Із поезією Сергія Жадана я познайомився у Львові. На дошці меню студентського кафе, яку виставили просто на вулицю, білою крейдою були написані такі не дуже рівні літери:

Вирощено і нищівно
над каменями і кущами
повітря заповнене щільно
душами і дощами…

Ясна річ, я одразу запам‘ятав ці рядки і добре зрозумів, що таке справжнє визнання…
Коли читаєш поезії пана Сергія, ніколи не буває такого собі легенького сумніву, наче ти це вже десь чув чи бачив…
Адже це завжди вперше! Завжди ексклюзив.
Жадан за своїм новаторством - прямий духовний спадкоємець Михайля Семенка, молодих Тичини і Бажана.
Це постійний пошук нових форм, ритміки, рим, інтонацій, тем.
Це завжди ризик дотику до нового.
Насамкінець хочу процитувати вірш, що, на мій погляд, є кращим не лише у Жадана, а й можливо, в усій новітній українській поетиці:

За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.

Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.

Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з’явишся ти, —
я тебе передчую.

Погодьтеся: можна написати лише один такий вірш…
Створити, щоби залишитися.

2025 рік