ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.12
21:14
Невже це й справді
Я тонкосльозим став од старості?
Тільки-но сирена розлуниться
Своїм протяжним воєм,
Я тонкосльозим став од старості?
Тільки-но сирена розлуниться
Своїм протяжним воєм,
2024.05.12
16:33
Ще, як був Азов турецьким, кріпость там стояла.
Чимале турецьке військо у ній гарувало.
А було ж місто багате – добра було того,
Бо ж купці з усього світу з’їздились до нього.
Було чим тут поживитись та чого пізнати.
А ще ж рабів християнських було т
Чимале турецьке військо у ній гарувало.
А було ж місто багате – добра було того,
Бо ж купці з усього світу з’їздились до нього.
Було чим тут поживитись та чого пізнати.
А ще ж рабів християнських було т
2024.05.12
16:32
Пам*яті моєї мами Валентини Михайлівни
(20.12.1939 - 16.12.2002)
Твоїх очей те каре мерехтіння
І досі заглядає мені в душу.
Хоча приходиш, мамо, в сновидіннях
Вночі, в беззвучній тиші непорушній.
(20.12.1939 - 16.12.2002)
Твоїх очей те каре мерехтіння
І досі заглядає мені в душу.
Хоча приходиш, мамо, в сновидіннях
Вночі, в беззвучній тиші непорушній.
2024.05.12
13:29
Кров на руках у сивих дітлахів,
Кармінові думки і сновидіння...
Горить моє нещасн,е покоління,
В багряній тьмі спокутує гріхи.
На фронті батальйон команди "ЗЕ"
Іде в атаку. Та невже не бачиш?
За голоси усім нам дали "здачі" -
Кармінові думки і сновидіння...
Горить моє нещасн,е покоління,
В багряній тьмі спокутує гріхи.
На фронті батальйон команди "ЗЕ"
Іде в атаку. Та невже не бачиш?
За голоси усім нам дали "здачі" -
2024.05.12
09:46
Від самого початку війни Олексій Юков очолює групу «Плацдарм», яка забирає з лінії фронту тіла загиблих. Ця сумна цифра становить вже понад півтори тисячі тіл. Нерідко доводиться збирати рештки рук і ніг, кістки…
За цей час Олексій оглянув сотні тіл. Інк
За цей час Олексій оглянув сотні тіл. Інк
2024.05.12
07:42
Гномик уявив себе титаном,
Графоман поетом. От біда-а-а!
Та на світі все іде по плану,
От колега - ух! Вот єто да-а-а!
Він піїт від бога! Знаменитий!
Знає все і навіть трохи бі...
Його музи люблять оковиту,
Графоман поетом. От біда-а-а!
Та на світі все іде по плану,
От колега - ух! Вот єто да-а-а!
Він піїт від бога! Знаменитий!
Знає все і навіть трохи бі...
Його музи люблять оковиту,
2024.05.12
06:30
У читальні тихій залі
І в місцях гучних зібрань,
Певно, звідую немало
Ще оцих німих страждань.
Бо від вечора до рання,
Ось уже тривалий час, –
Я пишу лиш про кохання,
Що єднати має нас.
І в місцях гучних зібрань,
Певно, звідую немало
Ще оцих німих страждань.
Бо від вечора до рання,
Ось уже тривалий час, –
Я пишу лиш про кохання,
Що єднати має нас.
2024.05.11
22:46
Мовчуни підступні!
Ви крізь сморід трупний
Нюхаєте квіти.
Як же легко жити!
Вам позаздрять трутні,
Мовчуни підступні!
Тихі русофіли!
Ви крізь сморід трупний
Нюхаєте квіти.
Як же легко жити!
Вам позаздрять трутні,
Мовчуни підступні!
Тихі русофіли!
2024.05.11
20:58
Прив’яже шибка небо швидко, як осу.
Насниться травам злива, крапель битва.
Вплете верба ромашку хмарки у косу.
Свічки каштанів стихнуть, як молитва.
В бузку сузір’ї пишнім космос щастя спить,
У срібних нотах рос кришталь бурштинний.
У дзеркалі у
Насниться травам злива, крапель битва.
Вплете верба ромашку хмарки у косу.
Свічки каштанів стихнуть, як молитва.
В бузку сузір’ї пишнім космос щастя спить,
У срібних нотах рос кришталь бурштинний.
У дзеркалі у
2024.05.11
13:21
Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся
2024.05.11
06:12
Травень шукає притулку,
спокій украли дощі.
Чи від грози є пігулки?
Дай половинку мерщій.
Хочу веселку над містом.
Чуєш, як пахне озон?
З неба краплини намистом
теж гуркотять в унісон.
спокій украли дощі.
Чи від грози є пігулки?
Дай половинку мерщій.
Хочу веселку над містом.
Чуєш, як пахне озон?
З неба краплини намистом
теж гуркотять в унісон.
2024.05.11
05:31
Погаснуть заграви багряні
Та вибухи стихнуть будь-де, -
Ще трохи - і тиша настане,
І спокій на душі спаде.
Лиш треба не втратити віру
І мати упевненість в тім,
Що можна знешкодити звіра
За злочини скоєні ним.
Та вибухи стихнуть будь-де, -
Ще трохи - і тиша настане,
І спокій на душі спаде.
Лиш треба не втратити віру
І мати упевненість в тім,
Що можна знешкодити звіра
За злочини скоєні ним.
2024.05.10
14:43
Звивайте сни у свитки пелюсткові
Як ніч весни в безсонні має вади,
І вадить більше, як слова любові
Бажаючи поцупити в троянди
Її чесноту. Світ у тім захланний,
І кожному із двох дарує вміння:
Комусь барвисту щедрість Тіціана,
А іншим смуток пензля
Як ніч весни в безсонні має вади,
І вадить більше, як слова любові
Бажаючи поцупити в троянди
Її чесноту. Світ у тім захланний,
І кожному із двох дарує вміння:
Комусь барвисту щедрість Тіціана,
А іншим смуток пензля
2024.05.10
12:55
Жебрак несе на горбу крик,
він пронизує тишу мечем страху.
Крик поглинув місто,
розриваючи барабанні перетинки.
Крик поселився в головах людей
і розбив реальність на шматки.
Жебрак несе з собою гнів століть,
який може спалити місто.
він пронизує тишу мечем страху.
Крик поглинув місто,
розриваючи барабанні перетинки.
Крик поселився в головах людей
і розбив реальність на шматки.
Жебрак несе з собою гнів століть,
який може спалити місто.
2024.05.10
10:02
«Все просто. У мене немає нічого святого…»
Олександр Сушко
Якщо немає у тебе
того, що дається Небом,
немає нічого святого,
що дарується Богом,
Олександр Сушко
Якщо немає у тебе
того, що дається Небом,
немає нічого святого,
що дарується Богом,
2024.05.10
05:42
Вже відстрілялися жаринки
І не курить зловіще дим, –
З’явився час для відпочинку
Від невтоленної біди.
У вогкім затишку окопу
Принишкли втомлені бійці,
Бо дрон ворожий може оком
Оптичним виявити ціль.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І не курить зловіще дим, –
З’явився час для відпочинку
Від невтоленної біди.
У вогкім затишку окопу
Принишкли втомлені бійці,
Бо дрон ворожий може оком
Оптичним виявити ціль.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.03.12
2020.02.03
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
В'ячеслав Шестопалов (1990) /
Поеми
Тло Зла
Це дивне відчуття — коли ти помираєш.
Білявий ротенфюрер турне тебе в ребро.
Рушає напівсонний візок; ще дуже рано.
А я не сплю, не сплю я! І думаю все про
Далеку Смілу, Тясмин, його зелені води,
Про батька, що вернувся героєм із війни
(казали, він злодюга, присвоїв нагороди,
І вся його родина згорить за це в огні…)
Аж зараз я на возі. Тут ще живі. І трупи.
І лисий перевізник на прізвисько Харон.
Вивалюються з воза холодні й сірі руки;
Харон їх закидає — мов моркву у вагон.
Усі ми дуже схудли — опухли очі тільки
(від голоду, морозу та бачених страхіть).
Приїхали. В будинок із полум'я та сірки,
Де люди випікають ненависть, а не хліб.
Нас кидали у печі, як жертву Богу Воєн;
Ми вилетіли з димом на круковім крилі.
Лечу я над стіною, над брамами і ровом,
І Хаган-ротенфюрер мов цятка на землі.
Усе внизу маленьке. Солдати як мурахи.
Підносять Райх Великий, імперію свою:
«Сіроми і нікчеми, які не служать Райху,
Умруть!» Та я не чую — я згадую сім'ю.
РІК 1944. СЛЬОЗИ
Тіла згоріли — душі лишилися без хати.
А Хаган посміхнувся і здушливо зачхав.
У чорних кабінетах лиш очі коменданта
В сльозах: уже намокла хустина і рукав.
Це Мортен, його сльози упали у папери.
Наказ про страту в'язнів намок і посірів.
Невже розтало серце старого людожера,
Коли вбивав безсилих і хворих юнаків?!
Він тре червоні очі щомиті, щохвилини.
Він суне коридором наосліп стрімголов.
Він кидає під ноги скривавлені хустини.
Та лікаря гукає — і знов, і знов, і знов…
О Мортене! Ці ліки тобі не допоможуть.
Не скаже жоден лікар, не виявить, чому
Сльозять у тебе очі (хоча на серці гоже),
А все ж розпочалося, як рушив на війну.
Казали, що недуга є Божим покаранням.
Немає Бога в пеклі, тут — фізики закон:
Тих сліз не заховати за ґрати чи у банку,
Які душив у людях концтабірний бетон.
І ті краплини горя тепер шукають вихід,
І пнуться на свободу із Мортенових віч.
А він лютує тяжко і робить більше лиха,
Таких, як ми, вбиває — годує кляту піч.
РІК 1945. ВТОМА
На цій війні безглуздій ім'я своє забув я.
Ім'я своє забув я — чи, може, щось іще?
Все сталось як у казці: панує зло, панує,
А потім чахне, сохне, здихає під дощем.
О, ми літали в небі й набачилися смерті.
Нарешті стало тихо — скінчилася війна.
В кущі, в ліси тікають мучителі подерті.
Лиш гублять на дорозі — свої, свої тіла.
І Мортена-убивцю застрелили. У травах
Півтижня жирна ґава труп Хагана клює.
І чути спів у лісі: мабуть, якась примара
(як ми) мандрує світом і горе ллє своє…
Душа я невмируща. Злечу та подивлюся
На того, хто лишився в розорених лісах;
Там карлик чорнозубий із кісткою у вусі
Зогнувся на колоді, немов іржавий цвях.
Раптово повернувся — до мене бідолаха
І мовив: «Знову душі? Обридли ви мені!
Я чую вас щоночі, як стогнете од страху
Й ревете стоголосо в тяжкому напівсні».
То й полетів я далі. Ми грюкали у вікна!
Просились, але люди до нас глухі, сліпі.
Міста відбудували; руїни, трупи зникли.
І нам немає місця (як пташці на стовпі).
РІК 1946. ПЕЧАЛЬ
Ми стукали у вікна, але байдуже людям.
Коти лишень лякались і лізли на паркан.
А я тоді подумав: хай буде вже, що буде.
Крім карлика лихого, а хто поможе нам?
«Агов!» Він спочиває на зрубаній ялині.
«Послухай, це літання гіркіше за полон!
Ми душі заблукалі. Ти чуєш нас єдиний
І бачиш марні рухи невидимих долонь».
А коротун зіскочив та глянув мені в вічі,
(аж тріснув під ногами сучок або горіх):
«Мовчи! Я заберу вас усіх у потойбіччя.
І сам піду, бо втратив всіх родичів своїх.
Від голоду сконали брати мої та сестри!
Всі німфи, тролі, відьми і дужі чаклуни!
Ім'я моє не кличуть. О ліпше би умерти,
Ніж чути рик людської безглуздої війни.
Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.
Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.
Лякайте, люди, й далі легендами малечу
І їм розповідайте, що я жорстокий гном.
Утім, я вас не кидав мільйонами до печі
І в пекло безпощадне пробив не я вікно!
Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.
Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.
Самотній Румпельштільцхен».
РІК 1947. ЗЕМЛЯ
Як зараз тихо! В мороці галявинка німа.
Мурахи тільки бігають у норах тайкома.
Світанок прокидається, засліплює війну
Та карлика вколисує, всміхаючись йому.
Природа зачекалася криштальної весни:
Вже труби крематорію мохами поросли,
А брама утопилася між в'їдливих кущів,
На черепі убитого барвистий чуб зацвів.
Надмухали на камені вітри новий пісок.
І упізнав я карлика! Він з дідових казок!
Слова я чую дідові: був гном слугою зла
І крав дітей щомісяця з німецького села.
Втім, імені мерзотника ніхто не розумів.
І він тікав, ховаючись від псів і селюків.
А я питав, чи буде він покараний за все?
Я гнівався, й кривилося здивоване лице.
Та час мені із пам'яті тебе, дідусю, стер!
Зберігши пику Мортена. І Хаганів лікер,
Який з баклаги чорної щовечора він пив
І голосно виспівував докучливий мотив.
РІК 1948. СВІТЛО
Забулися, зітлілися всі ті, хто мучив нас.
Тіла на порох стерлися, і все розвіяв час.
Та силами незримими нас тягне догори,
Де вічне щастя мешкає, а люди не старі.
Крокуємо між зорями та кулями планет
Довічно лікуватися в Небесний Лазарет.
А ось і він. Із вежами та стінами зі скла.
Пихатий і оcяяний, як Рим або Москва.
Вітають гостей янголи, людиська золоті.
Між ними наші родичі, але якісь не ті…
Такі знайомі постаті, а порожньо в очах.
Їм знищили всі спогади: і радощі, і жах.
«І де це Бах?» — вигукує капела голосів.
Та сто разів відлунює — і замовкає спів.
А Бах-митець долонею ховає краплі сліз
І дивиться понурено у тьмаво-синій ліс:
«Сьогодні не звучатиме хоралів або фуг;
О ні, я не наважуся. Це не для їхніх вух.
Та я тією ж мовою всю музику створив,
Якою мій народ завдав
їм стільки смертних кривд!»
РІК 1949. СЛОВА
Не грає Бах мелодії. Стихає спів планет.
І геній Гете з сорому забув, що він поет.
Питаю Гете: «Йогане, а ти мене навчиш,
Як описати віршем, що згорів я у печі?»
У Гете погляд жалісний. Він очі заховав,
А баночку з чорнилами закинув у рукав.
Шепоче Йоган: «Бачив я усе життя твоє.
І як війна гніздо з кісток у полі миру в'є.
І як мільйони тих людей палали у вогні.
Навчу тебе, лишень одне пообіцяй мені:
Народ мій звабив до війни
Безумний Лиходій.
Ганьба всім нам!
Не називай народ його і мій».
РІК 2013. ІСТОРІЯ
І я народ не називав, який і гнив, і цвів,
А світу щедро дарував тиранів і митців.
Прожив я цю історію в минулому житті,
І хтозна, що попереду. Мені вже час іти.
Ні-ні, не до побачення, прощаюся навік.
Я хочу стати деревом на роздоріжжі рік
Та вітром нагулятися над горами сповна
(яке-бо діло вітрові, чи на землі війна?)
*
2012—2013
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Тло Зла
Homo homini lupus est
Hobbes
РІК 1943. ВОГОНЬЦе дивне відчуття — коли ти помираєш.
Білявий ротенфюрер турне тебе в ребро.
Рушає напівсонний візок; ще дуже рано.
А я не сплю, не сплю я! І думаю все про
Далеку Смілу, Тясмин, його зелені води,
Про батька, що вернувся героєм із війни
(казали, він злодюга, присвоїв нагороди,
І вся його родина згорить за це в огні…)
Аж зараз я на возі. Тут ще живі. І трупи.
І лисий перевізник на прізвисько Харон.
Вивалюються з воза холодні й сірі руки;
Харон їх закидає — мов моркву у вагон.
Усі ми дуже схудли — опухли очі тільки
(від голоду, морозу та бачених страхіть).
Приїхали. В будинок із полум'я та сірки,
Де люди випікають ненависть, а не хліб.
Нас кидали у печі, як жертву Богу Воєн;
Ми вилетіли з димом на круковім крилі.
Лечу я над стіною, над брамами і ровом,
І Хаган-ротенфюрер мов цятка на землі.
Усе внизу маленьке. Солдати як мурахи.
Підносять Райх Великий, імперію свою:
«Сіроми і нікчеми, які не служать Райху,
Умруть!» Та я не чую — я згадую сім'ю.
РІК 1944. СЛЬОЗИ
Тіла згоріли — душі лишилися без хати.
А Хаган посміхнувся і здушливо зачхав.
У чорних кабінетах лиш очі коменданта
В сльозах: уже намокла хустина і рукав.
Це Мортен, його сльози упали у папери.
Наказ про страту в'язнів намок і посірів.
Невже розтало серце старого людожера,
Коли вбивав безсилих і хворих юнаків?!
Він тре червоні очі щомиті, щохвилини.
Він суне коридором наосліп стрімголов.
Він кидає під ноги скривавлені хустини.
Та лікаря гукає — і знов, і знов, і знов…
О Мортене! Ці ліки тобі не допоможуть.
Не скаже жоден лікар, не виявить, чому
Сльозять у тебе очі (хоча на серці гоже),
А все ж розпочалося, як рушив на війну.
Казали, що недуга є Божим покаранням.
Немає Бога в пеклі, тут — фізики закон:
Тих сліз не заховати за ґрати чи у банку,
Які душив у людях концтабірний бетон.
І ті краплини горя тепер шукають вихід,
І пнуться на свободу із Мортенових віч.
А він лютує тяжко і робить більше лиха,
Таких, як ми, вбиває — годує кляту піч.
РІК 1945. ВТОМА
На цій війні безглуздій ім'я своє забув я.
Ім'я своє забув я — чи, може, щось іще?
Все сталось як у казці: панує зло, панує,
А потім чахне, сохне, здихає під дощем.
О, ми літали в небі й набачилися смерті.
Нарешті стало тихо — скінчилася війна.
В кущі, в ліси тікають мучителі подерті.
Лиш гублять на дорозі — свої, свої тіла.
І Мортена-убивцю застрелили. У травах
Півтижня жирна ґава труп Хагана клює.
І чути спів у лісі: мабуть, якась примара
(як ми) мандрує світом і горе ллє своє…
Душа я невмируща. Злечу та подивлюся
На того, хто лишився в розорених лісах;
Там карлик чорнозубий із кісткою у вусі
Зогнувся на колоді, немов іржавий цвях.
Раптово повернувся — до мене бідолаха
І мовив: «Знову душі? Обридли ви мені!
Я чую вас щоночі, як стогнете од страху
Й ревете стоголосо в тяжкому напівсні».
То й полетів я далі. Ми грюкали у вікна!
Просились, але люди до нас глухі, сліпі.
Міста відбудували; руїни, трупи зникли.
І нам немає місця (як пташці на стовпі).
РІК 1946. ПЕЧАЛЬ
Ми стукали у вікна, але байдуже людям.
Коти лишень лякались і лізли на паркан.
А я тоді подумав: хай буде вже, що буде.
Крім карлика лихого, а хто поможе нам?
«Агов!» Він спочиває на зрубаній ялині.
«Послухай, це літання гіркіше за полон!
Ми душі заблукалі. Ти чуєш нас єдиний
І бачиш марні рухи невидимих долонь».
А коротун зіскочив та глянув мені в вічі,
(аж тріснув під ногами сучок або горіх):
«Мовчи! Я заберу вас усіх у потойбіччя.
І сам піду, бо втратив всіх родичів своїх.
Від голоду сконали брати мої та сестри!
Всі німфи, тролі, відьми і дужі чаклуни!
Ім'я моє не кличуть. О ліпше би умерти,
Ніж чути рик людської безглуздої війни.
Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.
Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.
Лякайте, люди, й далі легендами малечу
І їм розповідайте, що я жорстокий гном.
Утім, я вас не кидав мільйонами до печі
І в пекло безпощадне пробив не я вікно!
Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.
Мій дім у гіллі вільхи,
Я звуся — Румпельштільцхен.
Самотній Румпельштільцхен».
РІК 1947. ЗЕМЛЯ
Як зараз тихо! В мороці галявинка німа.
Мурахи тільки бігають у норах тайкома.
Світанок прокидається, засліплює війну
Та карлика вколисує, всміхаючись йому.
Природа зачекалася криштальної весни:
Вже труби крематорію мохами поросли,
А брама утопилася між в'їдливих кущів,
На черепі убитого барвистий чуб зацвів.
Надмухали на камені вітри новий пісок.
І упізнав я карлика! Він з дідових казок!
Слова я чую дідові: був гном слугою зла
І крав дітей щомісяця з німецького села.
Втім, імені мерзотника ніхто не розумів.
І він тікав, ховаючись від псів і селюків.
А я питав, чи буде він покараний за все?
Я гнівався, й кривилося здивоване лице.
Та час мені із пам'яті тебе, дідусю, стер!
Зберігши пику Мортена. І Хаганів лікер,
Який з баклаги чорної щовечора він пив
І голосно виспівував докучливий мотив.
РІК 1948. СВІТЛО
Забулися, зітлілися всі ті, хто мучив нас.
Тіла на порох стерлися, і все розвіяв час.
Та силами незримими нас тягне догори,
Де вічне щастя мешкає, а люди не старі.
Крокуємо між зорями та кулями планет
Довічно лікуватися в Небесний Лазарет.
А ось і він. Із вежами та стінами зі скла.
Пихатий і оcяяний, як Рим або Москва.
Вітають гостей янголи, людиська золоті.
Між ними наші родичі, але якісь не ті…
Такі знайомі постаті, а порожньо в очах.
Їм знищили всі спогади: і радощі, і жах.
«І де це Бах?» — вигукує капела голосів.
Та сто разів відлунює — і замовкає спів.
А Бах-митець долонею ховає краплі сліз
І дивиться понурено у тьмаво-синій ліс:
«Сьогодні не звучатиме хоралів або фуг;
О ні, я не наважуся. Це не для їхніх вух.
Та я тією ж мовою всю музику створив,
Якою мій народ завдав
їм стільки смертних кривд!»
РІК 1949. СЛОВА
Не грає Бах мелодії. Стихає спів планет.
І геній Гете з сорому забув, що він поет.
Питаю Гете: «Йогане, а ти мене навчиш,
Як описати віршем, що згорів я у печі?»
У Гете погляд жалісний. Він очі заховав,
А баночку з чорнилами закинув у рукав.
Шепоче Йоган: «Бачив я усе життя твоє.
І як війна гніздо з кісток у полі миру в'є.
І як мільйони тих людей палали у вогні.
Навчу тебе, лишень одне пообіцяй мені:
Народ мій звабив до війни
Безумний Лиходій.
Ганьба всім нам!
Не називай народ його і мій».
РІК 2013. ІСТОРІЯ
І я народ не називав, який і гнив, і цвів,
А світу щедро дарував тиранів і митців.
Прожив я цю історію в минулому житті,
І хтозна, що попереду. Мені вже час іти.
Ні-ні, не до побачення, прощаюся навік.
Я хочу стати деревом на роздоріжжі рік
Та вітром нагулятися над горами сповна
(яке-бо діло вітрові, чи на землі війна?)
*
2012—2013
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію