На жаль, будь-які мої коментарі з приводу тогочасних подій будуть запізнілими та сухими без відповідних живих емоцій. Зазначу лишень, що і прокидався я з тривогою, і засинав у її чіпких обіймах. Мої колишні симпатії до Президента-земляка помітно прив’яли – як він міг простягнути чесну руку кримінальному своєму тезці?!..
Улітку, традиційно, я разом зі своїми сватівськими друзями Володимиром Просіним, Сергієм Зятєвим, Василем Леоненком, Миколою Твердохлібом подорожував північною Слобожанщиною – Сіверією. Купалися у Ворсклі поблизу Охтирки та у Сеймі біля хутора Красного, що у Спадщанському лісі на Путивльщині; гостювали у моїй рідній Марківці, Ющенківській Хоружівці та Калнишевій Пустовійтівці; відвідали Олесеве Білопілля, Путивль, Глухів, Новгород-Сіверський і Батурин, проїхали Конотоп і Ромни, погостили в живописному Лебедині…
А в Луганську, Сватовому, на всьому півдні і сході країни гоношилися-ворохобилися нездалі «пісуаристи-сепаратисти» єфремови, тихонови, голенки, ландики, клінчаєви та їхні прихвосні кілінкарови, корсакови, захарови, гавриленки і т.д, і т.п. Які ж вірші я міг писати у той смутний безчасовий період регіональної сваволі та руйнації Української моєї держави?! Звісно, сумні, зрозуміло, сатиричні, безперечно, лишень злі. Ось деякі з них і ввійшли до цієї книжки (до рукопису «З низів я бачу все» – Л.Н.), до її заключного розділу. Інших творів у мене тоді й не було…

2008
м. Луганськ

Епоха Кучми, підпертого Медведчуком та Януковичем, в’їлася в мої терплячі печінки такою іржею-корозією терору, що годі й передати словами. Однак ганьба «передачі» влади в «чисті та чесні» руки професіоналів-янучарів геть проїла не лише мої печінки, але й серце та мізки! У тому триклятому безчассі (особливо у 2006 році) я написав силу-силенну антиліричних віршів, яких вистачило б на дві-три солідні книжки. Не зміг видати, бо не було грошей. Та, думаю, ці вірші і сьогодні ще злободенні, особливо у нашій «Регіонії-Пісуарії», тому і пропоную читачам частину найпоказовіших зразків своєї антиліричної графоманії.* Це ж римований літопис Луганщини, і зокрема Сватівщини. Може, окремі, більш розвинені люди, прочитавши мою іронію, усе ж усвідомлять: голосували вони не за себе і свою Україну, а за ворогів України та своїх недругів. І прозріють остаточно, і скажуть: «Ні!»


2008

Я всього набачився у своєму житті: зрад, підступів, словоблудства і криводушності, отож мене чимось подібним здивувати непросто. Однак дещо мене таки дивує.
Ось і перший приклад. Після якихось літературних заходів, що проводились у Сватовому, сидимо в кафе: В.В. Просін, голова райдержадміністрації, В.С. Честних, голова райради, С.І. Кривонос, редактор райгазети, я, голова правління обласної організації Національної спілки письменників України, поет Андрій Медведенко та критик Олег Бішарєв. По якійсь чарці Просін мене запитує: «Чому не приймаєте до спілки нашого поета Сергія Кривоноса?». «А він не подавав мені заяви, – відповідаю, – до того ж він уже має квиток міжрегіональної спілки літераторів. Якщо він вийде з останньої, яка не є юридично легітимною, то я зроблю все від мене залежне, аби мій давній підопічний став членом НСПУ».
Серьожа дав тоді привселюдно обіцянку, що вийде з міжрегіональної спілки. І я, повіривши йому, менше ніж за рік вручив Сергію Кривоносу членський квиток НСПУ. Та Сергій обдурив усіх – лишився активним «багнетом» альтернативного (антиукраїнського) літературного утворення, що суперечить статуту НСПУ.
Ще приклад. Той же В.В. Просін, звільняючи посаду редактора райгазети, передав свої повноваження С.І. Кривоносу, усіляко допомагав і редакції, і Сергієві особисто в усьому: давав безкоштовні путівки, дарував недешевий холодильник, усіляко відзначав. І Серьожа неодноразово на словах дякував за це Просіну, писав йому хвалебні оди, спілкувався з ним лише українською, себто державною, мовою.
Та ось… В області та районі відбувся сепаратистський путч-переворот, і «патріот» Серьожа перекинувся на протилежний бік барикад. Спішно перевів справік україномовну газету на російський «язык», підперся ще одним «міжпланетним генієм» Вовою Петрушенком, задушив усе українське як у редакції, так і в літстудії. А крім усього цього почав поливати брудом і колишнього свого друга та благодійника В.В. Просіна. А як же оди-балади?! А де ж проста людська гідність і звичаєва пристойність?! Звідки в потомственого українця Кривоноса взялися антиукраїнська зажерливість, несприйняття українського духу-звичаю на праукраїнській землі?! Що поєднує Кривоноса (хай би вже переписався на Кривоносова!) із шовіністами місцевими, обласними і північно-сусідськими?! Невже ідея?!
Дивуюся, печалюся, відповіді не знаходжу.


2007 – 2008

Сватівські маргінали-регіонали переписують історію рідного краю. Перевертають усе з ніг на голову. Як послухати й почитати їх, то виходить, що до їхнього «всенародно визнаного» приходу до безмежної і безкарної влади на цих степових просторах було одне суцільне Дике поле, заселене байбаками. І ті байбаки свистіли на «исконнорусском языке», бо ніякого іншого тут не було.
Виходить, що тут зроду-звіку не було ані петлюрівського отамана Волоха, ні режисера зі світовим ім’ям Миколи Мащенка, ні чудового українського письменника Миколи Щепенка.
Не було тут українського відродження двадцятих років минулого сторіччя, голодоморів тридцятих-сорокових років.
Не було доріг до Корлякова, і тільки завдяки йому пролягли вони рівнесенько та гладесенько до кожного вимираючого хутора.
Не трудилися тут за незалежну українську державу Олександр Стешенко і Володимир Просін, не відроджували нашу славетну культуру Сергій Зятєв і Василь Леоненко, не творили чудову поезію Микола Твердохліб та Олена Балаба… Не було у Сватовім нічогісінько, не те що славетного в Україні та за її межами «Слобожанського Спаса» – дітища того ж В.В. Просіна.
Усе згадане й не згадане започаткували в дикому полі Сватівщини-Регіонії Мормулі та Гавриленки, підперті Голенками і Тихоновими. А поетичну славу краю наростили своїми талантами атланти руськоязичного слова Кривоноси та Петрушенки.
На все, що було (не було!) до них, маргінали-регіонали наклали беззаперечне табу. Табу – на згадки про те, що сюди часто навідувалися видатні українці Василь Зінкевич і Лілія Сандулеса, Левко Лук’яненко і Костянтин Ситник, Володимир Шовкошитний, Микита Чернявський, Іван Савич. Табу – на приїзд сюди «бандерівців» Івана Низового й Олекси Неживого. «махновця» Григорія Половинка і «петлюрівця» Юрія Кисельова…
Сватівщина – ареал байбаків-автохтонів і регіоналів «у законі»! І тільки…
«Навіки з Москвою!» – скандують байбаки і лайдаки.


13.08.2008
м. Сватове

Микола Твердохліб утвердив себе на землі тим, що все життя будував – на Півночі, у Дагестані, на рідній Сватівщині. Його власний дім у Сватовому – як лялечка: красивий, охайний, затишний та гостинний. Знаю, що кажу. Сам бував у ньому не раз, ночував під його дахом.
А ще Микола Гордійович – винятковий поет, що володіє власним неповторним голосом, має свої теми наболілі та дивиться на довколишній світ під своїм неповторним і винятковим кутом зору. Він і лірик, і гуморист, і сатирик, і глибокий філософ сковородинівської школи. Із ним цікаво спілкуватися на будь-яку життєву тему, будь-коли і будь-де: у Сватовім, Луганську, Путивлі, Новгороді-Сіверському, Батурині, Лебедині, у моїй рідній сумській Марківці. Бо має Микола добру й відкличну душу. Бо розуміє все з півслова, з одного погляду. Усіма цими дарами, як і даром поезії, його наділив сам Господь-Бог, поцілувавши його ще в немовлятському віці прямісінько в невинне чоло.
Сьогодні Микола Гордійович має у своєму активі чотири книжки лірики та гумору. Будуть іще книжки – я знаю, бо вірю в талант і працездатність свого друга-ровесника.
Будуть нові зустрічі, цікаві розмови та спільні поїздки по селах Сватівщини, і не тільки…


14.08.2008
м. Сватове

Хата пасічника і літописця Івана Васильовича Дробицького віртуально доживає віку в самісінькому епіцентрі Всесвіту, а в реальності ж пасеться на краєчку села Свистунівки, на віддалі від бурхливих політичних подій, від глобальних зрушень у живій природі й у свідомості напівживого-напівмертвого українського суспільства.
Сама хата пасеться в густих бур’янах людського безпам’ятства, а мудрий дід Іван, ветеран війни і праці, на диких квітниках випасає своїх бджіл, мимохідь опікуючись ще й долею десятка курочок на чолі з двома півнями, чотирьох песиків та однієї кішечки. Обидві доньки зі своїми дітьми й онуками живуть на Донеччині, син Віктор – у Сіверськодонецьку. Із ними Іван Васильович зрідка передзвонюється. А буває, що вони й наїжджають до батька, діда та прадіда – поласувати добрим степовим медком.
Неймовірна спека, неймовірна тиша, неймовірно первозданна краса довкіл! А бджоли собі гудуть, а нічні цикади пиляють дідові дрова з пересохлого саду, бо вугілля закінчується, а газу немає – не дотягнули трубу до видатної, як на мій погляд, людини місцеві начальники-людинолю… вибачте, людиноненависники-регіонали. До «лампочки» їм дідові неабиякі заслуги: те, що фашиста громив, поки й скалічився; те, що весь вік трудився в колгоспі, втрачаючи залишки здоров’я; те, що написав і своїм пенсіонерським коштом видав аж чотири цікаві й корисні для сучасників книги з історії рідного села, Сватівщини, усієї любленої ним України…
«Дід Іван – вічний трудівник, – кажу я сам собі, – а місцеві начальнички – тимчасові трутні». І це не метафора, не якась гіпербола, а чистісінька правда, ота, яку називають життєвою.
Від нагоди до нагоди навідуюсь я до дідового обійстя, та не сам-один, а з друзями: Володимиром Просіним, Сергієм Зятєвим, Миколою Твердохлібом, Василем Леоненком… На пісенно-поетичну «толоку» нашу незрідка підходили сусіди й родичі Івана Васильовича, керівники господарств і підприємці. Тоді подвір’я літописця селянської долі перетворювалося на своєрідний Майдан, на якому говорилося все про все. І виходило, що всім присутнім боліло одне: пограбування села й держави іменитими негідниками місцевого штибу та всеукраїнського масштабу. Іван Васильович, чесна й принципова натура, не може й не хоче прощати руйнівників колгоспу, який він творив і збагачував своєю багаторічною працею. Ще зовсім юним хлопцем захищав рідну землю від гітлерівських зайд; у голодні повоєнні роки писав листи Сталіну про голодомор у селі… Його неодноразово затримували всюдисущі «гебісти-беріївці», могли знищити, але правда, слава Богу, перемагала…
Іван Васильович має твердий намір засісти за написання своєї п’ятої чесної книги про рідне село та своїх земляків. На її видання знову витратить не одну свою пенсію, а книги безкоштовно роздасть людям – нехай читають.
А дров йому на всю зиму напиляв син Віктор – буде чим зігріватися у творчій самотності.


11.08.2008
с. Свистунівка на Сватівщині

Сидимо невеличким гуртом за круглим, як і все досконало-викінчене на цьому світі, столом на подвір’ї батьківської садиби народного депутата України Олександра Миколайовича Стешенка.
В округлому вечірньому небі над нами кругловидиться повний місяць. На круглих тарілках – усе також кругле своєю достиглістю і доречністю при круговій розмові споріднених духом друзів-соратників: політиків, поетів, музикантів, співаків… І слово, кругле, немов обруч, перекочується по круговій орбіті першоспасівського маковійного застілля.
Сашко Стешенко, поминаючи не так давно померлу маму-берегиню, виглядає не як політик чи дипломат – він просто вдячний і засмучений син, гостинний господар, добрий товариш.
Говоримо про життя. Про літературу та мистецтво. І про політику, звісно. Агресію північних сусідів-братів супроти нашої союзниці Грузії… Розпаношеність сватівських маргіналів, які чомусь ненавидять своє кровноукраїнське… Про криводушність окремо взятих кривоносих петрушенченків… Про «патріотизм» славнозвісного (розганебного) шляховика-реформатора (деформатора!) Корлякова, який до всього раніше присвоєного прикрав ще й ціле село з усіма його людськими душами…
Мені дуже затишно в компанії гострого на слово, розумного та дотепного Стешенка, доброго мого друга Володимира Просіна, сватівських поета Миколи і композитора Василя, україномовного росіянина Віктора і незгідного з нами співака Олександра. Вечір вийшов на славу: цікавий, змістовний, сповнений найкращих емоцій та вражень, які проходять і забуваються нешвидко, або й залишаються з тобою назавжди.
Люблю Сватове, бо в ньому й сьогодні України більше, аніж у стольному Києві. Минеться липнево-серпнева спека, перегорять-дотліють у своїй лютості та жадібності всілякі «регіонали», «вітренківці», комуняки-шовінюги… А Батьківщина зостанеться з нами і в нас самих. Бо вона – наша Батьківщина! І ми її ніколи не віддамо на поталу «піссуарщикам» тихонівсько-єфремівського розливу. А тим паче на пограбунок голенко-корляківським «депутатам» трьох і більше скликань.
Свідок нам у цьому – кругловидий місяць над нашим круглим столом!


12.08.2008