Того вечора
На каштанових вулицях міста
Спалахнули мільярди свічок.
Того вечора
Ми зустрілися біля місячних сходів
Й запитали одне в одного:
«Підемо?»
Ми побрались за руки,
Ступили на першу сходинку,
Осміліли – ступили на другу,
А тоді, сміючись, побігли,
Та все вище й вище,
Над сузір'я каштанових свічок,
Над учорашній день,
У якому ще не було нас двох, –
Був тільки я, і була тільки ти, –
І каштани стояли свічниками…


1971

Хлопчику-джмелику,
на аеродромі
соняшникової квітки
навіть коротке життя
богоданої вічності
в а р т е!

А я передчасно –
і так необачно –
покинув свій соняшний сонях
і зненацька потрапив
у темряву комунізму
п е ч е р н о г о!

Вже зима,
вже, можливо, остання,
і до соняшних соняхів
хтось доживе,
і, можливо, посіє
в узголів’ї моєму
мого ностальгійного
с о н я х а…


2003

Я ліплю її
з білого смутку і білих туманів
на основі свого особистого сивого болю
від понесених втрат,
від малих і великих поразок
на межі перемог,
що намарились і не збулися...

Я ліплю свою вежу
з лози, що росла на шпіцрутени
для нескорених,
з глини,
що вбила колгоспницю-маму, -
моїй вежі, я знаю, вовік не загрожує
вавилонське руйновище:
глина й лоза - монолітні!

Я люблю свою вежу -
інакше її не ліпив би
на останньому подиху,
сили зібравши останні...


04.12.2006

За пазухою міста вельми зручно.
Дороги – путні. А колеса – круглі.
Тож селюки,
Добряче намагнічені
Міським життям,
Навідуються зграйками
До рідних гнізд прабатьківських,
До витоків.
І настає велике розмагнічення
На лоні первозданному,
Під вербами
Й тополями,
На падалішнім листі...
Гірчить димок.
Шкварчить брунатне сало.
Шубовскають карасики й опеньки
В киплячі небудення казанки,
І булькає домашня самограйка,
І мова очищається від суржику,
І пісня закорінюється в душах
Синів села, заблуканих у місті.


2006

бачу тебе соромливою сільською дівкою
у вінку із волошок і лілій
ще в намисті калиновім
ще зі стрічками-струмками
у довгій-предовгій косі –
ти босоніж по росах і житніх покосах
проводжаєш свого козаченька на січ
за Ромни і Лубни
аж до сивих дніпровських порогів
аж до Хортиці і Лиману
аж до Чорного моря…
бачу тебе – і сльоза напливає на око –
більшовицькою полонянкою
в полотняній подертій свитині
ти пасеш худоребрих корів
на торішніх отавах
маторжеником прісним
затискаєш синочкові ротика
і не можеш дійти до Ромен і Лубен
(не кажу вже про Хортицю і Лиман
а тим паче про Чорне море)
щоб зустрічати з походів
козацьке порубане тіло


1997

Ті два метри землі,
що належать мені й після смерті,
я в обіймах затисну,
не дам на розпродаж нікому –
щоб моїми кістками
на бувшому цвинтарі грались
нерозумних батьків
здеградовані повністю діти,
я нікому не дам!
Проковтну свою землю,
вдавлюся,
щоби ще раз померти,
але вже достойно – в борні!


2010

Оскільки в державі
задекларовано свободу особистості
зі свободою особистої думки
й особливо особисто вимовленого слова,
я особисто висловлююсь
за свободу своєї особи
й особистісне право на захист своїх
особистих прав -
і найперше, по праву особи
в правовому суспільстві,
вимагаю від правлячих нині "козлів"
особистого вибачення перед моєю особою
за неправедне і неправдиве
обзивання мене "козлом"
з трибуни
сепаратистського з'їзду
в особливі часи
"пісуарного" заколоту!
І на цьому поставимо особливу крапку,
і не станемо кидати особисті яйця
в державних осіб -
най із тих яєчок
потихеньку вилуплюються
державні курчата.


2006

синдром геніальності
річ така ж виняткова і загадкова
як і сама геніальність
і не потребує самозвеличення
орли не вихваляються своїм польотом
орленки-хвальки викликають зневажливу
посмішку
геніальність залежить від генів
які гени такі і євгени


1995

Ваше слово - прохолодний листок подорожни-
ка до пекучої рани, мамо. Я в дитинстві шукав
того слова, мамо, щоб загоїти рани мого сирітст-
ва. (Ваше слово, мамо, спопеліло на ваших устах,
мов листок подорожника на толоці воєнного чер-
вня, а в чужих матерів не веліли просити ви, ма-
мо, бо в чужих матерів - свої рани і діти свої...)
Голуба кропива мої рани голубила, мамо, припі-
кала їх, мамо, холодним,
мов крига,
вогнем.

1993

Костянтин Ситник

Великий Вчений і Громадянин
Від піль луганських до гірських вершин.

* * *
Славетний не лише в народі
Всеукраїнському, але й
В козацько-нашенськім Камброді,
Де завше ллють йому єлей
І щедро курять фіміами...
Його шанує всенький світ!
І в снах, і в помислах він – з нами,
Як і Тарасів "Заповіт".
Дотепний, мудро-іронічний,
І від кишені до душі
Безмежно щедрий – явір вічний
В луганськім нашім спориші!



Анатолій Паламаренко

Артист воістину Народний
І слів Шевченкових гарант,
З ним не зрівняється ні жодний,
Хто має тяму і талант.

* * *
"Реве та стогне Дніпр..." – і чує
Вся Україна, як реве
І стогне... До мордви і чуді
Реве – й народ кайдани рве!
Могутній бас Паламаренка –
"Сердитий вітер завива" –
Аж від варяжина до грека
Бентежать люд грімкі слова...
Спішіть до Києва скоренько
По всіх потоках і річках –
До сивих круч Паламаренко,
Мов Первозванний, всіх склика.



Дмитро Стус

Оригінально-популярний,
Різнополярний, вельмигарний,
Учений, критик, видавець,
Митець всебічний, молодець.

* * *
Щораз, як стріну Діму Стуса,
В душі вулканить землетрус
І халамидствує спокуса
Робить все те, що робить Стус.
А він, стусаючи бридоту
Обридлу – в сторони й боки, –
Міняє імідж, і достоту
Все робить зовсім навпаки.
Непередбачуваний зроду,
І в найлютіші холодА
Стриба Дмитро в студену воду
І закипає вмить вода!



Михайло Слабошпицький

Відомий письменник, громадський діяч,
Центральний прихильник правиці,
"Соборівець" інтелігентний, та, бач,
Не слабі в Михайла всі шпиці.

* * *
Чита Україна Михайлові твори,
Канада вивчає прозові перлини,
Й від того гористіше шпиляться гори,
І долями діляться дальні долини.
Він дужий козак, Слабошпицький Михайло,
Достоїнства має такі розмаїті,
І завше і скрізь виглядає так файно,
Не лише в письменницькій нашій еліті.
Зробити б лавровим його лавреатом
Всіх премій наявних, всесвітньо-державних,
Бо є він товаришем, другом і братом
Воістину талановитих і славних!



Геннадій Кожевніков

Як нелинь-дуб, змужнілий в боротьбі,
Закоренивсь Геннадій на Волині
В людських серцях, в потужній цій добі,
Що на Вкраїні "соборИться" нині.

* * *
Соратник Чорновола. В таборах
Гартований. За рогом не ховався.
Не відав страху – то від нього страх
На всяк випадок часто страхувався.
Юрист – свої обов'язки й права,
Як дважди два, він знає достеменно,
Тож кожен "соборянин" поіменно
Вважає, що Геннадій – го-ло-ва!
З таким не страшно в бурю, ураган,
На барикади і в горнило бою,
Такий – один, прикрить готов собою
Волинь, "Собор" і навіть весь Майдан!



Іван Низовий

Поет, художник по натурі,
Та й щось там петрає в культурі.

* * *
Я єсьм Іван, аз Низовий,
В гордині знизу і по вінця –
Свічусь! Та, як не назови –
ПихИ не зіб'єш українця
З моєї пики. Бо ж така
Моя сумська слобІдська врода,
Й вона ніколи не зника,
Не висяка, мов тиха вода...
Вона реве і греблі рве,
Дарма, що тиха калабаня,
Й жіноча стать мене зове
Одноосібно: "Любчик Ваня...".


2006

можливо
чиста поезія житиме довше
ніж відверті мої агітки
написані кров’ю моєї душі
на аркушах днів розгойданих
ці свідомо приземлені вірші-метелики
що збирають гіркотний нектар з полинів
мої діти сподівані і несподівані
розпещені й нерозбещені
сьогоднішнім днем і завтрашнім
і найближчим позавтрашнім
і вони мов блакитні проліски
для майбутнього
а можливо я перебільшую


1995

1
Мрію скінчити життя
небезпечним державним злочинцем,
особистим ворогом особи,
що займає високе сідало
і кукурікає про настання нового,
неймовірно щасливого дня.

Це ж тоді,
через скількись-там літ,
моїм іменем назвали б красиву площу,
чи бодай хоч присвоїли скромне
звання
Посмертного
Героя
Безсмертної України!

2
Найвища в житті насолода,
мені доступна:
запахущий чай і міцна сигарета –
вони підігрівають моє бажання
іще пожити.

Отак і живу – від сигарети до сигарети,
запиваючи дим гарячим нектаром,
мої очі сльозяться мимо моєї волі.

3
Презентувати, чи що, пальто,
придбане у секонд-хенді
на порозі зими
за півпенсії?
(То нічого, що доведеться відмовитись
від багатьох повсякденних спокус,
необхідних поетові для повносилої
і повноцінної творчості: ліверної
ковбаси, провісної кільки… Їстиму
чорний хліб. У чорному тілі, відомо,
здоровий дух!).

Моє пальто має цілком поетичний
презентабельний вигляд:
довге, начеб рядок гекзаметра,
і світле на колір, як сама поезія,
і тепле, неначе обійми музи…

Нехай позаздрять мені графомани,
які не мають такого унікального пальта.

Приймаю рішення:
одягну свою вдалу покупку
і піду на презентацію
поетичної збірки
знайомого нумеролога –
там дадуть щось поїсти…

4
Першим прокинувся старенький чайник
і мерщій почав грітись на газовій плиті:
позітхав, побурчав, і – нарешті –
присвиснув
від надмірного задоволення.

Уже по тому прокинувсь і я –
другий в сім’ї після чайника,
його компанієць і однодумець…

Погомоніли удвох,
поки спить іще наша газдиня,
годувальниця наша,
царівна базарна – Петрівна…

Починається день.

5
Не розірвися, серце,
в непідходящу мить!
Я не боюся смерті логічної,
запрограмованої у хвилину мого зачаття
і визначеної Господом-життєдавцем…
Я не боюся, що після мене
залишаться не доведені до кінця роздуми,
не завершені справи і недописані вірші…

Я не боюся,
що смертю своєю
опечалю свій рід і народ,
зраджу надію своєї Вітчизни…

Я боюся померти,
не попросивши в дружини пробачення
за передчасну смерть,
яка не дозволить мені відмолити
мої несвідомі гріхи і свідомі провини.

6
Банку списаного зеленого горошку,
банку списаних маринованих опеньків
висипав у давно списану каструлю
й поставив на списану газову плиту…

Довго-предовго
булькала-варилась
диявольська суміш
на диявольському вогні…

Перед сном
я з’їв цю гарячу суміш
і завалився у списане ліжко…

Уранці виявилось, що мене не списали –
мабуть, не спрацювала диявольська контора.
Радію, що віднині можу вживати
все, що вже списане, а значить, дешеве,
майже безкоштовне… У такому разі
моєї пенсії вистачить надовго!

7
Цікаво,
що жодна собака
(маються на увазі люди)
не згадала про мене
протягом дня,
тоді
як я думав про все без винятку людство,
вигадуючи для нього вічний двигун
з невпинним гойданням
золотого маятника життя.

Цікаво,
що ніхто не надіслав телеграми,
ані листа,
не потелефонував
і не подзвонив під дверима,
не постукав галузкою у шибку вікна,
не привидівся і не приснився.

І я починаю думати,
що світ закінчився,
життя витекло
і я залишився один
на безлюдному острові...


2003

Удосвіта,
з хором пташиним синхронно,
сідаю до столу письмового знову
й пишу полюбовно листи своїм друзям
живим, і померлим, і ще не народженим
про справи свої дріб’язкові й глобальні,
про чвари суспільні лайливо-голобельні,
попутньо віршую про все наболіле,
листком подорожника вже пригамоване.

Відновлює істина зір мій пригаслий,
душа набирається райдужних вражень
на зблиски веселки і вибухи грому,
на зливу щасливо-цілющо-врожайну,
спадають з плечей клумаки і бесаги
нажитих знічев’я нещасть і поразок,
і чистим, як дзеркало, йду тротуаром
я сонцю навстріч, омолоджений ранком,
пташино-озвученим, зливо-умитим,
таким обнадійливим і аркодужним!

2010

Я не боюся смерті логічної, запрограмованої у хвилину мого зачаття і визначеної Господом-життєдавцем… Я не боюся, що після мене залишаться не доведені до кінця роздуми, не завершені справи і недописані вірші… Я не боюся, що смертю своєю, опечалю свій рід і народ, зраджу надію своєї Вітчизни… Я боюся померти, не попросивши у дружини пробачення за передчасну смерть, яка не дозволить мені відмолити мої несвідомі гріхи і свідомі провини.


2011

Вже рік, як сестру поховали. У Харкові
могила її – треба Люду провідати,
сказати, що був на могилі бабусі
у Штормовім, а після жнив завітаю
в Комуну на Сумщині – там наша мати
спочила в землі сорок третього року.
Чи зможу наосліп зв’язати розірвані ниті
на схилі життя свого – досі на це не спромігся,
отож почуваюся винним в трагедії роду
Великородів; а ще ж допіка мені думка,
що батька свого, Низового Данила, слідочки
навік загубились у звивині тихого Дону.
Безсилий змінити перебіг подій історичних,
не можу нічого змінити в житті особистім,
шукаю стежини свої на людських роздоріжжях,
молюсь перехрестям, звертаюсь до всіх перехожих
з єдиним проханням: "Тримайтесь свойого коріння,
заглиблюйте в землю праматірню власні відростки!".