Вона прокидалася після міцного сну. Давно вже так не було добре на душі. Дуже давно. Відколи… Та годі. Сьогодні у неї нове життя і нова доля. Яку обрала собі сама. Сьогодні у неї щастя. За графіком.
Олена склала собі список – відколи Він пішов. 20 пунктів, які хотіла зробити. Чудово. Якщо впорядкувати своє життя зараз, завтра буде таким, яким вона забажає. Вона страждала рівно 2 тижні – а потім мусила надолужити. Повернути себе собі. І стати сенсом життя – для когось Адже їй 23 – саме час створити сім’ю. І що з того, що так не робиться? Хаос, який раніше існував поряд – весь час, скільки вона себе пам’ятала – дуже добре змінити на порядок. Ось так – як віднині й назавжди.
Вона дуже довго мріяла, щоб її кохали. Щоб її цінували. Щоб її берегли. А натомість поринала у стосунки без жодних обіцянок. Тепер все буде інакше. Вона посміхнулася і згадала, як її подруги повторювали цю фразу час від часу. Тоді Олена їх не розуміла. Навіщо змінювати себе? Навіщо починати все робити інакше, якщо ось вона справжня – і не йому не треба нічого іншого! Виявилося, що її час просто ще не наступив. Адже вона обпеклася ще більше, ніж усі вони колись. Бо вони знали, ЯК це буває.
Дівчина провела рукою поряд з собою. Євген уже встав і кудись пішов. Та скоро повернеться. У цьому плюси її нового життя – вона знала, що на нього можна покластися. Що він не підведе і не образить. Не щезне раптово. Тому що виходячи з цих критерій вона його і обрала. А сьогодні закріпить це.
Зараз вона підійметься з ліжка, одягнеться і поспішить до подруги на квартиру – готуватися.
Адже сьогодні в неї щастя – за графіком! І ніхто не зможе змінити цього.

ЇЇ подруга вже заварила чай. Як би Олені зараз не хотілося випити чогось міцнішого – не можна. Сьогодні вона повинна виглядати свіжою і найгарнішою у світі.
- Ти вже знаєш, що говорити? – запитала Ліза.
- Звичайно. Я знала це у той же момент, коли… ну, ти розумієш.
Ліза розуміла як ніхто. Адже саме вона ТІ два тижні підтримувала Олену. Говорила те, що та хотіла почути. Мовчала, коли було необхідно. Купувала горілку в найближчому маркеті – і заливала її горе, як своє. Не запиваючи.
А потім вона сказала, що треба далі жити. Тільки ще сама не розуміла, до чого призведуть ці слова.
Але дівчина підтримала всі божевільні ідеї – заради того, щоб Олена стала собою.

Його звали Женя. Так дивно. Дивно, що зараз у неї є Євген. Але ЙОГО у неї не було. Ніколи. Тепер вона це розуміє.
Він раптово обляпав її з калюжі, вискочив з авто і почав вибачатися, а вона дивилася на його очі – і розуміла, що пропала. Назавжди.
Вона прийняла запрошення зустрітися ввечері.
Вона залишилася у нього вночі.
Вона запросила його жити до своєї квартири.
І була щаслива. Несподівано якось і відверто. Забувши про все. Доки не втратила все своє щастя.

Євген став її спасінням – він мав гарну роботу, гарних друзів, гарну сім’ю. Він чекав три місяці, доки нарешті поцілував її. Спочатку він став її другом, а потім – коханцем. Він називав її сонечком. З ним вона відчувала спокій, ніби знайшла свій дім. Тоді як Женя постійно тримав її у напруженні. Ніби вулкан, що ось-ось вибухне.

Він намалював і присвятив їй картину – «Місячне сяйво» і називав її тільки так.
Він був художником, а вона – його музою. Цілих три місяці. Дивних, шалених, заповнених коханням три місяці! Доки він не пішов.
Олена подумувала про те, що краще б це вона переїхала до нього – тоді б це виявилося не таким раптовим – повернутися додому з планами на вечір. Хоча… Тоді б все виявилося ще принижуючим.
… А його вже не було.
Не було ввечері, вранці, вдень… І вона не вірила, що таке могло статися, дзвонила на мобільний, а той весь час був поза зоною доступу, доки зрештою оператор своїм механічно-привітним голосом не повідомила «Невірно набраний номер». Номер, який вона набирала по сто разів на день раптово став невірним!
Потім вона витерла цей номер із пам’яті свого телефону – на жаль, зі своє пам’яті не змогла.
Цілих два тижні у неї була ілюзія його присутності – у шафі залишилися його сорочки, у ванній кімнаті – зубна щітка. Старий светр лежав за ліжком. І вона обіймала його – щоб згадати твій запах.
Проте не залишилося жодної картини чи наброска. Жодної щіточки чи кольорової плями від фарби на стіні – ніби його ніколи й не було у її житті.
Горілка не лікує жодних ран. Можна втратити орієнтири, знайти сили на сміх та виплакати усі сльози – за чарочкою, з подругою.
Але горілка не могла повернути їй щастя, якого вона не чекала, якого вона не просила, якого вона тепер не відчувала.
Тому Олена склала свій графік.

ЇЇ сукня не була білою – але від цього здавалася ще гарнішою. Чарівні бежеві кружева охоплювали її стан, роблячи легкою, повітряною і якоюсь … неземною. Волосся вільно спускалося на спину – Олена відмовилася від фати. Лише маленька гілочка бузку у волоссі.
Євген так любить бузок! Ну і що з того, що вона ненавидить його?
Вона ж кохає свого нареченого – і зробить йому приємне.

На хвилину перед очима з’явився той, інший, Женя. Але видіння зникло. Скоро вона передасть себе іншому в руки. Міцні, надійні, теплі руки. У ТОГО руки завжди були холодні. І вона брала їх у свої долоні і… досить. Вона любить Євгена.

І досі не знає, чому від неї пішов Женя.

Весільний кортеж весело їхав містом. Машини сигналили, повітряні кульки підіймалися вгору. Олена відкинулася на сидіння, вздихнула з полегшенням. Щаслива. Знову. Нарешті.
Вона подивилася на Лізу. Та виглядала сумною.
- Ти не рада за мене?
- А ти?..

Поруч з НИМ вона не була собою. Він звав її Ле – і це було так природно, ніби у неї в паспорті так і записано. Якось всі друзі поступово перейшли на це ім’я. І дуже важко було перевчити їх повернутися до нормального варіанту – так само, як їй було важко повернутися до нормального життя.

- Ле, послухай…
Вона здригнулася.
- Я мушу це сказати. Ти не ображайся, але Євген – це помилка.
- Не думаю. У мене в житті була одна-єдина помилка. І тепер її вже немає.
- Послухай…
- Ні, це ти послухай! Я і досі не знаю, що тоді сталося. Але й не хочу знати. У мене все гаразд! Я – найщасливіша людина у світі.
- Ти говориш це мені чи собі?
- Шофере, зупиніть авто біля магазину, мені терміново треба… Замовкни, замовкни – і краще сходи купи шампанського. Нічого міцнішого мені сьогодні не можна.
- Ле…
- Не називай мене так! Мене звати Олена!
Вона випила всю плящку сама. І їй одразу полегшало. Стало тепло на душі. Рана загоїлася? Ні, просто подіяв алкоголь.
Вона давно не пила – з того часу, як…

Двері машини відчинив Євген.
Він радісно посміхнувся і вона відчула, яка паскуда. Адже Ліза права. Сто відсотків вона має рацію. Яке весілля, яке щастя, який графік? Вона тікає сама від себе. Може, треба почекати?
Але Олена подає руку нареченому і посміхається у відповідь. Нервово трохи. Але ж усі наречені нервують у день весілля?

Жінка говорить щось про цінність шлюбу і сім’ї. Про відповідальність перед обличчям нації. А потім вона питає її: «Ти згодна?...»

Щастя за графіком… Вона мовчить. Хвилину. А потім відповідає:…

Я ніколи не любила цигарки.
Ніколи.
Вони нищать життя і асоціюються в моїй уяві з хворобами.
Саме тому я не можу кинути палити.

Я ніколи не любила каву.
Ніколи.
Ні її запах, ні її смак.
Саме тому я не можу жити без кави.

Я ніколи не любила тебе.
Ніколи.
Саме тому…

В той день, коли ми зустрілися, йшов дощ. Я обожнюю дощ – він змиває сірість моєї душі.
В той день, коли ми зустрілися, я перестала бути собою.
Дивно. Так легко перекреслити 20 років минулого, змінити майбутнє і жити тобою. Я так звикла жити тобою…
Я кохала іншого – дійсно кохала – і навіть збиралася вийти заміж. У мене було плаття, банкет на 200 чоловік, обручка.
А в тебе була свобода.
Твій байк ревів, мов скажений, люди повертали голови у вашу сторону. Я ніколи не любила поганих хлопців. А ти був саме таким.
Мерехтіння вулиць перед очима.
Вітер в обличчя.
Запах шкіряної куртки і міць твоїх м’язів.
Я стала твоєю через 20 хвилин знайомства.
Ти ніколи не був моїм.
У тебе не було будинку, квартири, кімнати…
У тебе не було планів на майбутнє.
Ти не знав, що чекає за наступним поворотом.
Твоє життя – дорога.
Метал.
Рок.
Принцеси не слухають рок.

… Я слухаю рок.
… Я одягнула чорний одяг.
… Я викинула обручку на смітник.
… Я почала купувати цигарки.
… Я почала пити каву.

Я ненавиджу гуркіт у вухах. Я ненавиджу чорний колір. Я ненавиджу паління. Я ненавиджу гіркий смак кави на вустах. Ти це розумієш???

Батьки не розмовляли зі мною 2 місяці.
Мій колишній майбутній чоловік став моїм зятем.
Мій паспорт загубився.
Але мені не потрібні батьки, чоловік, документи.
Мені потрібен ти.

А ти – це свобода.

Ти не належиш тільки одній мені.

Я задовольняюсь частиною. Тим, що кидаєш мені – немов милостиню жебракові. Так, я – жебрачка.

Ти з’являєшся тоді, коли тобі заманеться. Іноді приїздиш не один, а з друзями. Іноді – навіть з подругами. Я ненавиджу тебе. Ти це розумієш???

У мене є свій мотоцикл.
Він став моїм другом і рідним братом.
У мене своя дорога.
Але на кожному перехресті я чекаю на тебе.

Чекаю, щоб сказати:
«Я ніколи не любила тебе.
Ніколи».

І мовчу.











2011