В’ячеслав Гук

ТІНЬ ГОЛУБКИ

...so that, living within,
you beget, self-out-of-self,
selfess,
that pearl-of-great-price.

«The Walls do not Fall»

H. D. (Hilda Doolittle)


Спершу трошки не за темою. Минулий Медвін, що цьогоріч відбувся у Києві з 10 по 13 листопада, на жаль, іще раз довів: на книжковому ринку України на краще нічого не змінилося: деякі видавництва взагалі зникли, а ті, що народилися, – почуваються не надто впевнено, як курчата, які жахаються тіні шуліки. Усе так, як було, можливо, навіть стало ще трошки гірше. Журналісти крутилися переважно побіля стендів видавництв, які, вочевидь, заздалегідь проплатили інтерв’ю та відео- й фотознімання. Було дивно, що на автограф-сесіях «відомих» письменників було не дуже велелюдно. Здається, «фішкою» та окрасою Медвіну став виступ якогось чоловіка, на жаль, не записав прізвища, прямо у холі, де був улаштований такий собі поетичний майданчик, – він читав вірші Сергія Єсеніна в оновленому виданні, без купюр, тобто із соковитими матюками, з притиском на окремих словах і реченнях, у нападі неймовірної душевної щедрості. Читав дуже голосно, з натхненням, прямо горлав на все горло, хоча був надто артистичний у тому, – і линув-розлягався соковитий російський матюк над гостями форуму, і привертав увагу, і збирав тим слухачів! Хоча я так і не зрозумів, до чого там був Єсенін. Зрештою, саме таким він і був, певно, колись. А я так і не зміг купити там те, що бажав. А бажання мої були дуже прості, але, як виявилося, аж надто вибагливі: шукав я на Медвіні віршів американки Джулі О’Каллахан та поезію видатного ірландця Шеймаса Хіні, а ще прозу двох видатних австріяків – Томаса Бернхарда, зокрема – його «Холоднечу» – та Марлени Штрерувіц і її «Nachwelt» – не пощастило, не побачив, не видибав. Та його там, певно, й не було. І ніколи не буде. Чому? Бо це, як скажуть українські видавці, дуже важко читати, і ми таке не друкуємо, бо продаємо щось легеньке, смачненьке, де геть не потрібно мислити, так, літературу для метра або щоб щось пробігти очима перед сном. Тому що більшість приватних українських видавців після торгування борошном, олією, металобрухтом, пиріжками і м’ясом – почали так само, як м’ясом і металобрухтом, торгувати й книжками. Та й більшість із них жодного стосунку до видавничої справи ніколи не мали, а це – як посадовити за кермо автомобіля людину, яка не має посвідчення водія! Хоча й тут є винятки, але – то щось екзотичне, зі світу фантастики, бо воно самотнє на тлі купи м’яса й металобрухту зі своїми вишуканими гарними книжками, які, можливо, й лишаться у віках. Ось тому й потрібні, переконаний, саме державні видавництва, де б працювали фахівці з відповідною освітою і які б друкували літературу не для сну чи розваг, а щось путяще! Бо якщо воно путяще – то переважно російською мовою і видане в Росії. Власне, якщо казати про приватне видавництво, то, певно, деяким українським приватним видавцям варто було б повчитися, як поводяться з письменниками, як видають і оформлюють книжки, наприклад, у російському видавництві «Івана Лімбаха», яке для мене є взірцем того, яким має бути справжнє приватне видавництво, яке працює не на моду, а на час. Але це видавництво – російське, якщо когось це лякає, але я нічого жахного в тому не бачу, бо вважаю, що потрібно вчитися у всіх, хто володіє майстерством і майстерністю, – і саме це втілювати й впроваджувати на українському книжковому ринку: міць, смак, стиль, потужність. Купив дещо. Дещо отримав у подарунок. Дещо подарував і сам. Дуже добре, що в Україні ще не вимерли люди, письменники та перекладачі, які можуть дозволити собі таку тепер уже шалену розкіш: подарувати комусь свою книжку. Але я не про те, це так, між іншим, просто репліка, власне враження щодо нібито свята книги, а нібито й печалі, нібито…
Трохи нижче я наводжу цитати, які з плином часу, як бачу, не втрачають своєї актуальності: журнал «Іноземна Література», №2, 2002, стор. 261. У них сучасний австрійський поет (до речі, дуже хороший поет, просто – раджу тим, хто ще не втратив віру в справжню потужну сучасну поезію) Карл Любомирський, представник і нащадок стародавнього польського роду, який тепер проживає в Італії, висловлює, як на мене, вельми сміливі думки щодо сучасної німецької літературної критики, яка, як виявляється, аж надто подібна до критики української і є, виявляється, її посестрою – я пишу тут це, щоб розвіяти комплекти меншовартості, якщо хтось іще в Україні вважає, що сучасна Німеччина – це рай на землі не тільки економічний, але й духовний, то він грубо помиляється, повірте, бо щоб вижити в тому «раю», потрібно мати аж надто гострі зуби й дужі щелепи бультер’єра, неабияку хвацькість пронози, що знає з будь-якої життєвої ситуації гарну пролазку в паркані, та вдачу легендарного Остапа Бендера, та й називати економічним раєм країну, де тепер панує атмосфера хаосу й зневіри, а в Берліні, як нещодавно показували по ТV, налякані економічною кризою мешканці скуповують мішками-лантухами харчі про запас, як за часів війн, – маючи жах їхнього подорожчання або й зникнення взагалі, вже дозвольте, – якось не випадає.). Цитата перша: «Цікаво, чи усвідомлюють узагалі німецькі критики свою роль у сучасному літературному процесі? Адже критика – це не просто позиція, обрана за принципом «подобається, не подобається», критик повинен намагатися бути об’єктивним. А об’єктивності немає. Постійні озирки на моду. У «Франкфуртер альгемайне» ви завжди знайдете одні імена, а в «Цайт» і «Шпігель» – інші. Не спровокувавши скандал, письменник не потрапить до газет. Щось явно не так, якщо Рансмайр ледь удостоюється трьох рядків, тоді як інші – цілих сторінок. Німецькі критики всі намагаються навісити ярлик, визначити, «лівий» цей твір або «правий», такі в ньому простежуються тенденції або сякі – загалом, «прочитують» його, але ніколи не розглядають саме як художній твір. Не звертають уваги ні на стиль, ні на мову. Відзначають лише спрямованість. Мистецтво цього не зносить. Це псевдокрітіка. Вона безплідна... ». А ось іще з нього ж: кореспондент ставить питання щодо сучасної, дозвольте, «фекальної літератури» (стор. 264), на який письменник відповідає: «Я вважаю, що у неї немає майбутнього. Знаєте, американці вже перестали жувати гумку. Ми в Європі все ще жуємо. Примітивне захоплює. Але дурість не може стати стилем ...».
Поділяючи думки Карла Любомирського, наводжу свіжий приклад (до речі, це моя власна думка, з цим я не примушую погоджуватися всіх!) із своїх власних спостережень щодо німецької літературної критики і її міцного й надто рясного гніздування на гілках сучасної української культури: не так давно в Україні вийшла друком книжка нашої сучасниці, німкені Юдіт Германн (Judith Hermann), яка, до речі, нещодавно встигла вже побувати і в Україні, – «Nichts als Gespenster» / «Нічого, крім привидів» – у чудовому, я вважаю, перекладі письменниці й перекладачки Наталки Сняданко. Але я уявляю, як важко було самій перекладачці, (яка колись дуже добре переклала й «Замок» Франца Кафки, і деякі речі Нобелівського лауреата Гюнтера Грасса тощо) – зробити з того, що їй запропонували у випадку з Юдіт Германн, – «шедевр», про який розпинається в себе німецька критика, бо хто читав тексти пані Юдіт (а я читав їх і польською, і російською, і вкраїнською, щоб натрапити саме на «шедевр» (щодо вислову «літературний шедевр»: шедеврами вважаю роман «Фотоапарат» Жана-Філіппа Туссена або роман «Вуса» славетного Еммануеля Каррера, роман «Хвилі» Вірджинії Вулф або ж роман Томаса Бернхарда «Холоднеча» – чи карколомну за своїм драматизмом річ «Тернові птахи» австралійки Колін Маккалоу – так це щодо шедеврів, можливо, критики мали на увазі якісь інші «шедеври», про яких я взагалі нічого не знаю й геть не відаю), – про який уперто мовчать самі перекладачі, але так і не натрапив), – той, певно, все-таки мав великий сумнів щодо вартості цих творів. Це яскравий приклад того, як сучасна літературна критика Німеччини зі своїм снобізмом і принципом «ти наш, а ти – не наш» – може перетнути кордони, так, навіть не один кордон, щоб творами, я вважаю, посередньої якості і значення намагатися угніздитися, звити своє кубло у свідомості іноземного читача. Принаймні у мене вже давно чомусь склалося враження, що сучасна німецька література – це «Парфуми» Патріка Зюскінда, і все. Тобто те, що вагоме, цікаве й буде жити у свідомості людей, як вважають німецькі критики, не одне покоління. Решта – то так, додаток до запахущих «Парфумів»… Що навіть сучасні німецькі Нобелівські лауреати – поступаються письменникові, який нічого, гадаю, путящого, окрім «Парфумів», на жаль, не створив, бо та ж його «Голубка» – це така собі посередня оповідь, яка аж надто поступається його знаменитому роману, а п’єса «Контрабас» чи книжка «Історія пана Зоммера» – це тільки тінь тієї ж «Голубки», не більше. Виходить, якщо у тій же Німеччині хтось сказав, що ось це, приміром, «шедевр», то й далеко за межами Німеччини всі з цим мають обов’язково погодитись, – і всі водно казати, що це так, що ніколи такого не бачили. Може, це теж вельми вдала піар-робота німецької критики? А таке моє враження – це вже її остаточний результат?!! Але те враження створилося тут, у нас, а ми ж так далеко до Німеччини, ось це жахає. А тоді це дуже погано. Але якщо у Німеччині у випадку з пані Юдіт, може, це й колись спрацювало (уявляю, хай мені Бог простить, її видавця + редактора + критика її творів + потрібну газету з хорошим накладом + нібито продані тисячі книжок (хоча щодо цього я, власне, маю дуже великий сумнів) = надрукований шедевр, який треба швидко продати, а решті, хто поза цією, гадаю, брудною й нечесною грою, звісно ж, – купити) – і там, як я читав, було продано дуже багато тисяч її книжок, то тут, це вже не працює, бо я чомусь не натрапив у нас на висловлювання щодо геніальності її творів. Звісна річ, на зустріч із пані Юдіт побігли українські читачі, вони бігають, як я спостеріг, за кожним письменником, у кишені якого є іноземний паспорт, зате дуже кволо ходять на презентації українських письменників, але я припускаю, що побігли подивитися не на «знану письменницю і голос німецького покоління й нації», а на молоду людину, яка приїхала сюди «звідти», із Заходу, це ж у нас, на превеликий жаль, ще й досі є якоюсь екзотикою – будьмо ще більш приземленими – поглянути, як вона вдягнена, як нафарбована, які має смаки тощо. Тобто мені хочеться позирнути на це саме під іншим кутом зору, не під стандартним, під яким зазвичай у нас усе це подається, а таким, що чомусь навіює великі сумніви і вагання. А ще я думаю ось що: а може, в сучасній Німеччині є справді гідні перекладу твори молодих письменників, які не утворюють навколо себе скандалів і тому не потрапляють на шпальти тамтешніх газет? Адже ж ось, наприклад, деякі наші письменники у тому ж Берліні, написавши на плакатах якісь лозунги щодо утисків свободи слова в Україні, бігають із тими плакатами Берліном, щоб потрапити в об’єктив журналістського фотоапарата й опинитися на шпальтах західних ЗМІ як затяті боронці свободи (будь-якої, не має вже значення, якої саме свободи) – (а то й, гадаю, власноруч фотографують себе з цими плакатами на камери мобільних телефонів і швидко надсилають «гарячу» інформацію до України, щоб поширювати її мережею задля миттєвої дешевої нібито слави), – таким чином задурно пропіаривши себе ще раз та ще й своїх друзів – поряд. Зізнаюся, коли був у Польщі, мені хотілося теж зробити щось подібне, ну, наприклад, намалювати яскравий плакат щодо стану української літератури в Криму, яка може навіть там – у муках народжуватися і неабияк квітувати, і її – у переважній більшості випадків! – тупого й нахабного замовчування на теренах материкової України (бо це когось дуже жахає і судомить!!!), стати напроти вікон якоїсь потужної масової газети Варшави, Кракова чи Вроцлава – або й, хай йому біс, навіть біля метро – і кричати щосили в рупор, вигукувати, галасувати, але, якщо казати відверто, мені просто було соромно й гидко так чинити, як чинять мої колеги по перу, тому що кому ж потрібні українські проблеми у тій же, скажімо, Польщі, коли в самої Польщі купа невирішених проблем – і економічних, і духовних, і навіть територіальних?!! Чи хто знає в Україні, що мапа Польщі під час виборів тамтешнього президента теж рівнесенько ділиться на два кольори, як і в Україні, чи знає, що там немає однорідності щодо політичних поглядів, а молодь у провінційних містечках – у переважній своїй більшості – кинута напропадиме, віддана на поталу й позбавлена можливості отримувати нормальну вищу освіту, якщо не має на те власних коштів, а більшість із тих, хто завершує навчання у школах, тільки й мріють, щоб утекти якнайшвидше з глухих польських провінцій до Варшави чи навіть узагалі з Польщі – із того ж Любліна, Жешува, Гдині, Тшчяни – геть, назавжди, щоб тільки не повторити долю своїх невдах-батьків!? (Про це шукайте й читайте, кому цікаво, в останніх числах «Іноземної літератури», де є цікавий матеріал щодо польської провінції, зокрема, там ідеться й про непривабливий Люблін і його проблеми, геть не такий, яким ми собі його уявляємо). Хоча, можу припустити, що не по довгому часі дехто з «наших», щоб «засвітитися» поза межами України, так і буде робити: їхати за кордон і кричати з плакатами напроти вікон поважних видань, яких там багато, і в якомусь із них, можливо, – все-таки знайдуть до себе прихильність. Але ж це – глухий кут і власна незграбність, виставлена на посміховисько! Воно – миттєве, по якому лишається на душі тільки гіркий осад, а в тямі й вухах – осуд. Як може людина, яка геть не здатна – аж ніяк! – побороти в собі свої власні комплекси, боротися за свободу слова однієї з найбільших країн Східної Європи?!! Та вертаюсь до теми. Може, варто їх, тих німецьких письменників, нам там шукати самотужки? Або через інститут Гете в Києві, наприклад?.. І – перекладати у нас, попри німецьку критику та принцип її «клановості» та «свояцтва», тобто – піти проти течії, зламати закон, порушити ритм і координацію, бо та «критика» прирекла їх, усіх тих, хто творить справжню літературу (а така література твориться і народжується не в галасі й крику, не на гулянках-вечірках-тусовках, що хибно вважається нібито «модним», – а на самотині, де йде важка, наполеглива й виснажлива робота душі, бо лише так можна максимально сконцентрувати власну енергію для досягнення бажаного результату, до того ж пригадайте долю чудового німецького письменника Георга Кляйна, твори якого роками валялися по шухлядах, а в той час німецького споживача інтелектуального продукту годували тим, що відповідає моді, що примітивне, пістряве, розбещене, що зрозуміле всім тощо) – і що не потрапив до літературного човна, рятівного ковчега а-ля пані Юдіт, фактично, на самознищення й забуття-забуток, на вимирання, як мамонтів чи древніх риб латімерій. Скажу лише одне: мені зі всього того – вельми прикро, і я не хочу читати твори – на кшталт Юдіт Германн, – перед цим прочитавши, що це «шедевр» (до речі, з англійськими матюками і недоречним кедом на обкладинці), і дяка Богові, що воно було видано на грант, тобто в ту книжку вклали свої кревні звичайні німецькі платники податків, але прикро, що на той грант не видали щось свіже, путяще, неординарне й талановите по-справжньому. Але ж у Wikipedia читаю, що критики одностайно визнали її голосом покоління. Це якийсь оксюморон. І тоді не розумію, хто каже неправду: Wikipedia чи поважний австрійський поет Карл Любомирський, який зазначив, що ніякої «одностайної» критики в Німеччині ніколи не існувало? І хто ті «критики»?! І що значить «одностайно»?!! Може, вибачте, «однозграйно», тобто однією зграєю? Назвіть їхні прізвища!!! Це, випадково, не ті самі люди, про яких пише пан Любомирський?!! Ось це й жахає. Голос той жахає. На Deutsche Welle читаю таке: Юдіт Германн – німецька Вірджинія Вулф. Ось так!!! Не більше й не менше. Це мене прямо обамбурило й змусило взятися за перо! Прямо – Вірджинія, і крапка. Отак лаконічно, і всім усе відразу ж зрозуміло. Іще одна Вірджинія, іще один Наполеон, іще одна палата №6… Щодо порівняння пані Юдіт із великою Вірджинією Вулф: ну, вбийте, не повірю, що перша здатна відібрати собі життя через свою надто тонку душевну організацію, через до болю у всьому тілі загострене почуття самоти навіть у натовпі-юрбі, через самопожертву заради прекрасного! До того ж Вірджинія Вулф добровільно пішла із життя не тільки через душевну хворобу, що набула прогресу, на чому зазвичай акцентують свою увагу, але й через те, що почалася Друга світова війна і німецька Luftwaffe бомбувала її рідний Лондон, тобто війна – це чи не найголовніша причина й поштовх до самогубства великої письменниці, яка не бачила сенсу жити далі, бо все, що вона любила, – руйнувалося в неї на очах, зникало, перетворювалося на порох і попіл, бо існування фізичного часу аж ніяк не співпадало із часом душі, метафізичним часом, бо між ними – страшенне провалля, прірва, хлань, пустка, zero… Чи здатна на таку високу самопожертву заради ідеалу, що тримаєш у душі, пані Юдіт?.. Тому, переконаний, порівнювати таке – це звичайне блюзнірство, цинізм, до якого може вдатися тільки людина дуже обмежена й не надто далека. І найжахливіше, що тут узагалі не враховується думка пересічного читача, нібито того читача геть немає або він такий підневільний, як раб чи рекрут, що не може у будь-який спосіб висловити свого протесту. Нічого не маю особистого проти цієї письменниці, може, десь комусь вона й справді аж надто припала до душі і її проза когось надихає навіть на звитяжні подвиги, але, на щастя, не мене. Я ж, поки не прочитав думки пана Любомирського, вважав, що й сам просто не тямлюсь, певно, на літературі, якщо не помітив «шедеврів» пані Юдіт, але, виходить, усе-таки мав рацію.
Хоча, дійсно, Німеччина в рази потужніша за Україну, але тільки в економічному плані (але й тут я маю ремарку: дуже добре пам’ятаю 1995 рік, Сімферопольський держуніверситет і студентів із німецького Гейдельберга, які студіювали там міжнародну економіку та слов’янські мови, так от, коли вони поверталися на канікули назад до Німеччини, то набивали валізи українською їжею, яка, за їхніми ж порівняннями, набагато якісніша за ту, що їм пропонують на батьківщині), а ось у духовному – ми стоїмо на одних щаблях, а ще мені здається, що в духовному плані все ж таки ми переважаємо, бо в нас є такі гарні рудименти, що ще збереглися, – милосердя й співпереживання, а ось на Заході – їх зі свідомості людей давно вже вирізали й видалили як апендикс (маю велику підозру, бо колись я вже про це десь читав, що там у їжу, питво та ліки навмисне додають якісь хімікати (як солдатам у війську, щоб угамувати чи збільшити їхню агресію) й гормони, які в результаті позбавляють людину найважливішого – внутрішньої волі, і людина стає тоді залежною від усього, не лише від природничих факторів, держави, але і від власних думок, бо такими людьми, вважаю, легко буде керувати і робити їх слухняними. ( У мене ніяк іще не йде з голови нещодавня норвезька трагедія, коли загинуло стільки невинних людей від однієї особи, що деградувала і зсунулась із глузду у розкоші й раюванні; здавалося б, Норвегія – досить благополучна для проживання країна, але, як виявилося, не все так просто навіть у скандинавськім «раю», де психогенна депресія як хвороба стала стрижнем, основою нації). Може, вони буквально зрозуміли послання нащадкам великого Фрідріха Ніцше – Also sprach Zarathustra чи Der Wille zur Macht?!. Пригадаймо іншу північну трагедію: загибель 1994 року парома «Estonia». Кому цікаво, шукайте і читайте документальну книгу німецької журналістки Ютти Рабе – «Die Estonia»/«Загибель парома «Естонія»»/М.: Центрполіграф, 2007 р./. Де йдеться про нечесну політику скандинавських держав щодо своїх же громадян. Бо замовчування справжніх причин тієї трагедії породило безліч чуток, а коли пані Ютта як представник незалежної преси намагалася провести власне журналістське розслідування, то наштовхнулася на глуху залізобетонну стіну і була переслідувана шведськими правоохоронними органами, а також – ледь залишилася живою після всіх тих пригод. Мене досі гризе думка – що ж поховано на дні Балтійського моря, яка ж така таємниця, вже замурована в саркофаг із бетону, яку так жорстко охороняють представники влади кількох держав Скандинавії?! Але включаю уяву – і відчуваю той жахливий сморід од розкладених трупів, яких хвилі Балтики ще довго по трагедії прибивали до берегів Фінляндії, якраз туди, де на узбережжі розташовані заміські дачі, – шукайте й читайте ту книжку, наповнену болем, смутком і глибокою образою, і вам стануть зрозумілі причини трагедії, що нещодавно сталася у Норвегії! Бо загибель «Естонії» стала, по суті, першою ластівкою у жаскій конфронтації між звичайними громадянами і владою. У конфронтації між світом вельмож і рабів.
Українська літературна критика, якщо можна те, що ми маємо тепер, називати гучним словом «критика», я вважаю, – жалюгідне явище. Тепер із цілковитою впевненістю кажу: це, вибачте, «щось німецьке». Є двоє-троє критиків, не буду називати прізвищ, щоб їхні опоненти не захлинались гавкотом, – які самотужки намагаються врятувати ситуацію. Але один-два – чи це не замало на 46.000000 на території, яка подібна території Франції? Але загалом, власне, вважаю, що в Україні функціональної професійної літературної критики взагалі не існує, бо зазвичай натрапляєш не на щось об’єктивне, а на суцільні лестощі, солодку похвалу, бурхливі оплески-компліменти чи жорсткий піар (як у випадку з Юдіт Германн чи іншими, про що й пише пан Любомирський), – піар, який покладений на те, щоб продати якнайбільше книжок, а які ті книжки за наповненням та якістю, то це вже нікого не обходить і не цікавить, бо спершу – це все-таки – гроші, а решта – то вже дрібниці. Тобто сучасна література – це все-таки гроші, якщо там хтось іще вагається, і все-таки – шоу-бізнес, хоч і маленький, хоч і недолугий (але це вже як і в кого: ось на тому ж Медвіні до мене дійшла чутка, що, виявляється, є у нас видавництва, які офіційно нібито друкують тільки україномовні книжки і є прямо затятими ворогами всього російського, а поза людське око – видають, наприклад, дитячі книжки, російською і збувають їх у Росії!), – але – шоу і бізнес, – до яких уже якнайактивніше долучилися всі: од школяра і домогосподарки – до політика і духівника.
Повертаючись до минулого Медвіну, зауважу, що почув там дуже цікаве: більшість (зауважу: більшість, але, на щастя, не всі) українських письменників, що друкуються потойбіч, за кордоном, виявляється, друкуються на гроші України – (це кошти різних політичних угруповань, партій, міністерств, грантів (які чомусь видаються тихцем і тільки обраним), – а ще про людське око пускаються фальшиві чутки, що нібито це закордонні видавці самі виявили таке шалено-чудове бажання й бігають, шукають і друкують їх та ще й із величезними гонорарами на додаток – тощо)) – і, здається, жодному з тих, хто там був колись надрукований ось таким чином, цей друк не запропонувало закордонне видавництво особисто, бо ж, у переважній своїй більшості, бездарна книжка, штучно розпіарена в Україні за допомогою всіляких новацій та хитрощів мас-медіа, аж ніяк не може принести прибутку в якійсь іншій країні, бо вона й тут ледве-ледве продавалась, а вказаний наприкінці набраного тексту наклад – у тисячі примірників і десятки нібито передруків – вважаю, звичайна видавнича фікція, бо хто ж зможе порахувати справжню кількість виданих і проданих тут книжок?!!
Колись у своїй авторський програмі «Школа Лихослів’я» відома російська письменниця Тетяна Толстая, це та, що написала «Кись», цікаву, до слова, книжку, яку досі так і не спромоглися видати українською, хоча в мережі десь давно вже блукає її український переклад, чесно й відверто зізналась на багатомільйонну аудиторію, що одна з її книжок була перекладена в Данії, але за весь час її продажу проданий був тільки один-однісінький примірник, але при цьому видавництво заплатило письменниці гонорар у повному розмірі й оплатило її перебування у Данії. Уявіть, щоб у цьому колись чесно зізнався гонористий український письменник!!! Тобто, що за кордоном він, власне, відомий тільки самому собі, і край. Це ж просто надто важко уявити, бо тут усі, хто навчився так-сяк писати, вже мало чи не Нобелівські лауреати!!! Це теж, гадаю, жаска особливість нашого часу, його прикмета і сором.
Я роблю вже так, якщо бачу наклад, скажімо, у 5000, то вважаю, що це надруковано для такої собі валежності і що це чесних 500 примірників. Тому у цьому випадку про справжню літературу тут не йдеться взагалі: це просто вже спортивний інтерес – видатися у Польщі, Франції, Німеччині тощо, не більше. Якщо маєте кошти – там можна видати будь-що, а на обкладинці і в замовлених критичних статтях написати чи наліпити – bestseller.
Але чи це Література?..

В’ЯЧЕСЛАВ ГУК

МАВПА БЕРІЛ БЕЙНБРIДЖ, або УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТИЧНИЙ КОЛАПС

Я не буду цією статтею виступати як терапевт, хоча й знаюся на медицині, і не маю бажання, щоб ця стаття справила на світогляд багатьох якийсь бодай манюній-малесенький терапевтичний ефект, збав Боже, ні! Тут, думаю, вистачить і такого собі прохолодного душу.
Але спершу про колапс, а згодом – про мавпу.

Слово «колапс» /англ. collapse/ має багато лексичних значень. Назву кілька основних, які, на мою думку, й мають якнайчіткіше, якнайповніше та по суті відбити й відобразити, ніби в свічаді, зміст і тему цієї статті: обвал, руйнація, руйнування, занепад, знемога, банкрутство… Не знаю, як краще, обирати вам: українська поетична руйнація чи, ліпше, українське поетичне банкрутство.

Узятися за перо мене змусив один не вельми приємний випадок, який трапився зі мною нещодавно і стосувався суто поезії: одна знана поетка, перекладачка й письменниця, Анна Багряна, колишня киянка, яка тепер мешкає в Республіці Македонія, запропонувала мені, зважаючи на мій поетичний смак, запросити всіх хороших поетів, кого я знаю особисто чи твори яких мені подобаються, до антології сучасної української поезії, яка навесні 2012 року має вийти друком у Болгарії болгарською мовою і буде презентована на міністерсько-посольському рівні в Болгарії та Республіці Македонія. Анна, як вона сама написала у своєму зверненні до поетів, бере на себе всю відповідальність, яка стосується виходу цієї книжки, а також подальшої її долі на болгарській землі: її презентації, статті про неї у болгарських та македонських ЗМІ, читання у бібліотеках та виступи на телебаченні. Тим паче, що Анна тепер, по суті, самотужки займається промоцією сучасної української книжки на Балканах та є дуже частою гостею македонських та болгарських телеканалів – так склалася її доля. Єдиною перешкодою для претендентів, які туди мають потрапити, має бути хороша поезія та грошовий внесок у розмірі 160 гривень /(це рівно 20$), тобто це звичайна ціна на художню книжку в країнах єврозони/, куди увійшов переклад творів болгарською мовою та один авторський примірник. Враховувалося, що друк і поліграфічні послуги у країнах Євросоюзу – це все-таки для пересічних українців неабияка розкіш, яку не кожен зможе собі дозволити, а чекати, поки це буде відбуватися на державному рівні – просто нереально, (бо я вже колись цікавився, чому ж сучасні українські книжки, звісна річ, у перекладах – не представлені на книжкових ярмарках Франкфурта, Праги чи Варшави або представлені якісь маргінальні тужіння-голосіння-марення, написані незграбною, навіть неживою якоюсь мовою, чи белькоти-лементи, до речі, дуже скорочені і такі, що не відповідають оригіналові, за колишньою Австро-Угорською імперією, Габсбургами та отим чудовим, декадентським, чуттєвим і трохи розбещеним, але вже навіки втраченим світом, про який ми дізнаємося з творів Бруно Шульца, – чи твори про російську мафію (sic!!! і це на українському культурницькому стенді!, і це не анекдот, а реальність! волосся від того тутуриться-їжиться, якщо чесно!), як колись мені написав однин перекладач із Чехії, що це справа не одного покоління і що я самотужки або навіть кілька таких, як я, – ми разом нічого не зробимо і не змінимо, бо це треба йти проти сталої системи, потрібно трощити-ламати її, це треба ледь не оживляти вже давно вмерле – але я ж не чарівник-ворожбит! – а для того треба мати неабиякі нерви, міць духу і силу-силенну коштів, на жаль, а також кардинально, під корінь, змінювати менталітет, учити – так би мовити – набувати «європейськості».)
Та леле! Не так сталося, як гадалося! Я, власне, погодився відразу на переклад і друк, навіть довго не роздумуючи, погодилися відразу й ті, поезія яких по-справжньому талановита й перспективна, бо така нагода випадає раз у житті, і я не думаю, що хтось колись іще українських поетів видаватиме в Болгарії – принаймні, найближчим часом, тому подав на переклад свою поему «Фальдбаккен», в якій вбачаю щось містичне для себе. Це умова болгарського видавництва, яке ризикнуло видати 1000 поетичних примірників – і це зазначено у видавничій угоді. Коли я надсилав пропозиції поетам, яких, власне, хотів там побачити, то й гадки не мав, що для декого каменем спотикання стане саме цей жалюгідний грошовий внесок. Якщо зайти зараз до мережі, то можна почитати безліч різноманітних коментарів, іноді дуже агресивних, що написані із жаром, із справжнісіньким опалом, затято й навіть із певним натхненням – або аж надто кумедних, тому що їх пишуть дрібні українські приватні видавці, що вже як, власне, видавці – геть зійшли на капар і видання яких, у переважній своїй більшості, як це кажуть, – стали втіленням несмаку і ламаного шеляга не варті, – коментарів усуціль анекдотичних, які всі зводяться до одного: ми вважаємо себе майже Нобелівськими лауреатами, а тому нам мають платити гонорари та повинні видавати за кордоном безкоштовно.
Безкоштовно, тому що ми з бідної і злиденної України. Ми діти робітників і селян. Ми діти поля, степу й лану. Фабрик і заводів. Пролетарів. Комун і комунальних квартир. Славнозвісна гумористка Теффі – просто відпочиває та тихесенько робить перекур у куточку тамбура! І нехай нас фінансують різні спонсори, бо всі ми немічні, безпорадні й потерпаємо, ніби ті герої Діккенса, у злиднях. Їй-бо, це не жарти!
Дозвольте, шановні добродії! Де ж ваша гідність?! Я глибоко тим стурбований. Мене таке несерйозне ставлення до серйозної справи просто ввергає в лють та вбиває на смерть. Радянського Союзу немає вже 20 років (це ви щось переплутали: на вулиці не 20 рік минулого століття, не громадянська війна, коли, наприклад, російська «декадентська мадонна» Зінаїда Гіппіус і її чоловік, історичний романіст Дмитро Мережковський повинні були негайно втікати з обійнятого війною Петрограда – нелегально, застосувавши підкуп і обман, у смердючому товарному вагоні, набитому підхмеленими червоноармійцями, головорізами, дезертирами та лахмітниками і який геть просмердівся брудними онучами й потом жаскої черні, а потім – на кілька днів зупинитись у тодішнім, польськім іще, благодатнім Бобруйську, якого, здавалось, не зачепила війна, – щоб трохи перепочити, просто поблукати крамничками, посидіти в каварні-кав’ярні (на ваш смак), поїсти булок із білого борошна, намащених справжнім маслом, поїсти звичайної каші з порцелянової тарілки, де немає ржавих цвяхів, які вкидалися туди тандитницями з базарів для надання об’єму і підвищення ваги, попити смачного чаю – справжнього, а не із сушеної моркви, кори та листя дерев, від якого потім обдимало живота і на очах наверталися сльози, а потім – зупинитись у готельчику, де є, уявіть собі!, у ванній кімнаті гаряча вода, а на ліжках – справжня лляна тонка, а не шерехка на дотик білизна – і де геть немає, вибачте, вошей – і вони не скачуть до тарілок, прямісінько вам у суп, коли ви обідаєте у їдальні, – мосьпане, це ж не 1920 рік, а 20 років незалежності України! Прочумайтеся, нарешті ж!). Поверніться до реальності, станьте притомними, не живіть у збудованих у власних химерних думках рожевих фортецях-твердинях! Зверніться до історії світової літератури! Почитайте, що там пишеться. Порівняйте. Проштудіюйте, не полінуйтеся, всю поезію Срібного століття чи вкраїнської еміграції, ні, не тільки поезію, але й документальні матеріали, критичні та біографічні статті, сповіді-мемуари, і вам багато чого стане відразу ж зрозумілим. Я не хочу з цього приводу тут улаштовувати щось на кшталт лікнепу (тобто – ліквідацію неписьменності). Не бачу жодного сенсу. На чужій землі нас ніхто не чекає, але якщо нас туди вже запросили, то поводьте себе гідно, бо ви ж усе-таки європейці, хоч із дуже радянським світоглядом, і нагадуєте мені нещасних, затурканих і заляканих радянських школярів, яких десь у глибочезних, зовні дуже добре замаскованих іржавою арматурою, піском та цементом катакомбах, під землею, далеко за школою (знаю за власним досвідом) – навчили за кілька секунд натягувати на морду протигаз, мов той конячий нахрапник, бо на нас має ось-ось напасти злюща Америка, але так і не навчили робити так, щоб до нього всередину потрапляло повітря, або нагадуєте ту нещасну напівсліпу мавпу з роману англійки Беріл Бейнбрідж «Master Georgie», що вийшов друком 1998 року в Лондоні, бідолашну мавпу, яку троє чоловіків схопили за барки, притисли їй до морди ганчірку зі снодійним ефіром, а потім, напівживу і скорчену від судом, уклали на блискучий металевий стіл, скрутили тіло шкіряними пасками – якнайміцніше, щоб і не поворухнулась, і не дихнула, і страшно довго й жаско копирсалися в її очах медичним приладдям, видаляючи очні полуди, що утворилася від катаракти, – але то справа часу, і все колись минеться і зміниться і з вами, я гадаю, на краще. Я геть не вірю в теорію Дарвіна щодо мавп і людей! Але сучасна українська поезія все більше й більше схожа саме на мавпу Беріл Бейнбрідж, із очей якої так і не пощастило – будь-що-будь!!! – вирвати ту жахну луду!!!
До речі, невеличка ремарка: образ тієї колективно створеної мавпи, що народився в моїй свідомості, я бачив нещодавно в Києві, коли зайшов поглянути на ті славетні, як мені тоді гадалося, «Київські Лаври», чомусь дуже російські за духом і поданням, а якщо українські – то вельми, чомусь, вибірково, де представлений так чи інакше захід і не представлені інші географічні частини України, так от, звичайного люду там було не так уже й густо-багато, що надто здивувало, адже ж перед тим була на той захід непогана реклама, – можливо, багатьом стає байдужа агресивно-прогресивна поетична піар-акція, покликана на те, щоби були нарешті ж почуті невизнані поетичні генії? Не второпаю та ніяк не доберу розуму, якщо казати правду. Хоча від себе додам іще, що там було кілька хороших поетів, але вони були росіянами і читали російською, а мене цікавить українське, то й шукаю саме його.
Продовжую далі. Спершу я мав легкий шок, бо ж знаю, що ніхто з них у злиднях не потерпає, – який перегодом перейшов у звичайний гумор та легке зніяковіння.
Насправді ж, просто треба було всього-на-всього одного разу відмовитися від походу до дешевенької ресторації у якомусь провінційному містечку, і все, і була б книжка. Зараз я вже маю переконання, певно, я не до тих, що треба, звертався. Але – Бог із ними. Книжка виходить – а решта, то вже дрібниці.
Мене турбує тепер геть інше. Наповперед – ставлення самих поетів до того, що вони пишуть. Їхнє розуміння того, що вони створюють. Це – бажання творити? Або – випинання у будь-який спосіб власної незграбності? Адже ж завдання поета – відчути і правдиво відтворити за допомогою звичайного слова щоденні життєві враження, пропущені крізь цупкий фільтр поетичної свідомості і зафіксовані у поетичному творі, – якнайточніше і якнайтонше. Я дуже обережно ставлюся до методів і форм поетичного висловлювання, а тому у мене так мало верлібрів, які у наш час набули дуже сильної популярності і пішли від тих – переважно закордонних поетів, мова яких нібито вичерпала всі можливі засоби відтворення словом уривків і шматків дійсності, відчуття часу у поетичних рядках, поглибивши цим або ж навпаки – знищивши – ретроспективний аналіз набутків їхніх попередників. Приміром, я вважаю, що той же «верлібр» повинен мати свій внутрішній ритм, утворений відповідними засобами, що застосовуються у поезії, і якщо того ритму (зовнішнього, внутрішнього, будь-якого) немає, – я глибоко переконаний, ми не маємо права називати такий твір «верлібром» чи взагалі «поетичним твором».
Колись літературний критик Михайло Шишкін у передмові до російськомовного видання поетичних перекладів відомої швейцарської поетки Ільми Ракузи (вона як ніхто інший із сучасних німецькомовних поетів може дуже лаконічно зобразити у будь-якому своєму поетичному творі надто важливі прикмети часу і зазирнути проникливим своїм словом до незбагненного й неосяжного свідомістю нурту людської душі: її невеличкі і дуже ємні вірші мені нагадують справжній ядучий концентрат, після прочитання яких хочеться випити крижаної води), яка, до слова, має бути цьогоріч, у вересні, на міжнародному поетичному фестивалі, який присвячений видатному поетові Паулеві Целану та відбудеться у Чернівцях , – писав, що ця поетка пише оповідання про людей, але виходить так, що – про самотність, що вона має вірш про руку, яка старіє, що страшно старіти на самоті, що її книжки виходять друком у найкращих видавництвах, але кому тепер потрібні вірші?..
Стоп!!! Тепер – стоп!!!
Я маю несхитне переконання, що хороші, талановиті вірші, які беруть за душу, що розривають її по їх прочитанні навпіл, що вчать жити – вони потрібні завжди. Справа тільки в тому, що їх, тих віршів, майже немає. А те, що купами лежить по крамницях, – воно, зазвичай, не українське, не вчить, як жити далі і не надихає на щось звитяжне, а тільки пригнічує, дратує й пригноблює. А ще – матюкається, як чоботар. І матюкається – не по-українському, бо українська мова майже не містить у собі лайливого бруду! Ось чому багато хто з молодих поетів недолюблюють велику Ліну Костенко, вони жахаються справжнього великого слова, слова, яке має зміст, енергетику, велич, шляхетність, наповнення, – яка не бачить у сучасній молодій поезії – найважливішого: самої поезії! Думаю, що причина агресії з боку так званих поетів (тепер до декотрих із них я маю аж надто великий сумнів і навіть упередження як до людей і поетів, бо зазвичай будь-яку людину ціную саме за її адекватність та вчинки, які здатні змінити наш світ на краще, бо ж – якщо не для цього – то для чого ж тоді жити взагалі: щоб тупо їсти, спати й плодитися?!!), яких я хотів бачити надрукованими в Болгарії, є саме це – кому тепер потрібні вірші?..
Додам більше: кому потрібні ваші вірші?! Невизнаних геніїв, новоявлених пророків, самоназваних царів-цесаревичів?
Можливо, відчуваючи це вже навіть на якомусь не лише підсвідомому, але вже й фізичному рівні (спазми ще геть не зовсім помітні, але конвульсії вже тіпають тіло, сховане під одежею; трупного смороду та розпаду плоті ще немає і до прозекторської чи секційної ще дуже далеко, але вже трупні плями розпливаються по шкірі, хоч і припудрені, і замащені кремом і так-сяк губною помадою, і замасковані штучною улесливою гримасою-вищиром, і напахчені шалено парфумами), зрісшись із цим намертво і просочившись цим, вони й зчинили галас, не знаю. Хоча – якщо кричать – значить воно їм болить. І можливо, тому – не все ще й утрачено.
І як тут не навести рядки професора відділу перекладу й публіцистики Нью-Йоркського Колумбійського університету /Журнал «Іноземна література», № 7, 2000, стор. 276/ Майкла Скаммелла, того самого, який колись перекладав англійською прозу Володимира Набокова (хоча Набоков і сам міг би те пречудово собі робити, але не мав на переклад достатньо часу), ось його слова (йдеться про переклад набоківського роману «Дар»: «…Віра (дружина Набокова – прим. ав.) написала, що вони готові заплатити мені по шість доларів за сторінку – це гарний на той час гонорар…). Тобто навіть геніальний Набоков мав платити, якщо він хотів бути почутим!!! З його слів випливає, що будь-який труд перекладача має бути вшанований. Бо тоді – перекладати – просто немає сенсу, бо це важка-важка праця, а не забавка. Я не спізнаю з цього подив, чесно кажучи. І будь-які коментарі тут зайві.
Хто до певної міри усвідомлює стан літературних справ у сучасній Україні, живе реальністю, а не мареннями та сновидами, той стовідсотково погодиться зі мною.
Дійсність, як виявляється, може бути невтерпучішою і дивовижнішою за будь-який вимисел. Я навіть думаю собі, що той галас – це таке собі вколисування власної провінційності та малозначущості, хоча ще до недавнього часу провінційним мені здавався саме Крим, відрізаний від справжнього українського культурного життя, оточений звідусіль морями і лиманами, з пістрявою різнобарвною культурою і такими сильними вже тепер східними традиціями, – виявилося, що я грубо помилявся, адже ж Крим – це демократичне утворення, яке дуже швидко реагує на зміни, що відбуваються у державі, а ще – це ворота на схід, це велика й славетна історія.
Що це було? Невибавлена з душ колективна мавпа, яка вкоренилася туди, ніби якась пошесть, і яка здатна тільки на кривляння?
Це зневіра в собі і збайдужіння до ближнього?
Це отупіння та зледеніння?
Це банкрутство душі й гаманця?
І заощаджений, зекономлений і залишений на майбутнє похід на самоті чи з родиною до провінційної жалюгідної ресторації десь на кордоні колишньої імперії, чи не так?..