Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Іван Низовий (1942 - 2011)
Я - Низовий!
І цим я все сказав.
Стою внизу,
В низах свого народу.
З козацького,
Із низового роду
Я викотивсь -
Кровинка і сльоза!




Інфо
* Народний рейтинг 6.055 / 6.53
* Рейтинг "Майстерень": 5.253 / 5.79
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Коефіцієнт прозорості: 0.779
Переглядів сторінки автора: 385395
Дата реєстрації: 2011-08-21 00:38:40
Звідки: Луганськ
Веб сторінка: https://www.facebook.com/IvanNuzovujVelykorod/
У кого навчаюсь: Тарас Шевченко, Леся Українка, Сергій Єсенін, Микола Данько, Петро Скунць, Адольф Романенко, Микита Чернявський, Микола Щепенко, Іван Савич
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2024.05.22 12:54
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора

Іван Данилович Низовий – український поет-шістдесятник, прозаїк, публіцист, журналіст, громадський діяч. Член ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Заслужений діяч культури Слобожанщини.

Народився письменник 3 січня 1942 року в селі Рудка Марківської сільради Штепівського (нині – Сумського) району Сумської області. Узимку того ж року сім’я Івана Низового переїхала до Комуни – дворового гнізда родини Крамаренків. У півторарічному віці залишився круглим сиротою. Ще до народження поета його батько Данило Трохимович Низовий пішов на фронт, і з тих пір вважався таким, що зник безвісти, проте, за розповідями свідків, Данило Низовий загинув в одному з боїв біля Дону. Матір митця Анастасія Гнатівна Низова (Великород) загинула восени 1943 року в глинищі під час робіт за наказом місцевого начальства. Її було поховано в Комуні.
Від 1943 до 1953 року Іван Низовий разом із бабусею Уляною Пигуль-Великород й старшою на два роки сестрою Людмилою проживали в Комуні. Закінчив шість класів Марківської середньої школи, після чого працював у колгоспі. Доточивши собі чотири роки, поїхав на будівництво шахт Донбасу, пізніше сплавляв ліс на північній Онезі, будував електростанцію поблизу Караганди, ще одну – у Змієві біля Харкова, цементовий завод у Балаклії. Звідти й пішов до війська (1961 – 1964 рр.). Після демобілізації працював у Буському будинку піонерів, одночасно навчаючись у вечірній школі, де екстерном склав іспити за одинадцятий клас. Вступив на заочне відділення й успішно закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Працював у редакції Кам’янка-Бузької районної газети.

Писати й друкуватися почав 1960 року в районних і обласних газетах, а з 1963 року – у журналі «Дніпро», газетах «Літературна Україна» і «Молодь України». У січні 1964 року в Ужгороді за редакцією Петра Скунця вийшла перша збірка поезій «Народжуються квіти».
Із весни 1966 року життя Івана Низового назавжди пов’язується з Донбасом, і зокрема з Луганщиною, де протягом 45 років і до кінця своїх днів він самовіддано й безкомпромісно творив українську Україну, переймався долею української мови, української державності. Спочатку Іван Низовий жив і працював у Новоайдарі Луганської області, а вже влітку 1966 року переїхав до Луганська. Того ж року Іван Низовий створює родину з Ліною Петрівною Дробницькою, уродженкою села Зарог Оржицького району Полтавської області, у якій народилася донька Леся. Дружина поета закінчила історико-філософський факультет Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка, працювала понад 40 років у редакційно-видавничій галузі, була актрисою української трупи Луганського музично-драматичного театру, співала в хорі. Ліна Дробницька відіграла значну роль в житті й творчості Івана Низового, будучи вірною дружиною, надійним другом і посестрою на шляху боротьби за долю України.
У 1971 році побачила світ друга збірка поета «Провесінь». 1972 року його було прийнято до Національної спілки письменників України. Навчався на заочному відділенні філологічного факультету Луганського державного педагогічного інституту імені Т.Г. Шевченка, у 1979 – 1980 рр. – на Вищих літературних курсах при літературному інституті імені О.М. Горького.

Іван Данилович Низовий – не лише теоретик, а й активний практик громадянської патріотичної позиції, яка значною мірою відображена в його подвижницько-просвітянській діяльності. Митець стояв біля витоків відродження новітнього просвітянського руху на Луганщині, працюючи понад десять років в обласних і районних газетах «Молодогвардієць» і «Прапор перемоги», будучи старшим редактором обласної телевізії, консультантом спілчанської організації, керуючи обласним літературним об’єднанням. Із 1992 до 1998 року – голова Луганської обласної організації Національної спілки письменників України.

Іван Низовий завжди перебував і діяв в епіцентрі літературних, соціальних і політичних подій, підтримував творчу молодь, редагував їхні поетичні спроби та книги вже відомих літераторів, проводив творчі зустрічі та брав найактивнішу участь у літературних вечорах, творчих дискусіях, виступав перед школярами, студентами, робітничою та сільською молоддю з прагненням пробудити в душах людей жагу до національного відродження, проводив активну просвітницьку роботу в обласному центрі та на периферіях. Саме Іван Низовий був одним з ініціаторів проведення учнівського регіонального Шевченківського конкурсу-фестивалю до дня перепоховання Кобзаря в українській землі, який за сприяння митця згодом щорічно відбувався на Сватівщині.
1988 року в обласній газеті «Молодогвардієць» побачила світ стаття І. Низового «Бути – народом!», де автор гучноголосо заявив про проблеми української мови та національної самовизначеності на Сході України, яка спричинила сильний суспільний резонанс, оскільки виявилася справжнім друкованим протестом проти насильницької русифікації. Іван Низовий писав настільки глибокі, патріотичні та сатиричні статті про сучасні реалії, про відродження української мови, що вони стали буквально вибухом на Сході України, провісником національного відродження.
Поет проявив активну громадянську позицію і стосовно сформованого в Луганську на початку 90-х років ХХ століття полку Національної гвардії, підпорядкованого безпосередньо президенту України. Цей полк потребував духовно-культурної просвіти, тому у вивченні державної мови та історії України їм допомагала родина Низових: проводила патріотичні заходи, забезпечувала безкоштовно літературою, серед якої були книги з вивчення української історії та мови, книги про українське мистецтво та багатотомні видання українських класиків літератури.
Значну частину збираної впродовж життя домашньої бібліотеки письменник подарував Свистунівській громаді, де було встановлено перший пам’ятник Тарасові Шевченку на Слобожанщині. Також сотні книг зі своєї особистої бібліотеки митець пожертвував читачам Сватівщини й Білопільщини, майже всі примірники власних збірок відсилав до шкіл і бібліотек, роздаровував друзям і знайомим.

Упродовж кількох років (1992 – 1996) Іван Низовий очолював Луганське міське об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Боротьба митця за свободу та незалежність України вимагала від нього безпосередньо активних дій: він виступав на багатотисячних мітингах, зокрема до Дня пам’яті жертв Голодомору й політичних репресій, Дня Незалежності України, Шевченківських роковин та інших знакових дат. На численних зустрічах із друзями й колегами-однодумцями з «Просвіти», Національної спілки письменників України, часописів «Слово Просвіти», «Літературної України», «Української літературної газети», журналу «Бахмутський шлях», одним із засновників і членом редколегії якого був Іван Данилович, митець невпинно попереджав про загрозу й масштаби наростаючої національної трагедії.

За 50 років літературної діяльності Іван Низовий написав понад сто збірок поезії, прози, публіцистики, перекладів, творів для дітей, які нараховують майже дев’ять тисяч творів. Поетичні збірки: "Народжуються квіти" (1964), "Провесінь" (1971), "Стебло" (1977), "Тобі моє серце" (1980), "Рівнодення" (1982), "Чекання ранку" (1986), "Горобина ніч" (1992), "Пракорінь", "Нема переводу", "І калина своя, і тополя", "Запрягайте, хлопці, коней" (1993), "Покотьоло" (1994), "Вівтар" (1995), "Це – мій вертеп", "Свіча на вітрі" (1996), "Білопілля – Верхосулля", "о, Оріяно…", "Сльоза небесна", "Осяяння осінню" (1997), "За овидом сивим", "Нічний вістун", "Побудь зі мною", "Воронці нев’янучі", "Чорнороси", "Збудило опівночі серце" (1998), "Хрущі над вишнями", "Падолист", "Душа перецвіта", "Я з такої глибинки" (1999), "Осанна химері", "Джерело у ясних ясенах" (2000), "І гілка своя, і сопілка", "Родиземля", "В раю, скраєчку", "Поза раєм", "Остання електричка на Ірпінь", "Тихоплесо-часоплин" (2001), "Від травня до травня", "Значить більше, ніж просто пісня", "Босоніж по стерні" (2002), "Саме та самота", "Сонях на осонні", "Жура за журавлями", "Передсвітень", "Сум'яття", "Зливодиво", "Те, чому і назва загубилась", "Дурман-трава", "Я Сватовим засватаний", "По промінчику доброти", "Несправжня пектораль", "Веселка неповторних весен" (2003), "Кураїна", "Пролог до епілогу", "Опозиція" (2004), "Отак і живу", "Сонях сяючого сонця", "Село моє, Сула моя...", "Серпентарій" (2005), "Оскома осені", "Мажор в мінорі", "Шаржуємо з любов'ю", "Самопізнання", "У Сватовім світає Україна" (2006), "Калини жар на полотні снігів", "Біополе Білопілля", "Біла вежа – рідний Вавилон", (2007), "Одна в нас Батьківщина - Україна" (2007), "Білолебедія", "Прозріле літо з голосом Олени" (2008),"Осмути сивої сувій" (2009), "Спіймані сюжети", "Живу за юліанськими календами", "Під жайворами, під журавлями", "Найвище право – жить відверто", "Лелечі клекоти в тумані", "Я цвіркун в середлітню спеку" (2010), "А Марківка – як маківка", "Цим дорожу" (2011). До окремих розділів збірок "Несправжня пектораль","Сонях сяючого сонця" і "Біла вежа – рідний Вавилон" увійшли переклади з білоруських, вірменських, болгарських, словацьких, польських і персидських поетів.
Немало в доробку Івана Низового прозових і публіцистичних творів. Це книги: "Опісля присмерку", "Зустрічі без прощань" (2003), "Загублене відлуння", "Десь там, за соняшниками" (2004), "Там, де я ніколи не плакав", "Там, де я сміюся крізь сльози" (2006), "Там, де ми були, і є, і будемо"(2009), "Сльоза сльозу не здоганя" (2010), "Винятковість" (2010).
Збірки "Сóрок сорóк" (2002), "Мóрок морóк", "Летючий кінь", "Річки-малючки", "Блакитні вени України", "Крізь віки – вовіки" (2003), "Страдноцвіт" (2005), "Ми єсть народ", "Річки-потічки" (2007), "Гомінкі струмочки", "Ой, Комуно моя – Ойкумено..." (2009) було написано Іваном Низовим для дітей.

Книги Івана Низового виходили в Ужгороді, Києві, Львові, Рівному, Сумах, Донецьку, Луганську та інших містах України. Твори письменника перекладалися багатьма мовами світу, а також були покладені на музику відомими українськими композиторами.
Творчість Івана Низового – це унікальне явище на літературній мапі України. Актуальність, пророчість, патріотична наповненість, стійка громадянська позиція, гуманізм, втілені в неповторній різнотематичній та різножанровій ліриці для дорослої аудиторії та маленьких читачів, а також у художній, публіцистичній і мемуарній прозі, написаній вишуканою й багатою українською мовою, оздобленою яскравими авторськими неологізмами, – усе це є вагомими аргументами для знайомства з життєписом та творчістю митця в сучасних українських реаліях. Слід наголосити, що дитяча лірика Івана Низового, як і вся його творчість загалом, – національно орієнтована, наповнена патріотичним змістом, покликана сприяти консолідації української нації.
Він лауреат міжнародних літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника та премії за кращий музичний твір-ораторію «Лелече».
Нагороджений медаллю «Будівничий України» (Посвідчення про нагороду від 12 лютого 2007 року).
Помер Іван Низовий 30 вересня 2011 року. Похований у Луганську. Посмертно нагороджений Орденом Покрови Пресвятої Богородиці.

На вшанування пам’яті Івана Низового встановлено меморіальні дошки в селі Марківці Сумського району Сумської області та в місті Сватовому Луганської області. 2017 року коштом письменника Володимира Шовкошитного в «Українському пріоритеті» видано першу посмертну книгу Івана Низового «Ніхто наді мною не пан. У цьому ж видавництві за сприяння очільників і депутатів Львівщини, і зокрема Городоччини, за сприяння керівництва Луганської військово-цивільної адміністрації та депутатського корпусу Миколаївської селищної ради Сумської області протягом 2017 – 2018 років побачили світ перші три томи п’ятитомного зібрання вибраних творів Івана Низового «Бути – народом!», а за сприяння освітян Городоцького району Львівської області видано «Городоцьку читанку» із позакласного читання для учнів 1 – 4-х класів, яку отримали навчальні заклади Львівщини і яку придбали українські діаспори в Німеччині, Франції, Бельгії, Голландії, США та Нідерландах.
На вшанування Івана Низового та з метою глибокого вивчення духовного спадку письменника 2017 рік було проголошено Роком Івана Низового на Городоччині та Львівщині загалом, а 2019 рік – Роком Івана Низового на Миколаївщині Сумської області.
2019 року вийшов друком четвертий том п’ятикнижжя «Бути – народом!» за сприяння палкого шанувальника творчості Івана Низового Ярослава Залізняка, що проживає в Німеччині, але завжди був і залишається патріотом своєї прабатьківської землі – України, який вважає Івана Низового Кобзарем ХХ – ХХІ століття. Також наприкінці 2019 року з ініціативи української діаспори було створено Товариство імені Івана Низового у Німеччині. До 80-річчя від дня народження письменника 2021 року за сприяння Городоцької міської ради Львівської області побачив світ п’ятий том п’ятикнижжя Івана Низового «Бути – народом!». І, зрештою, 2022 року за сприяння Товариства імені Івана Низового у Німеччині вийшла друком книга вибраної патріотичної лірики «Українься, Вкраїно…»
Протягом 2011 – 2023 років на вшанування пам’яті Івана Низового, а також з метою популяризації й вивчення його духовного спадку в різних куточках України та за її межами відбулося понад шість сотень культурно-мистецьких і виховних заходів: селах і містах Львівщини, Києві, Ірпені, Білопіллі, Одесі, Сумах, Дніпрі, Кременчуці, Івано-Франківську, Запоріжжі, Рівному, Нетішині, Острозі, Черкасах, Маріуполі, Старобільську, Рубіжному, Сіверськодонецьку, Ковелі та інших, і, безперечно неодноразово в селі Марківці, де народився письменник.
Пройшовши в дитинстві випробування сирітством, Голодомором, Іван Низовий досмертно полюбив рідну землю і присвятив своє життя боротьбі за Україну, і зокрема протягом 45 років на Луганщині. Він залишив по собі велику спадщину, яка, на жаль, через низку причин, як-от навмисне замовчування, багаторічне переслідування за проукраїнську позицію, так і не потрапила до широкого кола читачів.
Сьогодні, коли Україна протистоїть рашистській навалі, коли щодня в горнилі національно-визвольної війни формується українська нація, зростає свідомість кожного українця, твори Івана Низового є, як ніколи, актуальними та виховними. Саме Слово Івана Даниловича Низового покликане повернути багатьох співвітчизників до своїх пракорінь, виховати не одне покоління українців у дусі любові до України, поваги до своєї історії, свого народу.




https://www.facebook.com/orysia.vts/videos/1483681878395230/?t=0

https://www.facebook.com/remenyakvv/videos/1053678614772832/?t=0

https://uk.wikipedia.org/wiki/Низовий_Іван_Данилович
http://poezia.org/ua/personnels/418/
https://plus.google.com/u/0/collections/yours
http://youtu.be/P6moZyuuHC4
http://youtu.be/Q_9q5RjsHHE
http://youtu.be/pzzpzxF90U4
http://www.youtube.com/watch?v=OpDoS6sV17I
http://www.0362.ua/article/1090937
http://slovoprosvity.org/2016/01/21/imeni-ivana-nizovogo-premiya-shhe-raz-obyednala-ukraїnu/
http://loippo.edu.ua/teachershelper/ukrainian-language-and-literature/1007-vshanovuiuchy-pamiat-ivana-nyzovoho


Дзвонити на телефони (Леся Іванівна ): 0991405787; 0966872957

udacha2060@gmail.com


Найновіший твір