* * *

Я не такий, як усі.
І це добре, бо я не хочу бути таким, як усі.
Бо я не боюся бути винятковим.
У мене немає батьків, немає їхніх могил. І жодної фотографії батька-матері.
Навіть батьківщини у мене немає і живу я в чужому краю, далеко від місця мого народження. Але велика Батьківщина є і буде вічно. Вона була у моєму серці та моїх думках скрізь, де б я не жив: у Казахстані, на архангельській півночі, у московському мегаполісі.
Щоб мене дуже любили, не скажу, бо і сам я вчився не любові, а ненависті. Зрештою, нічого так і не навчився.
Я мав би орати і засівати рідну землю, а я, безпутній, пишу недолугі віршики, кому вони потрібні, не знаю, та і знати не дуже хочу.
За віком я мав би няньчити онуків та навчати їх якогось потрібного діла, а насправді я сам і досі, як мала дитина: ні ради собі дати, ні поради.





* * *

– Іване, будеш сало їсти? Не будеш – не треба...
Отаким було все моє життя. Сала я хотів, та воно було не по моїх зубах. А зараз сало є, але зуби геть повипадали. Хоч сядь та й плач.
Я ж не плачу – розучився. Розучився ще в ранньому дитинстві, оскільки оплакувати було нічого: ні рідної хати, ні могили.
Як і сьогодні. Маю паспорт громадянина країни без зазначення моєї національності. Можу називатися або ж донбасівцем, або ж всесвітнім пролетарієм.





* * *

Людей я насправді люблю і жалію, як усе живе. Вони мені великого зла не заподіяли, принаймні свідомо. Просто багато хто не любить мене за те, що я винятковий: по мові, культурі, ідеології. Комусь я – бандерівець, а комусь і на фашиста схожий. Дурні! Я ні те, ні се... Я просто Іван, який пам’ятає своє «родство».
...Земля вже відтанула, набирається сонячного тепла. Ще трохи – і я посію в глибині саду зернята соняхів і кукурудзи, які мені прислав товариш дитячих літ із Сумщини. Влітку ховатимусь від чужого світу в заростях рідної природи. І думатиму про майбутнє, якого в мене немає. А наді мною джмелі гудітимуть – маленькі гелікоптери. І по мені повзатимуть «божі корівки».
А донька приноситиме мені в сховок ліки: «Пий, тату, проживеш іще сто літ...».
І питиму, хоча й знаю, що безсмертя є лише у богів. А всі люди – смертні. Навіть генії. А що вже я, пігмей, і куди мені зазіхати на вічність?!
Вічність – це ж фантастика, фантасмагорія! А я фантастики давно вже не читаю. І в містику перестав вірити.
Може, дарма?





* * *

Не піду сьогодні нікуди – холодно.
Холодно й у серці, вистудженому вітрами.
Снилося, що я знову молодий-зелений і чекаю в темному завулку на свою Катю. Та вона так і не прийшла на побачення, зрадивши всі мої сподівання.
Юна вишенька, жаліючи мене, тихо поплакала круглими слізьми. З холодного неба падали крижані зорі...
Краще б цього не снилося!
...У моїй міні-повісті немає нічого нового – про все я вже написав у багатьох ліричних віршах і багатослівних поемах. Після Каті приходила Марічка, за нею – Мирося, Людмила, Люба, Ганя, Оленка... Усіх я любив і від кожної мав теплі цілунки, які відігрівали мене у найхолодніші періоди мого життя.
А сьогодні мені холодно. Холодніше, ніж узимку. Бо я – один. І мені болюча ця одинокість, помножена на всі інші хвороби, якими я збагатився на краю своєї виняткової долі.
...Одинадцятого квітня потелефоную до Львова, попрошу першу свою дружину Людмилу, аби передала мої привітання синові Ігорю з сорок п’ятим днем його народження.
Син – мій холодний біль з 1966 року, відтоді, як я розлучився з Людмилою і виїхав на Луганщину. І все одно я його люблю і бажаю йому щастя.
...Через мою винятковість жінки ніколи до кінця не розуміли мене і намагалися зігріти лише обіймами та поцілунками. І лише одна кохана жінка (ім’я її заховаю глибоко в душі) розуміла мене і сприймала таким, яким я був.... Вона і досі розуміє і сприймає мене у всій моїй винятковості. Їй завдячую поверненням втраченого зору, піклуванням про моє здоров’я і сьогодні, у найхолодніший період самоти-винятковості.
Цілую твої сліди, Подруго!





* * *

По всій Україні потеплішало, і лише в Луганську дмуть холодні вітри.
Вони видули весь достаток (хвала новій когорті народних здирників!), залишки віри в настання кращого політичного клімату.
Мені має бути все одно, та я переживаю за свою рідню, за своїх коханих і друзів у Луганську і Сватовім, у Харкові та Сумах, у Львові, Рівному, у стольному Києві. Їм ще жити і жити! Наперекір усьому...





* * *

Холоднеча на Луганщині – розплата за наш сепаратизм, за нашу надмірну пиху. Правди ми не любимо, а брехати вміємо ще й як! Тоді, як столичні метеорологи обіцяють по Луганщині до восьми градусів вище нуля, наші брехуни запевняють, що буде не менше п’ятнадцяти градусів тепла. На цілих сім позначок перебріхують правду!
Усі телеканали – брехливі, майже всі газети – препадлючі та продажні. Якщо хочеш вижити – не вір нікому, окрім Бога. Та не московського (він теж брехун), а свого, правічнослов’янського. Я особисто вірю лише йому. Та ще народним прикметам.





* * *

І ще – про винятковість. Так, я є винятком із правила, вигнанцем звідусюд: з любої серцю Комуни, зі школи, університету, радянського суспільства. Фактично я жив у якомусь вигаданому космосі, звикаючи до своєї винятковості. Ждав, що мене колись покличе архангельська труба. І ось вона покликала. Але не в майбутнє, а на той світ. Виявляється, там я потрібніший. Там оцінять мої здібності, відпустять земні гріхи й нагородять безсмертям.
У батька мого немає могили – це значить, що він безсмертний. Мамина могила знищена – це означає, що мати перебуває на небі. Бабуся має могилу, але душа її давно біля Божого престолу.
Мені земна могила гарантована на двадцять п’ять років, а от про душевний прихисток не відомо нічогісінько. Виняткова невідомість поза всілякими правилами.





* * *

Добрі люди, агов! Мені холодно! Де ж ви поділися, добродійники?
Де ви, дядьку-жалільнику, який віддав мені свою зеківську куфайку на Ярославському вокзалі у Москві далекого п’ятдесят сьомого року?!
Де ви, дорогий Микито Антоновичу, поете і прозаїку, який вчив мене не матюкатися привселюдно і не плювати на асфальт?!
Де ти, любий Адольфе Павловичу, котрий навчав мене бути гордим і незалежним, себто винятковим?!
Отож-бо, ви всі на небі, у Божім раю, і ждете мене. Знаю, біля вас мені буде тепліше. Та не поспішаю до вас, бо земній моїй рідні без мене буде холодно. Особливо доньці та дружині. Як я їх залишу без захисту?!
...Моє минуле – суцільні втрати. Загибель батьків, кровної рідні та близьких друзів. Усіх пам’ятаю та всіх оплакую безслізно. Нині вони мені часто сняться. Частіше, аніж ті, хто ще живий-здоровий.
Мертві приходять до мене у хворобливих снах. Вони говорять зі мною, цікавляться моїми справами, співпереживають. І я сприймаю їх як живих, а вони, можливо, вважають мене вже покійним, як і вони самі. Не знаю...
Може, мертві здаються мені живими тому, що я не хотів сприймати їхню смерть дійсною і завжди говорив з ними, як із живими: у снах, віршах, у час виняткової самотності...
А деякі з живих мені видаються мертвішими за мертвих, і мені немає про що з ними говорити. Вони самі щось кричать, але я не чую їх. Бо вони для мене насправді мерці. Навіть більше – їх просто немає, просто вони й не існували на цьому світі.
...Що мені до тих, кого я не любив, із ким не ділив останній шматочок хліба, не ходив на барикади голіруч, не хоронив кращих, не вмирав удосвіта на червоній від крові стерні?!





* * *

У молодому віці писати хороші вірші мені заважала злободенна журналістика. Нині хороші вірші заважають писати добре освоєне ремесло віршувальника та виняткові лінощі. Отож і пиши, як прийдеться, аби не нудьгувати без діла.
Пам’ятаю, мене деякі колеги звинувачували в тому, що я видаю свої збірочки за казенні гроші, користуючись своїм становищем керівника письменницького осередку. Отож, коли я лишився без посади й сякої-такої зарплатні, я в піку своїм хулителям почав «пекти» книжку за книжкою. Спонсорували видання друзі. Гонорарів я, звісно, не отримував нізвідки. Жив по інерції, писав по інерції. Це триває і по сьогодні. Допомагає жити. Щось лишиться посеред словесного мотлоху і путнє. Можливо...





* * *

Щойно був у мене Володя Ширяєв – привіз збірку віршів Вадима Рибальченка. Я проглянув... Є вірші часом непогані, але це ще не поезія. Рідну мову автор забув, а російська таки йому чужа. Журналістська вправність і добра життєва школа – це ще не все, що потрібне справжньому поетові. Не кожен хороший танцюрист може стати болеро, не кожен маляр дорівняється до Леонардо да Вінчі...





* * *

Щось повість у мене не витанцьовується. Якісь розхристані начерки – і тільки. Упевнююсь: я не прозаїк, я читач хорошої (чужої) прози. І не більше. Кожному, як мовиться, своє. Журналістика вбила в мені прозаїка і не дала розвинутися як поетові. Це слід визнати. І я, грішний, хоч і неохоче, це визнаю.
...Добра віддушина – потелефонувала Олена з Києва. Поділилися останніми новинами. Своїми і планетарними. Однаково захоплювались рішучими діями опозиційних сил у Киргизстані та в Таїланді. Нам би повчитися в азіатів, як треба відстоювати перед імперською владою свої права та інтереси!
...Ніяк не можу встановити мобільний зв’язок з Анатолієм Назаренком. Було ж заплановано поїздку Станично-Луганським районом. Одразу після великодніх днів. Може, він забув за домашніми клопотами?
...Компоную нову книжку (збірник віршів, малої прози і перекладів із російських поетів), для цього видання пишу й міні-повість «Винятковість». Нічого нового мій пильний читач там не знайде, але, надіюсь, зрозуміє мене і пробачить моє надокучливе нагадування про себе.
Друзі вміють пробачати, а вороги мене аж ніяк не цікавлять.





* * *

Немає тепла – немає добра.
У ранковому тумані мокрою від нічного дощу стежкою сходив до найближчої аптеки. Придбав найнеобхідніші ліки. Вони помітно подорожчали за останні дні.
А пенсії все ще немає...
Мимоволі пригадався сакраментальний вислів «батька всіх народів»: «Жить стало лучше, жить стало веселей!».
Чому ж народ не радіє?
...Хотів би я написати кумедну повістинку про кумедні пригоди «виняткового» чоловіка на винятково-театральній сцені реалістичного буття. Та рука не слухається і «витворяє» казна-що, повторюючись і повторюючись, немов приспів безкінечної пісні.
Пиши, чоловіче, як на незіпсоване серце лягло: чесно і відверто, не соромлячись своїх тихих плачів у самоті сивій. Не бреши собі та людям довірливим, бо то є превеликий гріх!
Усе минеться, травою поросте, забудеться. І кумедне з трагічним так переплетуться, що годі буде й розібрати, де сцена, а де глядацький зал. Де комедіянти, а де трагіки, де актори, а де глядачі.
По суті своїй життя – туманний ранок і мокра стежина в нікуди.





* * *

10 квітня. Жахлива авіакатастрофа під Смоленськом – розбився польський урядовий літак, на борту якого були Президент Польщі Лех Качинський із дружиною та десятки високих урядовців, політичних діячів, священиків, письменників. Усі вони летіли в Катинь, аби пом’янути своїх співвітчизників, знищених енкаведистами напередодні Другої світової війни.
Низько схиляю голову, висловлюю співчуття всьому польському народові...
Польща, велика Польща – наш єдиний вірний союзник, на відміну від лицемірних північно-східних сусідів. Її трагедія – це і наша трагедія . Моя особиста трагедія.
«Як довго триває ця війна, – іноді думаю я. – Їздимо одне до одного з візитами ввічливості, а самі ховаємо ножаки за пазухою та мріємо відшматувати частину сусідської території – по Дніпро, по Збруч, по Сян, по Одру. А мені особисто не треба ні Поволжя, ні Уралу, ні тим паче Магадану, хоча там повно-повнісінько наших українських кісток – від козаків-першопрохідців до їхніх прапрапраправнуків-шістдесятників. І ті наші рідні кості лежать упереміш з кістьми польських братів-вільнолюбців».





* * *

Я борюся зі своєю страшною недугою, намагаюся не думати про її висліди...
«Я ще потрібен тут, на землі!» – кричу ві сні. Мене, звісно, ніхто не чує, та чує, сподіваюся, Господь-Бог. Нехай розпоряджається моїм життям, долею моєю.
...Сьогодні я з’їздив на зарічанський ринок, де накупив свіжої зелені для приготування салату. Пройшовся межи ятками – знайомих не здибав. Але придбав собі на літо джинсові штани та блакитну кепочку з сонцезахисним козирком. А завтра з донькою думаємо з’їздити на центральний ринок – хочемо купити мені легенькі черевики з дірочками, м’якою підошвою й обов’язково елегантні. Пройдемося Совєцькою, може, хороших знайомих зустрінемо, поспілкуємося. Я так давно не бачив приємних облич, не чув щирих слів! Не треба мені ніякої винятковості – хочу щирості й взаєморозуміння. Того, чого не купиш ні за які гроші.
...Оце доведу до ума книжку діда Івана Дробицького і впритул підійду до завершення своєї, можливо, уже останньої оригінальної книги. Нехай вона буде сумна, невиняткова (пересічна), але те, що буде вона щирою, я обіцяю...





* * *

Гласність – річ жорстока. Нонсенс, але це саме так. За радвлади, особливо на союзній території, усе було гладко і наперед спрогнозовано. За рубежем щось відбувалося, але ж то – гнилий Захід!
Сьогодні серце розривається від жахливих повідомлень звідусюд. У Бразилії зливи та зсуви грунту хоронять живцем сотні людей; у Киргизії гинуть десятки незгідних з владою опозиціонерів; у Таїланді йдуть вуличні бої з жертвами з обох боків; у Росії розбивається літак з елітою польської нації... А що може статися завтра, позавтра? Від чого серце моє знову стиснеться пекучим болем? Що повториться в нічних кошмарах? Боюся заплющувати втомлені від невиплаканих сліз очі...
Хочу спокою. Іще на цьому світі, поки живий, хоча й нездоровий.
Лягаю на спочинок – перевтомився.


2010

ГЕРОЙ МУКДЕНА


Маленький Валковець, на приізвище Піскун, пораючись біля бригадних волів, нахваляється дядькові Вихтору, як він у сорок п’ятому брав Мукден:
– Як перетнули ми Хінган, так накинулись на вузькооких япошок. А ті, заплутуючись у густому гаоляні (це їхнє просо), здавались нам у полон сотнями.
– Не бреши, Іване! – заперечує дядько Вихтор. – Хто ще може злякатися такого ліліпута, як ти?!
Іван-ліліпут сердиться, принципово ховає за пазуху кисет із тютюном, кричить:
– Ти, Вихторе, навіть не знаєш, де той Мукден, ніколи не бачив гаоляну. А ще й пащекуєш! Мукден у мене ось тут. – І показує подряпину на куцій нозі...





«И СКУЧНО И ГРУСТНО»


Юний Лермонтов мене підкорив одразу і назавжди. «И скучно и грустно, и некому руку подать в минуты душевной невзгоды...» – це лягало на душу і лікувало її, немов рану листок подорожника.
Поряд не було ні друга, ні подруги – лише томик Лермонтова. І довкруж – непроглядний морок кінця п’ятдесятих... Настрій якраз для сумних ліричних роздумів.
«И скучно и грустно...»
Тоді й написав я мої перші вірші. Російською, звісно ж мовою...





ПОТОП


Сула набрякла вологим снігом, заполонила долину і перехлюпнулась через поріг нашої глинянки вночі. Сестра, йдучи на відро по малій нужді, по коліна опинилася у холодній воді. З переляку заволала:
– Ось він, потоп!
Хата хиталася, немов ковчег, пливла до свого Арарату.





НЕ ПІЙМАНИЙ – НЕ ЗЛОДІЙ


Уранці на мотоциклі з коляскою підкотив до нашої хати дільничний капітан міліції Степан Кузьмич Соломка.
Вільхи з громадського лугу ми тягали вночі: я, Іван Пигуль (Григорович) і Микола Калюжний, той, що Гого. До ранку бабуся замазувала стінку хліва глиною з навозом, маскуючи червонясті лаги під торішні.
Соломка колупати стінку не став і спитав у моєї сестри-ланкової: «Чув, ти гониш кращий на Кучерівці самогон... Це брехня, чи свята правда?».
– Правда, Степане! – заприсягнулася бабуся. – Принеси, Людо, кухлика.
Самогон був душевний. Вільха була торішня. Ловити на злодійстві не було кого.





ЗГОРЮ І ЗГАСНУ


І закінчаться мої страждання на цій прекрасній землі.
Я згасну вдосвіта – мало хто й помітить.
Бо я – не перший...
Та, мабуть, і не останній на цім небосхилі.





ГУЛИ ДРОТИ


Босонога хлоп’яча орда, відступаючи від штепівської розвилки до місця постійної дислокації, влучними кидками каміння побила всі фарфорові чашечки на дерев’яних стовпах.
А дроти, повиснувши безвільно, гули про те, що літо буде врожайним, і що сільська агресивна дітвора нарешті скуштує справжнього хліба.
Про це й гули дроти...





БОЇ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ


Зброї в хутірських підлітків стільки, що можна було озброїти повноцінну армійську роту. І зброя та стріляла – йшла неоголошена війна із сусіднім Буциковим.
До підлітків приєднувались парубки. Тоді вже з’являлися жертви.
Звісно, про бої місцевого значення, крім Рудки й Буцикового, не знали ніде. Хіба що у Терешківці та Печищі...





А ВЕРБИ РОСТУТЬ СОБІ


Ходжу по нашому колишньому горбатому городу, пригадую, де що росло і буяло. Он там під гудинням ховалися пухирчасті ніжинські; трохи нижче, неподалік болота куталась в полотняні мережива капуста. На прикордонні городу і сіножаті кучерявились верби, які виросли із забитих мною кілочків. Їх зрубували не раз, не двічі: на будівництво хлівця, на ремонт огорожі, на дрова. А вони знов ростуть собі й ростуть...
Єдине, що зв’язує мене з далекою минувшиною. Верби, вербиченьки...





В РАЮ, СКРАЄЧКУ


Скраєчку я вже був, заглянув і в шпаринку, та за поріг ступити не посмів.
Чекаю дозволу від ключаря Петра. А він мою анкету ще не вивчив.
Посиджу, скільки й слід, за ворітьми.





ЧИ ЖИВА ЩЕ МОТЯ?


Чи жива ще Мотя Пахненко, яка, отримавши спадщину в прибалтійській Мадоні, хотіла зробити мене латвійським бароном?
В юні роки я відмовився.
Сьогодні прийняв би пропозицію: скрізь живуть люди...





ДОБРОСУСІДСТВО


З Луциківкою ми не воювали. Звідти до нашої школи ходили добрий десяток хлопців і дівчат: із восьмого по десятий клас.
Та й часи дещо змінилися, зброю ліквідували міліціянти.
Я ходив до Галі Мовчан, закохавшись у неї безоглядно. Місцеві ревнивці хотіли нам’яти мені боки, та Галин брат заборонив:
– Не чіпайте – ми з марківчанами маємо жити в добросусідстві й злагоді.





ЗА ТУМАНОМ…


За туманом – самота і печаль.
У ранковій росі – незагублені стежки в затумання: йди і вір, сподівайся і не розчаровуйся. Затумання – то завжди надія. На диво див, на винятковість.


За туманом – Люда.
«Людо? Людо, озовися!»
Тихо... Й знов на повні груди:
«Людо, де ти?» – на узліссі
хтось шукає, кличе Люду...


2010

ДВОЄ, ЯК ОЧЕЙ У ЛОБІ


Після того, як я мало не втопився в печищанській корінній канаві (притока Сули), я почав готуватися до втечі з піонерського табору, де не було ні ситості, ні волі. Коли таборяни поринули в «мертвий час», я тихенько вислизнув з шкільного двору й гайнув через кладку до Андріївки. А там – на гору, на гору, аж до Рудки. А Рудкою, до Комуни, дорога була вже не раз ходженою...
Бабуся не лаяла мене за втечу – дорікнула хіба що за те, що покинув напризволяще сестричку. Сплакнула: «Вас же у мене двійко, як очей у лобі! Одне без одного ви пропадете...».





ЯК ЛИСТЯ ЗА ВОДОЮ


Усе хороше, що зігрівало тебе у житті, нехай вовіки пребуде з тобою і разом з тобою перейде в інші виміри. А все лихе, що заважало тобі, пробуджувало у твоєму єстві первісні інстинкти – заздрість, зло, скнарість, сухий розрахунок, відпливе у невідь, як сухий лист за водою! Це – моя молитва на щоніч.
Текуча вода очищає і змиває все зайве.
Як лист за водою – всі земні гріхи.





НЕМА ПРОРОКА НА ЗАДВІРКАХ


Хутір Шишкове – у відкритому степу. Ні річечки, ні ставка. Приватний магазин та відлюдний цвинтар. До міста, навпрошки – верст десять, не більше.
Хіба ж винен академік Костянтин Меркурійович Ситник, що сюди, на краєчок цивілізації, сьогодні немає путньої дороги?!
Хіба ж від нього залежить, що заповітними думками «шишкарів» заволоділи феодали й рабовласники з «Регіонів», так звана слов’яносербська мафія?!
Мені було боляче дивитись на сивочолого академіка зі світовим іменем, коли хутірські гузнолизи Єфремова і Тихонова відверто хамили вченому. Справді, немає пророка на задвірках епохи!





ОСЛІПЛЕННЯ СЛАВОЮ


По закінченні поетичного конкурсу на святі «Слобожанський Спас» у Сватовому до мене підійшов лисичанський віршописець і співак Анатолій Алексеєнко.
– Чому я не потрапив у переможці? Хіба мої вірші гірші за писанину сліпонародженої рубіжанки?!
– Не гірші, Толю, а холодніші. Ти ж маєш престижне місце за пісню...
– Співаю я, ніби дихаю. А вірші пишу за покликанням. Після Сосюри я – найславетніший в Лисичому...
– Сліпа не дівчина-переможниця, а ти, Анатолію... Запам’ятай це. Мені твоя куплена брехнею дружба геть не потрібна...





ПОСІПАКИ ЯНУКОВИЧА


– Кого ви слухаєте, Костянтине Меркурійовичу?! Це ж посіпаки Януковича, найбільші місцеві брехуни. Окрім селищного голови, тут і людей совісних немає... Я за одним столом із ними сидіти не можу – це мене принижує...
І вийшов з кабінету голови Словяносербської ОДА. У дворі півтори години гомонів з водіями і слюсарями. У кишені не було ні гривні, тож я не міг дістатится до Луганська.
Нарешті «батьки» району вирвались на площу біля будинку адміністрації.
– Де ж подівся друг Ваня Низовий? – забідкався академік. – Я ж повинен відвезти його додому...
– А я тут, дорогий Костянтине Меркурійовичу! Я ж казав, що з посіпаками Януковича мені не по дорозі...





А ЗОРІ ТУТ І СПРАВДІ ТИХІ


Я засинаю одразу по дев’ятій вечора і встаю удосвіта, ще до жайворів. У Свистунівці або Марківці ранкове пробудження дарує тобі чимало всіляких див: хрущів над вишнями, якщо це у травні, зорепад, якщо це серпень. І обов’язкове гудіння невсипущих бджіл-трудівниць. Собачий гавкіт вгамовується, на ставкових плесах розходяться кола...
Тихі зорі спонукають до роздумів про чудові перспективи життя на волі.
Справді тихі зорі...





НЕ РУДИЙ ПАНЬКО


Не знаю, який заядлий пасічник мій земляк, а по сумісництву ще й Президент України Віктор Ющенко, але, вірю, він і в підметки не годиться моєму старшому другові з села Свистунівки Іванові Васильовичу Дробицькому, а тим паче гоголівському рудому Паньку. Бо ці обидва, крім доїння бджіл, мали ще й літературний хист і писали путні книжки про народне життя-буття, тоді як Віктор Андрійович самотужки не напише змістовного Указу, а чужі державні акти заветовує, бо нічого в них не розуміє...
Ох, мало, мало у нас нині Іванів і Паньків!





СМЕРТЬ РОЗМИНУЛАСЯ ЗІ МНОЮ


Видно з усього, що я ще поживу на цьому світі, потопчу траву-мураву. Не загинув під колесами товарняка у Казахстані та поблизу Балашова, не потонув у Сулі та Онезі, тож і моє стрімке падіння з ламкої вільхи в лузі під Першотравневим – ще не кінець, не останній акорд...
Смерть розминулася зі мною і тоді, коли межи нею і життям було не більше п’яти сантиметрів. Катя Діденкова розказала про цю жахливу пригоду своїй старшій сестрі Валентині, а та нещодавно – нагадала мені при зустрічі.





Я СКУЧИВ ЗА МАЙДАНОМ


Днями луганські активісти Руху та «Просвіти» збираються їхати до столиці. Я сам напросився, бо мене забули включити до складу делегації, дарма що я був першим «просвітянином», який закликав шанувати автохтонну мову лугарів.
Д.В. Павличко став на мій захист:
– Нехай Іван їде, він, бачу, скучив за нічним столичним Майданом. Може, це буде його остання поїздка до Києва...
Так, я скучив за Майданом, за помаранчевим настроєм свідомого українства.





У РОМНАХ МАКІВНИКИ СОЛОДШІ


Такої спеки не було давно вже. У Ромні ми заховалися під тентом і наминали наркотичну страву. Хіба й Шевченко, буваючи не раз тут, на ярмарку, зі смаком наркотик цей не споживав, охоче куштуючи маківники?
Ми куштували нелегальну страву в Батурині, Хоружівці та Сумах, найвище оцінили все ж роменські збадьорливі найліпші пиріжки. У затінку Шевченка кайф ловив я...





ПРИНАДЛИВЕ МІСТЕЧКО


До Кролевця домчали ми під вечір.
Давила втома брилою на плечі, хотілось їсти, та найбільше – пить, перепочити мить хоча б. Рипить московський шлях під гумою. Десь тут є дивний сад... Міняємо маршрут, та швидко вечоріє... Диво-сад побачим іншим разом. Зорепад нас кличе в путь-дорогу неблизьку, через Батурин, через Сейм-ріку до селища славетного Терни – попробуй тут зверни...





НА КАЛИНОВІМ МОСТІ


Як нас гнали на демонстрацію першого травня, то на мосту через Сулу я загнав у п’яту величезний шпичак. Через тиждень нога позеленіла і віднялася. До школи я ходити не міг, тож лежав у кутку нашої хати і малював вугіллям на свіжопобіленій стіні симпатичних матросиків.
А по марківському калиновому мосту торохтіли полуторки і зіси, вантажені цукровими буряками. Калиновий міст з’єднував протилежні береги однієї великої любові.
На калиновому мосту ще не раз в житті обнімуться мої минулі літа.
Калиновий міст давно вже став бетонним, але дзвенить, як у дитинстві.





І РАК МЕНІ ВІДОМСТИВ


Малим я вправно ловив раків у комунівському ставку та продавав їх зальотним студентам Сумського технікуму по рублю за цеберку. Одного разу якийсь моряк продав мені за цеберку раків тоненьку «капітанську» сигару. Мені вона не сподобалась, і я вирішив не силувати себе до паління тютюну.
Та кучерівські хлопці, і в першу чергу мій сусіда і родич Ванько Пигуль, силоміць змусили мене затягнутися «козячою ніжкою», у якій були намішані турецький тютюн, гусяче лайно і суха трава. Мене цілий тиждень рвало немилосердно, однак по всьому тому хлопці заставили знову на повні груди вдихнути дим кізяків і дурману.
Через шістдесят п’ять літ рак-неборак з комунівського ставу наздогнав мене і жорстоко відомстив мені за всі образи, вчепившись у мою праву легеню великою клешнею. Тепер я сплачую компенсацію мстивому ракові – тисячами і тисячами гривень (рублі у нас давно скасовані).
А рак-неборак злорадствує, не послабляє тиски сталевої клешні...





ДОРОГА ДО РАЮ


Он тамечки, за рогом – рай.
Аде дорога до нього пролягає через пекло. Не впади на першому з дев’яти пекельних кіл. Пам’ятай, що в раю квітує твоя райська яблунька, пересаджена з твого дитинства господнім садівником.
Тримайся дороги до раю!