Того вечора
На каштанових вулицях міста

Хлопчику-джмелику,
на аеродромі

Я ліплю її
з білого смутку і білих туманів

За пазухою міста вельми зручно.
Дороги – путні. А колеса – круглі.

бачу тебе соромливою сільською дівкою
у вінку із волошок і лілій

Ті два метри землі,
що належать мені й після смерті,

Оскільки в державі
задекларовано свободу особистості

синдром геніальності
річ така ж виняткова і загадкова

Ваше слово - прохолодний листок подорожни-
ка до пекучої рани, мамо. Я в дитинстві шукав

Костянтин Ситник

можливо
чиста поезія житиме довше

Мрію скінчити життя
небезпечним державним злочинцем,

Удосвіта,
з хором пташиним синхронно,

Я не боюся смерті логічної, запрограмованої у хвилину мого зачаття і визначеної Господом-життєдавцем… Я не боюся, що після мене залишаться не доведені до кінця роздуми, не завершені справи і недописані вірші… Я не боюся, що смертю своєю, опечалю свій рід і народ, зраджу надію своєї Вітчизни… Я боюся померти, не попросивши у дружини пробачення за передчасну смерть, яка не дозволить мені відмолити мої несвідомі гріхи і свідомі провини.

Вже рік, як сестру поховали. У Харкові
могила її – треба Люду провідати,