Це пережити б. Наскрізь прогораю.
У небо димом - обіцянки раю.
Бо на припоні до дітей і хати
Ми, пенелопи, навчені чекати
Мужів із ловів, із коханок пут.
Тож іноді в медеї наша путь.

Не пережити. І сліпучим краєм
Караю, краю, краю, краю, краю…

2013

Я напувала душу шоколадом:
- Не плач, маленька, врешті порадій!
Вона пила покірно. Присмак зради
Гірчив полином. Сум стікав із вій,
Кудись летів, за кимось так кигичив,
Що місяць не втерпів, пішов з життя.
Хиталося його бліде обличчя.
Геть мчала на мітлі душа ота…

2012

Тремтяча, хвора вохра осені твоєї…
Сум до обличчя намертво приклеять
Зневірені холодні пальці вітру.
Дитинства давні вдатні веселкові барви
На цю іржу замінено примарну -
Зима її сухотні плями витре,
Відварить із самотності полин,
Відв’яже душу, поцілує: - Линь
Горбатим коником хутчіше вихрів!
І тихо, перш ніж ти - з копит в політ:
- Побачиш Бога, передай привіт.


2012

Такі часи, коли нічого…
І віра мре, і голоси.
В пітьмі блукає рідний човен.
Надію розпач загасив.
Ці дні суцільних заперечень,
Часи совкових метастаз…
Жирує і гуляє нечисть,
Впадаючи в TV-екстаз.
Панує фальш, росте байдужість.
Сліпі ведуть німих у твань.
Душа хрипить – минуле туго
Скрутило горло сподівань.
В пітьмі пливе мій рідний човен,
А в нім – чи дỳрні, чи кати:
Розхитують – води вже повен.
Пиляють навпіл ще й «брати».
Терпець урветься. Знаю. Скоро.
І запалає навіть лід,
І змиє в Лету рабський сором -
Скуштуємо свободи плід.
Та ще пливти. Пустельний обрій.
Катма Мойсея й маяка.
Допливемо. І буде добре!
Хай дітям! Нам - земля м'яка…

2012

Вірші, віриш, ведуть у верші –
Ти не заздри. Знайшов чому…
Вірші, віриш, ведуть на верхи*.
Там самотньо - немає муз.

Той Парнас – скеляста пустеля.
Ти кричиш. Не чує ніхто.
Едельвейси?.. Ні, не стеляться.
А впадеш… Для великих – тло.

Вірші, віриш, ведуть у верші -
Шкіра злізе немов луска.
Вірші, віриш, ведуть на верхи –
Бог і ти. І тиша жаска.

2011
________________________________
верхи (діалект.) - вершини гір

Гей, руда! Та не свисти в два пальці,
Верхи з вітром не ганяй учвал!
Ти ж бо не хлопчисько, а дівча.
І тобі кружляти би у вальсі,
А не хуліганити, руда.

Ех, красуне! Виросла вже. Годі!
Обливати всіх дощем не час.
(От розперезалося дівча!..)
Ти, скажу на вушко, збіса горда.
Гонор геть. До шафи йди, руда!

На злотаву сукню із мережив
Зверху одягни небесний плащ.
…О! Свати від літа!
Розбентежить
бабиним теплом
і так - хоч плач...
Ну від щастя, звісно!
А від чого?
Не барися, поки молода,
Заки грудень (кат наш!) не причовгав…
Та… ще не журись!
Танцюй, руда!

2011

мріяти - море…
міст із монет
місяць-Моне
вимельхіорив

мружитись – море…
музика мев
між млявих мрев
мерхне в мінорі

марити морем -
мушлі малі
на мілині,
муркіт моторок

мліти у морі -
мовби малюк
в мамі, до мук,
молиться в морок…

2011

- Лебедику, летиш?..
- Прощай!
– Прощаю…
що ти піднявся в небо сам-один…
Либонь занудьгував за синім краєм,
Де в плесі вічнім снять краплини днин,
Перлини зір відсвічують на дні
і лебідь-Бог пливе поміж хмарин.
Так… Гарно там, у лазуровім раї.
Немає болю і нема біди…
Лебедику! Й мене нема там, знаєш?
Та не сумуй за мною. Просто жди.

2011

Смутком в серпні сонце стерпне -
Стихне суховієм стерте,
на стерні,
самотнє в смерті,
серпом стяте
сонях-серце…

Січень сивий спати скаже.
Сніг як слід сховає скази -
скатертин сріблясті сажні
сіре скриють
й світу сажу

Та спливуть сніги,
стривожить
сон сей
світлий син Сварожий.
Соняхи,
на сонце схожі,
в серці стануть на сторожі.


2011

Почуй!
Відчуй
на запах і на дотик!
Слова живі,
скрізь дихають, ростуть -
вони були завжди та будуть доти,
як вічність
у безчасся каламуть
пірне
і простір, згорнутий сувоєм,
зібгає миттю в крихітне зерно…

А потім:
- На початку було Слово!

І Всесвіт попливе,
а за стерно
устане Він,
на борт
поволі
знову
збере своїх улюблених героїв
легенд, пісень, віршів, казок і саг,
поем та міфів, од, романів, блогів…

Неначе маяки,
в порти,
в міста
вестимуть з німоти у гавань мови
Слова живі,
Слова із плоті й крові.

2011

Зневірені = зневажені = знедолені.
Подолані не ворогом – покорою.
Покарою самі собі призначені.
Позначені тавром раба – заплачемо.
Заплатимо хабар і заголосимо
Піснями солов’їними, праотчими.
Премудрими думками розбредемося
І станемо нарешті вільним демосом?

Зневірені = зневажені = знедолені.
Подолані не ворогом – покорою…

2011

Убита ніжно у нічнім саду,
Завмерла я знеможено у крику.
Печаті лиха на вуста лягли,
Безгучно місяць-ніж упав..
і грізна
мов жриця
тиша
провела біду -
зі слів незронених на горлі риску…
Між «до» і «після».
Як?..
Чому?!
Коли
ми розпалили
(не любов наріжну) -
солому тіл
(а не вогонь із душ)?
Вмить жар зотлів...
І в тім гарячім приску
затерпла я вуглинкою в золі,
В нічнім саду тобою вбита ніжно…

2011

І вийшов день,
вклонився Богові,
тоді
злічив гріхи, роздавши на горіхи:
зчорніли небеса - палали стріхи.
А Бог мовчав,
писав,
нікого не судив,
та думав про нових,
коли в зіницях
зірниці гасли
і поволі гасло все…
А Він мовчав.
Ні… не судив…
Писав есей –
короткий звіт про вкотре ницих
дітей…

2011