,
Вразить
непотрібність,
Боротись
з ніччю
Нездатна.
Боліти
Запізнілий
жаль
Не буде...
Адже люди
Не можуть
не помітити
потворність.
В ній краса,
Можливо,
спить
одвічним
сном.
Розплющить очі,
Скаже “ні”,
Хотітиме
прожити
Довше -
До кінця,
планованого
Богом,
Тільки цього...
Насилля вб’є,
Безумність
знищить.
Людська.

Безликість тіней
змусить
посміхнутись,
Поворухнути
віями вночі.
Щоб навіть
срібний
блиск свічі
Не зміг
помітить
Крапельок
життя
На мертвого
вустах.
Живіший
за живого,
Хтось,
багатий серцем,
Відходить
непомітно
у нетрепетність.
На протязі
життя вітрів
Застудиться -
не вмре...
Проллється кров,
Підніметься рука.
Полонить
безпристрасність
жаги.
Веде
до злочину...
Ні краплі
болю.
Ні докорів
сумління.
Засліплене
ненавистю
обличчя,
Вдоволене...
Цю кров не змити.
Не з рук,
не з одягу-
З душі.

Один з мільйонів
здумає
молитись
Про прощення,
Якого
не діжде.
Його не стане,
зникнуть миті,
Вітрами
занесе сліди…
І жодної
дрібниці,
Що принесла б
безсмертя
В неповоротність,
У політ
у нікуди.

4 квітня 2002.

Вагомість слова
І всевладність тиші.
Навислість неба, хмар...
Звук кроків.
Сновигає
По стелі сіра німа тінь.
Безмежність сили
Й слабкості мізерність...
А над тобою височінь.
Простягнеш руку
І почуєш згодом
Далекий напівмертвий голос.
В глибині
Зникає і руйнується
кохання.
Там осяде.
В душі зітліє.
Може, спалахне
Колись вогнем
сріблястим
Ненависної знемоги.
Піде в життя,
Розвинеться...
Чи ні?
А серце знову у вогні.
Воно безжальне:
Тільки й вміє
Спікати нутрощі, боліти.
Тобі, можливо, і набридне
Безглуздо в світі животіти.
А може й ні.
І краще буде
Десь посередині лишатись.
На місці стоячи, боятись.
Вагаючись...


Насниться сон.
Його забути
Не вдасться вже тобі ніколи.
Хотітимеш, проте наперекір
Тобі ж самому твоя доля
Підкине несподіванки
жахливі.
Вір не вір,
Та знову глухий кут
Знайде тебе.
Чи ж ти віднайдеш
Сам його в житті.
І в серця власного битті
Почуєш звуки безнадії.
Тихим кроком
Безшумно підкрадеться
тінь
До ніжної душі.
Не кліпнуть й вії,
Та вже острах
Всередині засіяно було...


Здавалося, пекло,
Боліло
Природним болем ще живого
тіла.
Ніхто ніколи вільним
Ще не був.
Ніхто нічого не забув.
Проте чомусь шляху нема,
Десь зникла правильна
стежина.


І врешті-решт...
Сама
Залишиться людина.

Січень – лютий 2002-го.