1
Яка страма – біля керма
Керманича нема!

Межи світами чотирма
Летить через шторма,
Неначе привид, корабель
Над частоколом скель,
Де хвиль скажена карусель, -
За тридев"ять земель…

А тучі купчаться тучма
І балами всіма
Стихія жертву так дійма,
Що аж тріщить корма,
Й перенапружується киль
Надміру від зусиль,
А навкруги на сотні миль –
Лише сваволя хвиль…

І я з корми кричу дарма –
Не чує даль німа;
Пливе плавма моя тюрма
І впину їй нема…
Куди пливе? Одна… Сама…
Керманича – чортма…


2
Кучмандіє моя!
Горбатою гарбою
Куди ти торохтиш
В засніжених полях,
Як завше,
Без доріг, -
Один-єдиний шлях –
Чумацький –
Таж і той
Загублений тобою?!

Ні сіл, ні хуторів –
Не те що Конотопа –
В диканській глушині
Не видно і не чуть…

Ти плачеш?
Не струмки –
Потоки сліз течуть –
Хай потерпає знов
Од повені
Європа!


3
Кучманоїди сучасні –
Їх-бо легіон!
Патріоти всековбасні,
Мають гасла непогасні,
Власні погляди
І власні
Віру і закон.

Налетіли, аки обри,
Чи якась орда –
Вітром Півночі недобрим
Вимело народні добра;
Сонце витекло за обрій –
Кров а чи вода?..

Заросли осотом гони
Чорноземних піль…
Люд втікає за кордони…
А з Чорнобильської зони –
На бадьорячі озони –
Смертоносний біль!


4
Хіба ж я думав, що отак
На старість заживу?!
Хто був ніким –
Той став бідняк,
Кізяк в підніжжі посіпак,
Розтертий на жорству.

Хто ж був нічим –
Той має чин
І знаки всіх відзнак,
І з винятковості причин
Ні перед ким, ні перед чим
Не винен аніяк!

Хвала гаранту за права
Неправих-непрямих!
…Росте на цвинтарях трава,
В траві роїться мурахва,
І Україна ще жива
В цій веремії лих…


5
Вчорашня шваль сьогодні –
Шевальє
Зі всякими чинами й орденами
Стає
І непрохідною встає
Стіною
Між державою і нами.
І кавалерів, що тут не роби,
Все більшає
З числа дрімучих хамів-
Більшовиків,
А ми для них – раби
Із усіма своїми тельбухами!

Ще маємо сякі-такі мізки –
Без них,
Дрібних,
І я давно помер би,
Й над берегами Вічної Ріки
Лишилися б одні журливі верби…


6
Я уявив собі помпезне дійство,
Безпрецедентний, вибачте, момент:
Людину року в царині злодійства
Віншує особисто Президент –
Вручає Орден Вищої Неслави
Й наручники почесні одяга
На злодія – губителя Держави,
Яка усім нам рідна й дорога.

Дурниця, знаю, скажуть мої друзі,
А недруги – ті мовлять: що ж, бува…
Всіх Президент цінує по заслузі,
На те він у Державі й Голова!

Я не заради слави, а до слова,
Ще й не таке, подумавши, скажу:
Держава наша, люди, безголова –
Відомо це й останньому бомжу!


2003

Моєю ти музою будеш?
Серденько своє перетрудиш!

Рахуба, морока, обуза –
Мої передзимні літа:
Забула ім’я своє муза
І зветься тепер – самота.
Прихильна вона і терпляча,
Присутністю не дошкуля –
Мене її вірність собача
Зворушує і звеселя;
Дружина моя і коханка,
Свобода моя і полон –
Найменша моя забаганка
Для неї – найвищий закон…
Ніяка вона не панянка
В сліпучому сяйві прикрас –
Звичайна забідкана нянька
Для мене у будь-який час!

Серденько своє перетрудиш –
Розлюбиш, зневажиш, осудиш…


2003

Людоньки поетам співчувають,
Сльози не приховують свої:
«Як вони, сердешні, виживають?!».
Виживаєм так, як… солов’ї…
Клюємо первоцвіт. Запиваєм
Божою росою на траві.
Виживаєм – радісно співаєм
Вічносолов’їне «Се ля ві!».


2003

Доволі епіграм,
Бурлесків
І пародій –
Пора вже й возлюбить,
Як я люблю собак…

Складаю оду кращій у природі
Породі найвірніших посіпак.
Служіть – хай з вами буде
Божа поміч
І вивірений долею талан,
Нехай благословля вас Прокопович,
Породи зачинатель, Феофан.
Хіба ж не ви столицю над Невою,
Столику і стоглаву, вознесли
Над ріднопервозванною,
Святою –
В чужого воза Київ запрягли?!

Хіба ж не ваш Сиваш сивушним духом
Пропах в степах – і став уже не наш,
Щоб Катерина – шльондра і псяюха –
Читала свій німецький «Отченаш»
Татарам і козацьким отаманам,
Своєю «вотчиною» нарекла
Дніпровський край,
І в балтицьких туманах
Ріка Молочна кров’ю потекла?!

Історія – закуска лиш для брому,
А бром – інтелігентський самограй:
Живучий вірус давнього синдрому
Додавлює до краю ріднокрай!

Історія… Петро згубив три сумки –
І Сумами місцину наречем,
І порухи незгідливої думки
Пересічем, як Січі крик, мечем.

«Ай, дар природи!» – ляпне Катерина,
І потече «охрещений» Айдар;
«Вор скла…» – і Ворскла,
Славно,
Мов дитина,
«Татуню, – пролепече, – добрий цар!».
Луганськ, Херсон, Одеса, Миколаїв –
Хрещеники московської куми,
Мов не було ні скитів, ні ногаїв,
Мов не жили тут вольницею ми…
Мов не було ні Хмеля, ні Мазепи,
Ані тобі Петлюри чи Махна,
І нас із невідомості-халепи
Расєя-мать виводила одна…

На мочарях зусиллям яничарів
В Расєю перевтілилась Орда
Плескатопика,
Виплескана в чарі
Дурман-вина,
Що зветься в нас «бурда».
Пройдисвіти (чи пак землепроходці),
Це ви, ясак збираючи, пройшли
Сибір неісходиму
Й на Чукотці
«Ісконноруських» мамонтів знайшли.
Це ви
Хіву,
Заховану в барханах,
Полоном
В лоно матушки-Москви
Привели на мотузяних арканах
На розтерзання –
Втіху для «братви».
Це ви Кавказ прикоськували гордий
(Та й нині ще продовжуєте – ви),
І після героїчних ваших мордів
Кривавляться сліди в димах трави.
Це ви в Державній Думі і сьогодні
Шматуєте наш синьо-жовтий стяг,
Завжди готові,
Путіноугодні,
До новозавойовницьких «звитяг».
Немає в світі ворога лихого,
Підлішого за бувших родаків –
Праправнуків козацтва низового,
Москви червоно-білих приймаків!

Складаю вам розлогу антиоду,
Можливо, й запізнілу,
Та однак
Нагода є ославити породу
Клонованих
Московських посіпак.

Я з москалем сваритися не буду
Й могоричу йому не піднесу,
І в суд не позиватиму,
Бо ж суду
В нас чесного немає –
«Фількін» суд…

І рідного – в минулім – яничара
Не братиму на мушку –
Хай живе
В чарівнім світі
Покидь і почвара,
На посіпацькій службі
Жили рве!
«Реве та стогне
(вічний!)
Дніпр широкий,
Сердитий вітер
(віщий!)
Завива…»
Неспокій мій не спатиме,
Допоки й
На посіпаках царствує Москва.

Не сплю і я.
Не сплять мої собаки,
Досмертно вірні й так,
Без ланцюгів…
Дасть Бог, діждем:
Останні посіпаки
Відхлинуть від Московських берегів –
Служити чужині…

Ми ж будем жити,
Миритись між собою після чвар,
І більше не діждуться московіти
Поповнення – скінчився цей «товар»
На берегах дніпрових…
Дай-то, Боже,
Щоб витекло із нашої крові
До краплі все ганебне і вороже
І відригнулось
Матірно
В Москві.


2004

Померли – від скромності – кращі
Колеги мої непутящі,
Дарма, що пером володіли,
Та кривописати не вміли;
Не сміли зневажити Слово,
Отримане чесно, спадково
Від їхніх наставників кращих,
І совісних, і роботящих.

У безвісті тихо померли...

Отож звідусюди поперли
Базарні козирні нездари
Зжирати чужі гонорари!

На обширах наших ринкових
Немає смертей випадкових,
Отож і зникають в цій хащі
Найкращі, але... непутящі.


2003