Повертаюся з теплого вирію
У свої нехолодні краї,
Де завжди зустрічають з довірою
І найвищою міряють мірою
Всі діяння і вчинки твої.
Повертаю з далекого обрію
На близькі виднокола села,
Де земля моя доброю-доброю,
А стежина відважно-хороброю
Від села до шляхів довела.
Повертаюся, мандрами зморений,
До живих, молодильних криниць,
Щоб подихати полечком зораним
І полежати знову під зорями,
Як в дитинстві колись,
Горілиць.

Колядує дитинство моє
під січневими вікнами.
Через кригу шибок
ледь просвічуються каганці.
І виходять на ґанки
господині, нуждою забідкані,
І виносять дитинству моєму
ще теплі гречані млинці.
А млинцям тим хотілося
схожими бути на місяця –
Кругловиді були, як і він,
але темні лицем...
(На млинці місяцеві
не скоро ще тісто заміситься,
І лиш син мій поласує жовтим,
як місяць, млинцем).
«Колядин, колядин... –
Чую з року того повоєнного –
Я у батька один...»
Але батька із фронту нема,
І бабуся в молитві поминає когось,
убієнного,
Щоби я не помітив,
поминає вночі, крадькома.
«Колядин, колядин...»
Поспішаю додому з гостинцями,
І нарешті пірнаю в глибокий і теплий замет...
Під заметом – землянка.
На стіні – паперові жар-птиці.
На ослоні – бабуся.
На покуті – батьків портрет.

Всю ніч білизну прала мати...
«Це сон, – гадав я уві сні. –
Чого б то їй білизну прати
Вночі
Й виносити із хати
Півнів на білім полотні?!»

А мати прала, мати прала
Ще довоєнні рушники,
Які на посаг вишивала,
А згодом сумно розривала
Навпіл – мені на пелюшки.

Всю ніч білизну прала мати...
Я снив таким реальним сном.
Навіщо ж почали співати
І не дали мені доспати
Червоні півні під вікном?!

Воно приходить непомітно
І полонить усе єство,
Зеленотравне й білоквітне
Весни високе торжество.
Листки дерева обживають,
Немов піддашшя ластівки,
А ластівки в блакить злітають
Так стрімко-стрімко,
Мов листки.
Струмок сокоче в оболоні,
Чимдуж струмує до ставка.
Ставок в долині, як в долоні
Роса, холодна і тремка.
В душі так солодко і щемно
Цвітуть літа, немов жита,
Літа, прожиті недаремно,
Літа, зелені, мов дерева,
З яких весна не обліта.

Ми гріємось душею
Коло хліба
І другим сонцем
Лагідно звемо
Насущний хліб.
Живу істоту ніби,
Його
В чутливі руки
Беремо.
Одвік життя
Тримається на хлібі,
Зрідні промінню сонця –
Колоски.
Допоки світ наш
В колосковім німбі.
Не охолонуть
Гнізда й колиски!

Та й розкішно ж погуляла вдова
На чужому весіллі!
Чи від танців,
Чи від сивого зілля
Захмеліла вдові голова.
Мо, дружко раз у раз наливав,
Мо, сама пригощалася часто:
Удові закортіло щастя,
Та такого, як по зливі трава.

...Побілила в хаті вдова,
Шпари в комині зашпаклювала,
Ще й червоним намалювала
Півня, щоб до чарки співав.
Під божницю сіла і жде.
На столі всього – слава Богу.
І цвіркун під піччю пряде
Пряжу
Їй на одіж свайбову.
...Під вікном почулося: гу-у-уп!
В темних сінях дзвякнула клямка...
«Хто там?» – підкотилось до губ.
Глянула – на місці заклякла.

А свати до столу вже йдуть.
Коровай на скатерть кладуть.
А на ньому в чашечці – сіль,
І жених на покуті сів.

Вже свати горілочку пють,
Молодому чарку дають.
А жених не їсть і не п’є,
Каже: «Дівко, щастя моє.»

А свати по третій вже п’ють,
Об долівку келихи б’ють,
Молодий не їсть і не п’є,
Каже: «Дівко, горе моє!»

А свати по восьмій вже п’ють,
Серце їй на скалочки б’ють,
Молодий не п’є і не їсть,
Лиш пита: «Жених я чи гість?»

Як почула вдова ці слова –
Мов стіна побілена стала:
«Я вже двадцять літ удова.
Двадцять літ тебе виглядала...
Досі кличу тебе по ночах...»
А в самої – сльози в очах.
Гірко так зітхнув молодий...
Молодий, а мо, молодик?

А свати горілку все п’ють,
Вуса, мов капусту, жують,
Ой свати веселі, хмільні,
Чи свати, чи тіні нічні...

...Проспівали перші півні.
Молодик поблід на стіні.
Допивають зілля свати,
Час їм по домівках іти.

...Проспівали другі півні,
Засіріло в хатнім вікні.
Промайнула сватання ніч,
Молодик сховався під піч.

...Проспівали треті півні.
Проясніло в хатнім вікні.
Підійшла зоря до вікна:
Самотина, самотина...

Сідаймо в електричку приміську
І – по гриби чи по хороший настрій.
Ліси уже просвічуються наскрізь:
На кожнім деревцяті – по листку.
Зате в траві, при кожному пеньку,
Замаскувавшись падалишнім листом,
Опеньків пустотливе товариство
Сміється, не дається грибнику.
На гуки озивається луна,
Заманює в місця чагарникові,
Де криниці прозоро-веселкові
Глибоке небо випили до дна.
Не так уже й багато на віку
Відпущено хвилинок загадкових…
Облишмо все. Важливе й дріб’язкове.
Сідаймо в електричку приміську!


1982

«Проснися і співай!» – такий девіз
У дрібноти пташиної.
Співає!
Хмільну росу, співаючи, спиває
Із кленів, осокорів та беріз.
Частішають солістів голоси,
Ладнішають у зведеному хорі
Сопрано, тенори, альти, баси,
Немислимо відточені й прозорі.
Вплітається зозулине «ку-ку»
Рефреном у мелодію ранкову.
І дятел прибива нову підкову,
Гартовану, моцьовану, дзвінку
Підкову щастя – над порогом дня.
І на людський поріг приходять зрання
Земні турботи, неземне кохання
І наймудріше світу пізнання.


1982

Жіночій мужності віддавна
Народ присвячує пісні.
Як мужньо плаче Ярославна
В Путивлі-граді на стіні!
І від небаченої туги
Та від пекучої сльози
Ворожі плавляться кольчуги
І гострі тупляться списи.

Жіночій мужності віддавна
Палкі даруються слова.
Не тільки плаче Ярославна –
Вона сміється і співа.
І від нечуваної пісні,
Від сміху-блискавки в очах
Тумани гаснуть лиховісні
І злоба гасне на мечах!

Жіночій вірності віддавна –
Молитва, шана і хвала.
Співає-плаче Ярославна
З мого сирітського села
І виглядає дні і ночі
Того, хто й досі на війні.
Її невиплакані очі
Завжди в мені,
Завжди в мені…


1982

Краса Донбасу не вражає зір –
Її дано збагнути не одразу.
Її не втиснути в банальну фразу,
Не зміряти шкалою звичних мір.
А ти, поете, серцем їй повір,
Ввійди у неї, як в озоння лісу,
І в час урочий ти помітиш риси
Тонкі і ніжні, наче струни лір,
В отих копрах,
Що мріють за Дінцем,
В отих тополях, що припали пилом,
В серпанку, що тремтить за небосхилом,
І в пшеницях, що линуть з вітерцем;
В дорогах, що не видно їм кінця,
В людських діяннях, що нема їм краю…
Донбас – листок на гілочці Дінця,
Донбасові навіки присягаю!


1982

1
Снується павутина. І на ній
Роси разок – мов ластівки на дроті,
Які усім єством уже в польоті...
Жовтіє лист. Згортається в сувій
Літопис літа. Пригасають фарби
На аркушах полів. Глибокі карби
Лишає плуг на стомленій землі.
А журавлі на пружному крилі
Несуть у далеч спогади блакитні
Про гнізда, звиті в сонячному квітні.

2
Пора не суму – підсумків пора.
Спокійна осінь. Прочитай ізнову
Усе, що вийшло з-під твого пера.
Зверни увагу не лише на мову –
На стиль і форму. Пильно подивись
В сліди свої, у вчинки. Ще не пізно
Внести суттєву правку. На колись
Не залишай, щоб не жаліти слізно.
Що влітку не довершив – доверши.
Погідна днина стане при нагоді,
А прикладом – довершення в природі,
Яка одвіку прагне до вершин.

3
Вітри осінні погасили
Сліпуче полум’я квіток,
Та ще тримається щосили
За гілку вогничок-листок.
І відчайдушно так тріпоче,
І щиро так палахкотить
В холодній млі,
Немовби хоче
Зігріть весь парк
І освітить.

1982

Над Уманню – осіння блякла синь,
Жовтневим променем ледь-ледь зігріта.
На висоті пташиних голосінь,
Мов срібне пасмо бабиного літа,
Слід реактивного поволі розтає...
До ніг припали трави й чорнобривці...
А сам літак у шапці-невидимці –
Його не видно, але він десь є.

Над Уманню схиляються віки
Деревами Софіївського парку:
Дуби іще тримають літню марку,
А клени вже обтрушують листки.
Верба все нижче гілля нахиля,
Ледь-ледь іскріють відпалалі вишні –
Стоять такі засмучено-принишклі,
Мов нетутешні, мов не звідсіля.

Ми – в парку, над яким осіння синь,
Сонливе сонце і пташині кличі,
І кожен з нас багатшим став утричі,
Хоча ніхто нічого не просив
У сивої природи. Просто ми,
Відчутим і побаченим зігріті,
Забули, що народжені людьми,
І в реактивно-атомнім столітті
Змахнули журавлиними крильми.


1982

А жінка,
Ота, що ніколи не буде моєю,
Приходить до мене вночі,
Сіда в узголів'ї
І дивиться пильно
В мої запечалені очі.
Така всетерпляча,
Така всепрощаюча жінка
Стирає з чола мого зморшки печалі,
Бере мою голову в теплі долоні
І няньчить мої нерозважні думки...

А вранці та жінка,
Мов сонце вечірнє,
Заходить за обрій моєї уяви.


1982

Ми про любов
Давно не говорили –
Соромились інтимності,
Либонь...
І раптом несподівано відкрили:
Запізно говорити про любов.

Нерадісне прозріння, що й казати,
Гарячих не вернути вороних...
Їх іншим і сідлати, і гнуздати,
І відчайдушно мчатися на них.

...Моя рука
Твою ніжніш тримає,
І слово,
Ніби яблуко в садах,
Повите осінню, поволі доспіває
І тихо завмирає на вустах...


1976