РІК 1943. ВОГОНЬ

Це дивне відчуття — коли ти помираєш.
Білявий ротенфюрер турне тебе в ребро.
Рушає напівсонний візок; ще дуже рано.
А я не сплю, не сплю я! І думаю все про

Далеку Смілу, Тясмин, його зелені води,
Про батька, що вернувся героєм із війни
(казали, він злодюга, присвоїв нагороди,
І вся його родина згорить за це в огні…)

Аж зараз я на возі. Тут ще живі. І трупи.
І лисий перевізник на прізвисько Харон.
Вивалюються з воза холодні й сірі руки;
Харон їх закидає — мов моркву у вагон.

Усі ми дуже схудли — опухли очі тільки
(від голоду, морозу та бачених страхіть).
Приїхали. В будинок із полум'я та сірки,
Де люди випікають ненависть, а не хліб.

Нас кидали у печі, як жертву Богу Воєн;
Ми вилетіли з димом на круковім крилі.
Лечу я над стіною, над брамами і ровом,
І Хаган-ротенфюрер мов цятка на землі.

Усе внизу маленьке. Солдати як мурахи.
Підносять Райх Великий, імперію свою:
«Сіроми і нікчеми, які не служать Райху,
Умруть!» Та я не чую — я згадую сім'ю.

РІК 1944. СЛЬОЗИ

Тіла згоріли — душі лишилися без хати.
А Хаган посміхнувся і здушливо зачхав.
У чорних кабінетах лиш очі коменданта
В сльозах: уже намокла хустина і рукав.

Це Мортен, його сльози упали у папери.
Наказ про страту в'язнів намок і посірів.
Невже розтало серце старого людожера,
Коли вбивав безсилих і хворих юнаків?!

Він тре червоні очі щомиті, щохвилини.
Він суне коридором наосліп стрімголов.
Він кидає під ноги скривавлені хустини.
Та лікаря гукає — і знов, і знов, і знов…

О Мортене! Ці ліки тобі не допоможуть.
Не скаже жоден лікар, не виявить, чому
Сльозять у тебе очі (хоча на серці гоже),
А все ж розпочалося, як рушив на війну.

Казали, що недуга є Божим покаранням.
Немає Бога в пеклі, тут — фізики закон:
Тих сліз не заховати за ґрати чи у банку,
Які душив у людях концтабірний бетон.

І ті краплини горя тепер шукають вихід,
І пнуться на свободу із Мортенових віч.
А він лютує тяжко і робить більше лиха,
Таких, як ми, вбиває — годує кляту піч.

РІК 1945. ВТОМА

На цій війні безглуздій ім'я своє забув я.
Ім'я своє забув я — чи, може, щось іще?
Все сталось як у казці: панує зло, панує,
А потім чахне, сохне, здихає під дощем.

О, ми літали в небі й набачилися смерті.
Нарешті стало тихо — скінчилася війна.
В кущі, в ліси тікають мучителі подерті.
Лиш гублять на дорозі — свої, свої тіла.

І Мортена-убивцю застрелили. У травах
Півтижня жирна ґава труп Хагана клює.
І чути спів у лісі: мабуть, якась примара
(як ми) мандрує світом і горе ллє своє…

Душа я невмируща. Злечу та подивлюся
На того, хто лишився в розорених лісах;
Там карлик чорнозубий із кісткою у вусі
Зогнувся на колоді, немов іржавий цвях.

Раптово повернувся — до мене бідолаха
І мовив: «Знову душі? Обридли ви мені!
Я чую вас щоночі, як стогнете од страху
Й ревете стоголосо в тяжкому напівсні».

То й полетів я далі. Ми грюкали у вікна!
Просились, але люди до нас глухі, сліпі.
Міста відбудували; руїни, трупи зникли.
І нам немає місця (як пташці на стовпі).

РІК 1946. ПЕЧАЛЬ

Ми стукали у вікна, але байдуже людям.
Коти лишень лякались і лізли на паркан.
А я тоді подумав: хай буде вже, що буде.
Крім карлика лихого, а хто поможе нам?

«Агов!» Він спочиває на зрубаній ялині.
«Послухай, це літання гіркіше за полон!
Ми душі заблукалі. Ти чуєш нас єдиний
І бачиш марні рухи невидимих долонь».

А коротун зіскочив та глянув мені в вічі,
(аж тріснув під ногами сучок або горіх):
«Мовчи! Я заберу вас усіх у потойбіччя.
І сам піду, бо втратив всіх родичів своїх.

Від голоду сконали брати мої та сестри!
Всі німфи, тролі, відьми і дужі чаклуни!
Ім'я моє не кличуть. О ліпше би умерти,
Ніж чути рик людської безглуздої війни.

Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.
Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.

Лякайте, люди, й далі легендами малечу
І їм розповідайте, що я жорстокий гном.
Утім, я вас не кидав мільйонами до печі
І в пекло безпощадне пробив не я вікно!

Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.
Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.

Самотній Румпельштільцхен».

РІК 1947. ЗЕМЛЯ

Як зараз тихо! В мороці галявинка німа.
Мурахи тільки бігають у норах тайкома.

Світанок прокидається, засліплює війну
Та карлика вколисує, всміхаючись йому.

Природа зачекалася криштальної весни:
Вже труби крематорію мохами поросли,

А брама утопилася між в'їдливих кущів,
На черепі убитого барвистий чуб зацвів.

Надмухали на камені вітри новий пісок.
І упізнав я карлика! Він з дідових казок!

Слова я чую дідові: був гном слугою зла
І крав дітей щомісяця з німецького села.

Втім, імені мерзотника ніхто не розумів.
І він тікав, ховаючись від псів і селюків.

А я питав, чи буде він покараний за все?
Я гнівався, й кривилося здивоване лице.

Та час мені із пам'яті тебе, дідусю, стер!
Зберігши пику Мортена. І Хаганів лікер,

Який з баклаги чорної щовечора він пив
І голосно виспівував докучливий мотив.

РІК 1948. СВІТЛО

Забулися, зітлілися всі ті, хто мучив нас.
Тіла на порох стерлися, і все розвіяв час.

Та силами незримими нас тягне догори,
Де вічне щастя мешкає, а люди не старі.

Крокуємо між зорями та кулями планет
Довічно лікуватися в Небесний Лазарет.

А ось і він. Із вежами та стінами зі скла.
Пихатий і оcяяний, як Рим або Москва.

Вітають гостей янголи, людиська золоті.
Між ними наші родичі, але якісь не ті…

Такі знайомі постаті, а порожньо в очах.
Їм знищили всі спогади: і радощі, і жах.

«І де це Бах?» — вигукує капела голосів.
Та сто разів відлунює — і замовкає спів.

А Бах-митець долонею ховає краплі сліз
І дивиться понурено у тьмаво-синій ліс:

«Сьогодні не звучатиме хоралів або фуг;
О ні, я не наважуся. Це не для їхніх вух.


Та я тією ж мовою всю музику створив,
Якою мій народ завдав
                       їм стільки смертних кривд!»

РІК 1949. СЛОВА

Не грає Бах мелодії. Стихає спів планет.
І геній Гете з сорому забув, що він поет.

Питаю Гете: «Йогане, а ти мене навчиш,
Як описати віршем, що згорів я у печі?»

У Гете погляд жалісний. Він очі заховав,
А баночку з чорнилами закинув у рукав.

Шепоче Йоган: «Бачив я усе життя твоє.
І як війна гніздо з кісток у полі миру в'є.

І як мільйони тих людей палали у вогні.
Навчу тебе, лишень одне пообіцяй мені:

Народ мій звабив до війни
                                   Безумний Лиходій.
Ганьба всім нам!
                   Не називай народ його і мій».

РІК 2013. ІСТОРІЯ

І я народ не називав, який і гнив, і цвів,
А світу щедро дарував тиранів і митців.

Прожив я цю історію в минулому житті,
І хтозна, що попереду. Мені вже час іти.

Ні-ні, не до побачення, прощаюся навік.
Я хочу стати деревом на роздоріжжі рік

Та вітром нагулятися над горами сповна
(яке-бо діло вітрові, чи на землі війна?)

*

2012—2013