ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.27
10:19
Для чого ти дивишся на сонце у якому не має тепла,
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
2024.04.27
09:25
Понівечена хата край села,
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
2024.04.27
08:53
Ти гарніша за Венеру.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
2024.04.27
08:49
Над містом вітер дзвін церковний носить,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.
Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.
Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
2024.04.27
05:54
Щоб не показувати дірку
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
2024.04.27
05:19
Шлях спасіння тільки через церкву.
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Проза
/
"Лелечі клекоти в тумані" (2010)
ДВОЄ, ЯК ОЧЕЙ У ЛОБІ (закінчення)
Маленький Валковець, на приізвище Піскун, пораючись біля бригадних волів, нахваляється дядькові Вихтору, як він у сорок п’ятому брав Мукден:
– Як перетнули ми Хінган, так накинулись на вузькооких япошок. А ті, заплутуючись у густому гаоляні (це їхнє просо), здавались нам у полон сотнями.
– Не бреши, Іване! – заперечує дядько Вихтор. – Хто ще може злякатися такого ліліпута, як ти?!
Іван-ліліпут сердиться, принципово ховає за пазуху кисет із тютюном, кричить:
– Ти, Вихторе, навіть не знаєш, де той Мукден, ніколи не бачив гаоляну. А ще й пащекуєш! Мукден у мене ось тут. – І показує подряпину на куцій нозі...
«И СКУЧНО И ГРУСТНО»
Юний Лермонтов мене підкорив одразу і назавжди. «И скучно и грустно, и некому руку подать в минуты душевной невзгоды...» – це лягало на душу і лікувало її, немов рану листок подорожника.
Поряд не було ні друга, ні подруги – лише томик Лермонтова. І довкруж – непроглядний морок кінця п’ятдесятих... Настрій якраз для сумних ліричних роздумів.
«И скучно и грустно...»
Тоді й написав я мої перші вірші. Російською, звісно ж мовою...
ПОТОП
Сула набрякла вологим снігом, заполонила долину і перехлюпнулась через поріг нашої глинянки вночі. Сестра, йдучи на відро по малій нужді, по коліна опинилася у холодній воді. З переляку заволала:
– Ось він, потоп!
Хата хиталася, немов ковчег, пливла до свого Арарату.
НЕ ПІЙМАНИЙ – НЕ ЗЛОДІЙ
Уранці на мотоциклі з коляскою підкотив до нашої хати дільничний капітан міліції Степан Кузьмич Соломка.
Вільхи з громадського лугу ми тягали вночі: я, Іван Пигуль (Григорович) і Микола Калюжний, той, що Гого. До ранку бабуся замазувала стінку хліва глиною з навозом, маскуючи червонясті лаги під торішні.
Соломка колупати стінку не став і спитав у моєї сестри-ланкової: «Чув, ти гониш кращий на Кучерівці самогон... Це брехня, чи свята правда?».
– Правда, Степане! – заприсягнулася бабуся. – Принеси, Людо, кухлика.
Самогон був душевний. Вільха була торішня. Ловити на злодійстві не було кого.
ЗГОРЮ І ЗГАСНУ
І закінчаться мої страждання на цій прекрасній землі.
Я згасну вдосвіта – мало хто й помітить.
Бо я – не перший...
Та, мабуть, і не останній на цім небосхилі.
ГУЛИ ДРОТИ
Босонога хлоп’яча орда, відступаючи від штепівської розвилки до місця постійної дислокації, влучними кидками каміння побила всі фарфорові чашечки на дерев’яних стовпах.
А дроти, повиснувши безвільно, гули про те, що літо буде врожайним, і що сільська агресивна дітвора нарешті скуштує справжнього хліба.
Про це й гули дроти...
БОЇ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ
Зброї в хутірських підлітків стільки, що можна було озброїти повноцінну армійську роту. І зброя та стріляла – йшла неоголошена війна із сусіднім Буциковим.
До підлітків приєднувались парубки. Тоді вже з’являлися жертви.
Звісно, про бої місцевого значення, крім Рудки й Буцикового, не знали ніде. Хіба що у Терешківці та Печищі...
А ВЕРБИ РОСТУТЬ СОБІ
Ходжу по нашому колишньому горбатому городу, пригадую, де що росло і буяло. Он там під гудинням ховалися пухирчасті ніжинські; трохи нижче, неподалік болота куталась в полотняні мережива капуста. На прикордонні городу і сіножаті кучерявились верби, які виросли із забитих мною кілочків. Їх зрубували не раз, не двічі: на будівництво хлівця, на ремонт огорожі, на дрова. А вони знов ростуть собі й ростуть...
Єдине, що зв’язує мене з далекою минувшиною. Верби, вербиченьки...
В РАЮ, СКРАЄЧКУ
Скраєчку я вже був, заглянув і в шпаринку, та за поріг ступити не посмів.
Чекаю дозволу від ключаря Петра. А він мою анкету ще не вивчив.
Посиджу, скільки й слід, за ворітьми.
ЧИ ЖИВА ЩЕ МОТЯ?
Чи жива ще Мотя Пахненко, яка, отримавши спадщину в прибалтійській Мадоні, хотіла зробити мене латвійським бароном?
В юні роки я відмовився.
Сьогодні прийняв би пропозицію: скрізь живуть люди...
ДОБРОСУСІДСТВО
З Луциківкою ми не воювали. Звідти до нашої школи ходили добрий десяток хлопців і дівчат: із восьмого по десятий клас.
Та й часи дещо змінилися, зброю ліквідували міліціянти.
Я ходив до Галі Мовчан, закохавшись у неї безоглядно. Місцеві ревнивці хотіли нам’яти мені боки, та Галин брат заборонив:
– Не чіпайте – ми з марківчанами маємо жити в добросусідстві й злагоді.
ЗА ТУМАНОМ…
За туманом – самота і печаль.
У ранковій росі – незагублені стежки в затумання: йди і вір, сподівайся і не розчаровуйся. Затумання – то завжди надія. На диво див, на винятковість.
За туманом – Люда.
«Людо? Людо, озовися!»
Тихо... Й знов на повні груди:
«Людо, де ти?» – на узліссі
хтось шукає, кличе Люду...
2010
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ДВОЄ, ЯК ОЧЕЙ У ЛОБІ (закінчення)
Мікроновели
ГЕРОЙ МУКДЕНА
Маленький Валковець, на приізвище Піскун, пораючись біля бригадних волів, нахваляється дядькові Вихтору, як він у сорок п’ятому брав Мукден:
– Як перетнули ми Хінган, так накинулись на вузькооких япошок. А ті, заплутуючись у густому гаоляні (це їхнє просо), здавались нам у полон сотнями.
– Не бреши, Іване! – заперечує дядько Вихтор. – Хто ще може злякатися такого ліліпута, як ти?!
Іван-ліліпут сердиться, принципово ховає за пазуху кисет із тютюном, кричить:
– Ти, Вихторе, навіть не знаєш, де той Мукден, ніколи не бачив гаоляну. А ще й пащекуєш! Мукден у мене ось тут. – І показує подряпину на куцій нозі...
«И СКУЧНО И ГРУСТНО»
Юний Лермонтов мене підкорив одразу і назавжди. «И скучно и грустно, и некому руку подать в минуты душевной невзгоды...» – це лягало на душу і лікувало її, немов рану листок подорожника.
Поряд не було ні друга, ні подруги – лише томик Лермонтова. І довкруж – непроглядний морок кінця п’ятдесятих... Настрій якраз для сумних ліричних роздумів.
«И скучно и грустно...»
Тоді й написав я мої перші вірші. Російською, звісно ж мовою...
ПОТОП
Сула набрякла вологим снігом, заполонила долину і перехлюпнулась через поріг нашої глинянки вночі. Сестра, йдучи на відро по малій нужді, по коліна опинилася у холодній воді. З переляку заволала:
– Ось він, потоп!
Хата хиталася, немов ковчег, пливла до свого Арарату.
НЕ ПІЙМАНИЙ – НЕ ЗЛОДІЙ
Уранці на мотоциклі з коляскою підкотив до нашої хати дільничний капітан міліції Степан Кузьмич Соломка.
Вільхи з громадського лугу ми тягали вночі: я, Іван Пигуль (Григорович) і Микола Калюжний, той, що Гого. До ранку бабуся замазувала стінку хліва глиною з навозом, маскуючи червонясті лаги під торішні.
Соломка колупати стінку не став і спитав у моєї сестри-ланкової: «Чув, ти гониш кращий на Кучерівці самогон... Це брехня, чи свята правда?».
– Правда, Степане! – заприсягнулася бабуся. – Принеси, Людо, кухлика.
Самогон був душевний. Вільха була торішня. Ловити на злодійстві не було кого.
ЗГОРЮ І ЗГАСНУ
І закінчаться мої страждання на цій прекрасній землі.
Я згасну вдосвіта – мало хто й помітить.
Бо я – не перший...
Та, мабуть, і не останній на цім небосхилі.
ГУЛИ ДРОТИ
Босонога хлоп’яча орда, відступаючи від штепівської розвилки до місця постійної дислокації, влучними кидками каміння побила всі фарфорові чашечки на дерев’яних стовпах.
А дроти, повиснувши безвільно, гули про те, що літо буде врожайним, і що сільська агресивна дітвора нарешті скуштує справжнього хліба.
Про це й гули дроти...
БОЇ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ
Зброї в хутірських підлітків стільки, що можна було озброїти повноцінну армійську роту. І зброя та стріляла – йшла неоголошена війна із сусіднім Буциковим.
До підлітків приєднувались парубки. Тоді вже з’являлися жертви.
Звісно, про бої місцевого значення, крім Рудки й Буцикового, не знали ніде. Хіба що у Терешківці та Печищі...
А ВЕРБИ РОСТУТЬ СОБІ
Ходжу по нашому колишньому горбатому городу, пригадую, де що росло і буяло. Он там під гудинням ховалися пухирчасті ніжинські; трохи нижче, неподалік болота куталась в полотняні мережива капуста. На прикордонні городу і сіножаті кучерявились верби, які виросли із забитих мною кілочків. Їх зрубували не раз, не двічі: на будівництво хлівця, на ремонт огорожі, на дрова. А вони знов ростуть собі й ростуть...
Єдине, що зв’язує мене з далекою минувшиною. Верби, вербиченьки...
В РАЮ, СКРАЄЧКУ
Скраєчку я вже був, заглянув і в шпаринку, та за поріг ступити не посмів.
Чекаю дозволу від ключаря Петра. А він мою анкету ще не вивчив.
Посиджу, скільки й слід, за ворітьми.
ЧИ ЖИВА ЩЕ МОТЯ?
Чи жива ще Мотя Пахненко, яка, отримавши спадщину в прибалтійській Мадоні, хотіла зробити мене латвійським бароном?
В юні роки я відмовився.
Сьогодні прийняв би пропозицію: скрізь живуть люди...
ДОБРОСУСІДСТВО
З Луциківкою ми не воювали. Звідти до нашої школи ходили добрий десяток хлопців і дівчат: із восьмого по десятий клас.
Та й часи дещо змінилися, зброю ліквідували міліціянти.
Я ходив до Галі Мовчан, закохавшись у неї безоглядно. Місцеві ревнивці хотіли нам’яти мені боки, та Галин брат заборонив:
– Не чіпайте – ми з марківчанами маємо жити в добросусідстві й злагоді.
ЗА ТУМАНОМ…
За туманом – самота і печаль.
У ранковій росі – незагублені стежки в затумання: йди і вір, сподівайся і не розчаровуйся. Затумання – то завжди надія. На диво див, на винятковість.
За туманом – Люда.
«Людо? Людо, озовися!»
Тихо... Й знов на повні груди:
«Людо, де ти?» – на узліссі
хтось шукає, кличе Люду...
2010
*Цитату взято батьком із вірша його друга юності Наума Тихого...
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію