В’ячеслав Гук

ТІНЬ ГОЛУБКИ

...so that, living within,
you beget, self-out-of-self,
selfess,
that pearl-of-great-price.

«The Walls do not Fall»

H. D. (Hilda Doolittle)


Спершу трошки не за темою. Минулий Медвін, що цьогоріч відбувся у Києві з 10 по 13 листопада, на жаль, іще раз довів: на книжковому ринку України на краще нічого не змінилося: деякі видавництва взагалі зникли, а ті, що народилися, – почуваються не надто впевнено, як курчата, які жахаються тіні шуліки. Усе так, як було, можливо, навіть стало ще трошки гірше. Журналісти крутилися переважно побіля стендів видавництв, які, вочевидь, заздалегідь проплатили інтерв’ю та відео- й фотознімання. Було дивно, що на автограф-сесіях «відомих» письменників було не дуже велелюдно. Здається, «фішкою» та окрасою Медвіну став виступ якогось чоловіка, на жаль, не записав прізвища, прямо у холі, де був улаштований такий собі поетичний майданчик, – він читав вірші Сергія Єсеніна в оновленому виданні, без купюр, тобто із соковитими матюками, з притиском на окремих словах і реченнях, у нападі неймовірної душевної щедрості. Читав дуже голосно, з натхненням, прямо горлав на все горло, хоча був надто артистичний у тому, – і линув-розлягався соковитий російський матюк над гостями форуму, і привертав увагу, і збирав тим слухачів! Хоча я так і не зрозумів, до чого там був Єсенін. Зрештою, саме таким він і був, певно, колись. А я так і не зміг купити там те, що бажав. А бажання мої були дуже прості, але, як виявилося, аж надто вибагливі: шукав я на Медвіні віршів американки Джулі О’Каллахан та поезію видатного ірландця Шеймаса Хіні, а ще прозу двох видатних австріяків – Томаса Бернхарда, зокрема – його «Холоднечу» – та Марлени Штрерувіц і її «Nachwelt» – не пощастило, не побачив, не видибав. Та його там, певно, й не було. І ніколи не буде. Чому? Бо це, як скажуть українські видавці, дуже важко читати, і ми таке не друкуємо, бо продаємо щось легеньке, смачненьке, де геть не потрібно мислити, так, літературу для метра або щоб щось пробігти очима перед сном. Тому що більшість приватних українських видавців після торгування борошном, олією, металобрухтом, пиріжками і м’ясом – почали так само, як м’ясом і металобрухтом, торгувати й книжками. Та й більшість із них жодного стосунку до видавничої справи ніколи не мали, а це – як посадовити за кермо автомобіля людину, яка не має посвідчення водія! Хоча й тут є винятки, але – то щось екзотичне, зі світу фантастики, бо воно самотнє на тлі купи м’яса й металобрухту зі своїми вишуканими гарними книжками, які, можливо, й лишаться у віках. Ось тому й потрібні, переконаний, саме державні видавництва, де б працювали фахівці з відповідною освітою і які б друкували літературу не для сну чи розваг, а щось путяще! Бо якщо воно путяще – то переважно російською мовою і видане в Росії. Власне, якщо казати про приватне видавництво, то, певно, деяким українським приватним видавцям варто було б повчитися, як поводяться з письменниками, як видають і оформлюють книжки, наприклад, у російському видавництві «Івана Лімбаха», яке для мене є взірцем того, яким має бути справжнє приватне видавництво, яке працює не на моду, а на час. Але це видавництво – російське, якщо когось це лякає, але я нічого жахного в тому не бачу, бо вважаю, що потрібно вчитися у всіх, хто володіє майстерством і майстерністю, – і саме це втілювати й впроваджувати на українському книжковому ринку: міць, смак, стиль, потужність. Купив дещо. Дещо отримав у подарунок. Дещо подарував і сам. Дуже добре, що в Україні ще не вимерли люди, письменники та перекладачі, які можуть дозволити собі таку тепер уже шалену розкіш: подарувати комусь свою книжку. Але я не про те, це так, між іншим, просто репліка, власне враження щодо нібито свята книги, а нібито й печалі, нібито…
Трохи нижче я наводжу цитати, які з плином часу, як бачу, не втрачають своєї актуальності: журнал «Іноземна Література», №2, 2002, стор. 261. У них сучасний австрійський поет (до речі, дуже хороший поет, просто – раджу тим, хто ще не втратив віру в справжню потужну сучасну поезію) Карл Любомирський, представник і нащадок стародавнього польського роду, який тепер проживає в Італії, висловлює, як на мене, вельми сміливі думки щодо сучасної німецької літературної критики, яка, як виявляється, аж надто подібна до критики української і є, виявляється, її посестрою – я пишу тут це, щоб розвіяти комплекти меншовартості, якщо хтось іще в Україні вважає, що сучасна Німеччина – це рай на землі не тільки економічний, але й духовний, то він грубо помиляється, повірте, бо щоб вижити в тому «раю», потрібно мати аж надто гострі зуби й дужі щелепи бультер’єра, неабияку хвацькість пронози, що знає з будь-якої життєвої ситуації гарну пролазку в паркані, та вдачу легендарного Остапа Бендера, та й називати економічним раєм країну, де тепер панує атмосфера хаосу й зневіри, а в Берліні, як нещодавно показували по ТV, налякані економічною кризою мешканці скуповують мішками-лантухами харчі про запас, як за часів війн, – маючи жах їхнього подорожчання або й зникнення взагалі, вже дозвольте, – якось не випадає.). Цитата перша: «Цікаво, чи усвідомлюють узагалі німецькі критики свою роль у сучасному літературному процесі? Адже критика – це не просто позиція, обрана за принципом «подобається, не подобається», критик повинен намагатися бути об’єктивним. А об’єктивності немає. Постійні озирки на моду. У «Франкфуртер альгемайне» ви завжди знайдете одні імена, а в «Цайт» і «Шпігель» – інші. Не спровокувавши скандал, письменник не потрапить до газет. Щось явно не так, якщо Рансмайр ледь удостоюється трьох рядків, тоді як інші – цілих сторінок. Німецькі критики всі намагаються навісити ярлик, визначити, «лівий» цей твір або «правий», такі в ньому простежуються тенденції або сякі – загалом, «прочитують» його, але ніколи не розглядають саме як художній твір. Не звертають уваги ні на стиль, ні на мову. Відзначають лише спрямованість. Мистецтво цього не зносить. Це псевдокрітіка. Вона безплідна... ». А ось іще з нього ж: кореспондент ставить питання щодо сучасної, дозвольте, «фекальної літератури» (стор. 264), на який письменник відповідає: «Я вважаю, що у неї немає майбутнього. Знаєте, американці вже перестали жувати гумку. Ми в Європі все ще жуємо. Примітивне захоплює. Але дурість не може стати стилем ...».
Поділяючи думки Карла Любомирського, наводжу свіжий приклад (до речі, це моя власна думка, з цим я не примушую погоджуватися всіх!) із своїх власних спостережень щодо німецької літературної критики і її міцного й надто рясного гніздування на гілках сучасної української культури: не так давно в Україні вийшла друком книжка нашої сучасниці, німкені Юдіт Германн (Judith Hermann), яка, до речі, нещодавно встигла вже побувати і в Україні, – «Nichts als Gespenster» / «Нічого, крім привидів» – у чудовому, я вважаю, перекладі письменниці й перекладачки Наталки Сняданко. Але я уявляю, як важко було самій перекладачці, (яка колись дуже добре переклала й «Замок» Франца Кафки, і деякі речі Нобелівського лауреата Гюнтера Грасса тощо) – зробити з того, що їй запропонували у випадку з Юдіт Германн, – «шедевр», про який розпинається в себе німецька критика, бо хто читав тексти пані Юдіт (а я читав їх і польською, і російською, і вкраїнською, щоб натрапити саме на «шедевр» (щодо вислову «літературний шедевр»: шедеврами вважаю роман «Фотоапарат» Жана-Філіппа Туссена або роман «Вуса» славетного Еммануеля Каррера, роман «Хвилі» Вірджинії Вулф або ж роман Томаса Бернхарда «Холоднеча» – чи карколомну за своїм драматизмом річ «Тернові птахи» австралійки Колін Маккалоу – так це щодо шедеврів, можливо, критики мали на увазі якісь інші «шедеври», про яких я взагалі нічого не знаю й геть не відаю), – про який уперто мовчать самі перекладачі, але так і не натрапив), – той, певно, все-таки мав великий сумнів щодо вартості цих творів. Це яскравий приклад того, як сучасна літературна критика Німеччини зі своїм снобізмом і принципом «ти наш, а ти – не наш» – може перетнути кордони, так, навіть не один кордон, щоб творами, я вважаю, посередньої якості і значення намагатися угніздитися, звити своє кубло у свідомості іноземного читача. Принаймні у мене вже давно чомусь склалося враження, що сучасна німецька література – це «Парфуми» Патріка Зюскінда, і все. Тобто те, що вагоме, цікаве й буде жити у свідомості людей, як вважають німецькі критики, не одне покоління. Решта – то так, додаток до запахущих «Парфумів»… Що навіть сучасні німецькі Нобелівські лауреати – поступаються письменникові, який нічого, гадаю, путящого, окрім «Парфумів», на жаль, не створив, бо та ж його «Голубка» – це така собі посередня оповідь, яка аж надто поступається його знаменитому роману, а п’єса «Контрабас» чи книжка «Історія пана Зоммера» – це тільки тінь тієї ж «Голубки», не більше. Виходить, якщо у тій же Німеччині хтось сказав, що ось це, приміром, «шедевр», то й далеко за межами Німеччини всі з цим мають обов’язково погодитись, – і всі водно казати, що це так, що ніколи такого не бачили. Може, це теж вельми вдала піар-робота німецької критики? А таке моє враження – це вже її остаточний результат?!! Але те враження створилося тут, у нас, а ми ж так далеко до Німеччини, ось це жахає. А тоді це дуже погано. Але якщо у Німеччині у випадку з пані Юдіт, може, це й колись спрацювало (уявляю, хай мені Бог простить, її видавця + редактора + критика її творів + потрібну газету з хорошим накладом + нібито продані тисячі книжок (хоча щодо цього я, власне, маю дуже великий сумнів) = надрукований шедевр, який треба швидко продати, а решті, хто поза цією, гадаю, брудною й нечесною грою, звісно ж, – купити) – і там, як я читав, було продано дуже багато тисяч її книжок, то тут, це вже не працює, бо я чомусь не натрапив у нас на висловлювання щодо геніальності її творів. Звісна річ, на зустріч із пані Юдіт побігли українські читачі, вони бігають, як я спостеріг, за кожним письменником, у кишені якого є іноземний паспорт, зате дуже кволо ходять на презентації українських письменників, але я припускаю, що побігли подивитися не на «знану письменницю і голос німецького покоління й нації», а на молоду людину, яка приїхала сюди «звідти», із Заходу, це ж у нас, на превеликий жаль, ще й досі є якоюсь екзотикою – будьмо ще більш приземленими – поглянути, як вона вдягнена, як нафарбована, які має смаки тощо. Тобто мені хочеться позирнути на це саме під іншим кутом зору, не під стандартним, під яким зазвичай у нас усе це подається, а таким, що чомусь навіює великі сумніви і вагання. А ще я думаю ось що: а може, в сучасній Німеччині є справді гідні перекладу твори молодих письменників, які не утворюють навколо себе скандалів і тому не потрапляють на шпальти тамтешніх газет? Адже ж ось, наприклад, деякі наші письменники у тому ж Берліні, написавши на плакатах якісь лозунги щодо утисків свободи слова в Україні, бігають із тими плакатами Берліном, щоб потрапити в об’єктив журналістського фотоапарата й опинитися на шпальтах західних ЗМІ як затяті боронці свободи (будь-якої, не має вже значення, якої саме свободи) – (а то й, гадаю, власноруч фотографують себе з цими плакатами на камери мобільних телефонів і швидко надсилають «гарячу» інформацію до України, щоб поширювати її мережею задля миттєвої дешевої нібито слави), – таким чином задурно пропіаривши себе ще раз та ще й своїх друзів – поряд. Зізнаюся, коли був у Польщі, мені хотілося теж зробити щось подібне, ну, наприклад, намалювати яскравий плакат щодо стану української літератури в Криму, яка може навіть там – у муках народжуватися і неабияк квітувати, і її – у переважній більшості випадків! – тупого й нахабного замовчування на теренах материкової України (бо це когось дуже жахає і судомить!!!), стати напроти вікон якоїсь потужної масової газети Варшави, Кракова чи Вроцлава – або й, хай йому біс, навіть біля метро – і кричати щосили в рупор, вигукувати, галасувати, але, якщо казати відверто, мені просто було соромно й гидко так чинити, як чинять мої колеги по перу, тому що кому ж потрібні українські проблеми у тій же, скажімо, Польщі, коли в самої Польщі купа невирішених проблем – і економічних, і духовних, і навіть територіальних?!! Чи хто знає в Україні, що мапа Польщі під час виборів тамтешнього президента теж рівнесенько ділиться на два кольори, як і в Україні, чи знає, що там немає однорідності щодо політичних поглядів, а молодь у провінційних містечках – у переважній своїй більшості – кинута напропадиме, віддана на поталу й позбавлена можливості отримувати нормальну вищу освіту, якщо не має на те власних коштів, а більшість із тих, хто завершує навчання у школах, тільки й мріють, щоб утекти якнайшвидше з глухих польських провінцій до Варшави чи навіть узагалі з Польщі – із того ж Любліна, Жешува, Гдині, Тшчяни – геть, назавжди, щоб тільки не повторити долю своїх невдах-батьків!? (Про це шукайте й читайте, кому цікаво, в останніх числах «Іноземної літератури», де є цікавий матеріал щодо польської провінції, зокрема, там ідеться й про непривабливий Люблін і його проблеми, геть не такий, яким ми собі його уявляємо). Хоча, можу припустити, що не по довгому часі дехто з «наших», щоб «засвітитися» поза межами України, так і буде робити: їхати за кордон і кричати з плакатами напроти вікон поважних видань, яких там багато, і в якомусь із них, можливо, – все-таки знайдуть до себе прихильність. Але ж це – глухий кут і власна незграбність, виставлена на посміховисько! Воно – миттєве, по якому лишається на душі тільки гіркий осад, а в тямі й вухах – осуд. Як може людина, яка геть не здатна – аж ніяк! – побороти в собі свої власні комплекси, боротися за свободу слова однієї з найбільших країн Східної Європи?!! Та вертаюсь до теми. Може, варто їх, тих німецьких письменників, нам там шукати самотужки? Або через інститут Гете в Києві, наприклад?.. І – перекладати у нас, попри німецьку критику та принцип її «клановості» та «свояцтва», тобто – піти проти течії, зламати закон, порушити ритм і координацію, бо та «критика» прирекла їх, усіх тих, хто творить справжню літературу (а така література твориться і народжується не в галасі й крику, не на гулянках-вечірках-тусовках, що хибно вважається нібито «модним», – а на самотині, де йде важка, наполеглива й виснажлива робота душі, бо лише так можна максимально сконцентрувати власну енергію для досягнення бажаного результату, до того ж пригадайте долю чудового німецького письменника Георга Кляйна, твори якого роками валялися по шухлядах, а в той час німецького споживача інтелектуального продукту годували тим, що відповідає моді, що примітивне, пістряве, розбещене, що зрозуміле всім тощо) – і що не потрапив до літературного човна, рятівного ковчега а-ля пані Юдіт, фактично, на самознищення й забуття-забуток, на вимирання, як мамонтів чи древніх риб латімерій. Скажу лише одне: мені зі всього того – вельми прикро, і я не хочу читати твори – на кшталт Юдіт Германн, – перед цим прочитавши, що це «шедевр» (до речі, з англійськими матюками і недоречним кедом на обкладинці), і дяка Богові, що воно було видано на грант, тобто в ту книжку вклали свої кревні звичайні німецькі платники податків, але прикро, що на той грант не видали щось свіже, путяще, неординарне й талановите по-справжньому. Але ж у Wikipedia читаю, що критики одностайно визнали її голосом покоління. Це якийсь оксюморон. І тоді не розумію, хто каже неправду: Wikipedia чи поважний австрійський поет Карл Любомирський, який зазначив, що ніякої «одностайної» критики в Німеччині ніколи не існувало? І хто ті «критики»?! І що значить «одностайно»?!! Може, вибачте, «однозграйно», тобто однією зграєю? Назвіть їхні прізвища!!! Це, випадково, не ті самі люди, про яких пише пан Любомирський?!! Ось це й жахає. Голос той жахає. На Deutsche Welle читаю таке: Юдіт Германн – німецька Вірджинія Вулф. Ось так!!! Не більше й не менше. Це мене прямо обамбурило й змусило взятися за перо! Прямо – Вірджинія, і крапка. Отак лаконічно, і всім усе відразу ж зрозуміло. Іще одна Вірджинія, іще один Наполеон, іще одна палата №6… Щодо порівняння пані Юдіт із великою Вірджинією Вулф: ну, вбийте, не повірю, що перша здатна відібрати собі життя через свою надто тонку душевну організацію, через до болю у всьому тілі загострене почуття самоти навіть у натовпі-юрбі, через самопожертву заради прекрасного! До того ж Вірджинія Вулф добровільно пішла із життя не тільки через душевну хворобу, що набула прогресу, на чому зазвичай акцентують свою увагу, але й через те, що почалася Друга світова війна і німецька Luftwaffe бомбувала її рідний Лондон, тобто війна – це чи не найголовніша причина й поштовх до самогубства великої письменниці, яка не бачила сенсу жити далі, бо все, що вона любила, – руйнувалося в неї на очах, зникало, перетворювалося на порох і попіл, бо існування фізичного часу аж ніяк не співпадало із часом душі, метафізичним часом, бо між ними – страшенне провалля, прірва, хлань, пустка, zero… Чи здатна на таку високу самопожертву заради ідеалу, що тримаєш у душі, пані Юдіт?.. Тому, переконаний, порівнювати таке – це звичайне блюзнірство, цинізм, до якого може вдатися тільки людина дуже обмежена й не надто далека. І найжахливіше, що тут узагалі не враховується думка пересічного читача, нібито того читача геть немає або він такий підневільний, як раб чи рекрут, що не може у будь-який спосіб висловити свого протесту. Нічого не маю особистого проти цієї письменниці, може, десь комусь вона й справді аж надто припала до душі і її проза когось надихає навіть на звитяжні подвиги, але, на щастя, не мене. Я ж, поки не прочитав думки пана Любомирського, вважав, що й сам просто не тямлюсь, певно, на літературі, якщо не помітив «шедеврів» пані Юдіт, але, виходить, усе-таки мав рацію.
Хоча, дійсно, Німеччина в рази потужніша за Україну, але тільки в економічному плані (але й тут я маю ремарку: дуже добре пам’ятаю 1995 рік, Сімферопольський держуніверситет і студентів із німецького Гейдельберга, які студіювали там міжнародну економіку та слов’янські мови, так от, коли вони поверталися на канікули назад до Німеччини, то набивали валізи українською їжею, яка, за їхніми ж порівняннями, набагато якісніша за ту, що їм пропонують на батьківщині), а ось у духовному – ми стоїмо на одних щаблях, а ще мені здається, що в духовному плані все ж таки ми переважаємо, бо в нас є такі гарні рудименти, що ще збереглися, – милосердя й співпереживання, а ось на Заході – їх зі свідомості людей давно вже вирізали й видалили як апендикс (маю велику підозру, бо колись я вже про це десь читав, що там у їжу, питво та ліки навмисне додають якісь хімікати (як солдатам у війську, щоб угамувати чи збільшити їхню агресію) й гормони, які в результаті позбавляють людину найважливішого – внутрішньої волі, і людина стає тоді залежною від усього, не лише від природничих факторів, держави, але і від власних думок, бо такими людьми, вважаю, легко буде керувати і робити їх слухняними. ( У мене ніяк іще не йде з голови нещодавня норвезька трагедія, коли загинуло стільки невинних людей від однієї особи, що деградувала і зсунулась із глузду у розкоші й раюванні; здавалося б, Норвегія – досить благополучна для проживання країна, але, як виявилося, не все так просто навіть у скандинавськім «раю», де психогенна депресія як хвороба стала стрижнем, основою нації). Може, вони буквально зрозуміли послання нащадкам великого Фрідріха Ніцше – Also sprach Zarathustra чи Der Wille zur Macht?!. Пригадаймо іншу північну трагедію: загибель 1994 року парома «Estonia». Кому цікаво, шукайте і читайте документальну книгу німецької журналістки Ютти Рабе – «Die Estonia»/«Загибель парома «Естонія»»/М.: Центрполіграф, 2007 р./. Де йдеться про нечесну політику скандинавських держав щодо своїх же громадян. Бо замовчування справжніх причин тієї трагедії породило безліч чуток, а коли пані Ютта як представник незалежної преси намагалася провести власне журналістське розслідування, то наштовхнулася на глуху залізобетонну стіну і була переслідувана шведськими правоохоронними органами, а також – ледь залишилася живою після всіх тих пригод. Мене досі гризе думка – що ж поховано на дні Балтійського моря, яка ж така таємниця, вже замурована в саркофаг із бетону, яку так жорстко охороняють представники влади кількох держав Скандинавії?! Але включаю уяву – і відчуваю той жахливий сморід од розкладених трупів, яких хвилі Балтики ще довго по трагедії прибивали до берегів Фінляндії, якраз туди, де на узбережжі розташовані заміські дачі, – шукайте й читайте ту книжку, наповнену болем, смутком і глибокою образою, і вам стануть зрозумілі причини трагедії, що нещодавно сталася у Норвегії! Бо загибель «Естонії» стала, по суті, першою ластівкою у жаскій конфронтації між звичайними громадянами і владою. У конфронтації між світом вельмож і рабів.
Українська літературна критика, якщо можна те, що ми маємо тепер, називати гучним словом «критика», я вважаю, – жалюгідне явище. Тепер із цілковитою впевненістю кажу: це, вибачте, «щось німецьке». Є двоє-троє критиків, не буду називати прізвищ, щоб їхні опоненти не захлинались гавкотом, – які самотужки намагаються врятувати ситуацію. Але один-два – чи це не замало на 46.000000 на території, яка подібна території Франції? Але загалом, власне, вважаю, що в Україні функціональної професійної літературної критики взагалі не існує, бо зазвичай натрапляєш не на щось об’єктивне, а на суцільні лестощі, солодку похвалу, бурхливі оплески-компліменти чи жорсткий піар (як у випадку з Юдіт Германн чи іншими, про що й пише пан Любомирський), – піар, який покладений на те, щоб продати якнайбільше книжок, а які ті книжки за наповненням та якістю, то це вже нікого не обходить і не цікавить, бо спершу – це все-таки – гроші, а решта – то вже дрібниці. Тобто сучасна література – це все-таки гроші, якщо там хтось іще вагається, і все-таки – шоу-бізнес, хоч і маленький, хоч і недолугий (але це вже як і в кого: ось на тому ж Медвіні до мене дійшла чутка, що, виявляється, є у нас видавництва, які офіційно нібито друкують тільки україномовні книжки і є прямо затятими ворогами всього російського, а поза людське око – видають, наприклад, дитячі книжки, російською і збувають їх у Росії!), – але – шоу і бізнес, – до яких уже якнайактивніше долучилися всі: од школяра і домогосподарки – до політика і духівника.
Повертаючись до минулого Медвіну, зауважу, що почув там дуже цікаве: більшість (зауважу: більшість, але, на щастя, не всі) українських письменників, що друкуються потойбіч, за кордоном, виявляється, друкуються на гроші України – (це кошти різних політичних угруповань, партій, міністерств, грантів (які чомусь видаються тихцем і тільки обраним), – а ще про людське око пускаються фальшиві чутки, що нібито це закордонні видавці самі виявили таке шалено-чудове бажання й бігають, шукають і друкують їх та ще й із величезними гонорарами на додаток – тощо)) – і, здається, жодному з тих, хто там був колись надрукований ось таким чином, цей друк не запропонувало закордонне видавництво особисто, бо ж, у переважній своїй більшості, бездарна книжка, штучно розпіарена в Україні за допомогою всіляких новацій та хитрощів мас-медіа, аж ніяк не може принести прибутку в якійсь іншій країні, бо вона й тут ледве-ледве продавалась, а вказаний наприкінці набраного тексту наклад – у тисячі примірників і десятки нібито передруків – вважаю, звичайна видавнича фікція, бо хто ж зможе порахувати справжню кількість виданих і проданих тут книжок?!!
Колись у своїй авторський програмі «Школа Лихослів’я» відома російська письменниця Тетяна Толстая, це та, що написала «Кись», цікаву, до слова, книжку, яку досі так і не спромоглися видати українською, хоча в мережі десь давно вже блукає її український переклад, чесно й відверто зізналась на багатомільйонну аудиторію, що одна з її книжок була перекладена в Данії, але за весь час її продажу проданий був тільки один-однісінький примірник, але при цьому видавництво заплатило письменниці гонорар у повному розмірі й оплатило її перебування у Данії. Уявіть, щоб у цьому колись чесно зізнався гонористий український письменник!!! Тобто, що за кордоном він, власне, відомий тільки самому собі, і край. Це ж просто надто важко уявити, бо тут усі, хто навчився так-сяк писати, вже мало чи не Нобелівські лауреати!!! Це теж, гадаю, жаска особливість нашого часу, його прикмета і сором.
Я роблю вже так, якщо бачу наклад, скажімо, у 5000, то вважаю, що це надруковано для такої собі валежності і що це чесних 500 примірників. Тому у цьому випадку про справжню літературу тут не йдеться взагалі: це просто вже спортивний інтерес – видатися у Польщі, Франції, Німеччині тощо, не більше. Якщо маєте кошти – там можна видати будь-що, а на обкладинці і в замовлених критичних статтях написати чи наліпити – bestseller.
Але чи це Література?..