(фуга для бугая та пелеха з косою)

П р е л ю д

Неподатливі двері з гуркотом відчинилися і до приміщення, де проходило термінове засідання правління колгоспу «Шлях перемоги», влетів агроном Іван Картуз.
– Хочу доповісти... – захекавшись, почав було він, та його відразу ж осік змарнілий голос голови, котрий даремно намагався приховати своє хвилювання.
– Що там іще? – перепитав Прокіп, несвідомо тручи пальцями чисто виголене підборіддя.
– На полі я вже організував роботу, – гордовито повідомив Картуз. – От тільки мене хвилює такий факт: дорога-то наша вся, як є, обросла бур’янами. Аж глянути сором! Ніби в самісінькі очі вп’ялись ті проклятущі реп’яхи! Важко навіть повірити, що ми допустили таку неохайність. Адже саме дорόгою заявиться до нас начальство. І от яке вона залишить враження в їхніх серцях, так і покотяться надалі всі наші справи. А для цього, як кажуть, потрібно завчасно підготувати клієнта, виплекати в його цікавій душі від самого початку якомога більше приємного.
Прокіп аж підвівся, наповал приголомшений од здивування. Він ще ніколи не помічав за агрономом такого бурхливого прояву здібностей; він би, напевне, сказав, що йому слід було працювати в галузі журналістики, де він на творчій ниві приніс би значно більше користі, але, будучи людиною небалакучою і розуміючи вагу становища, лише згідливо закивав головою.
– Слушне зауваження! – після короткої мовчанки підхопився відповідальний за пропаганду молодий Петро Рак. – Але для більшої прихильності не завадило б, на мою думку, зустріти їх із хлібом-сіллю чи принаймні заспівати гарної пісні. Адже ми маємо – хай який він там є – аматорський колектив...
– Авжеж! – випалив Прокіп. – Чи в тебе є олія в макітрі? Ми ж буцімто про них нічого не знаємо!
– Отакої, – образився Рак. – Так би й сказали, а то...
– Ще якісь пропозиції будуть?
– Дайте слово! – звернув загальну увагу прийшлий услід за агрономом завфермою Кіндрат Гуща. – Ви забуваєте за щé один немалозначний факт.
– Який ще там факт? – уп’явся голова в шорстке, ніби щойно з буцегарні, лице доповідача.
Кіндрат для більшої певності зробив багатообіцяючу паузу. Він не був людиною таких риторичних здібностей, як агроном, зате компенсував цей недолік громовим басом.
– А чи відомо шановній публіці, що інспекція – з питань тваринництва? – іронічно нагадав завфермою. – А тому й ухил належить робити не в абиякий бік.
– Безперечно! – поспішив підтримати його завскладом. – Зараз же видамо дояркам, свинаркам і телятницям білосніжні халати...
– Насамперед слід потурбуватися про худобу! – наголосив Гуща. – Приховувати нічого: худоба в нас ні до біса. Проте я довго мізкував над цим питанням і дійшов ось яких висновків...
– Не тягни жили! – завовтузився голова, щохвилини позираючи на годинник. – Кажи толком.
– Так-от я й кажу: худоба в нас нікудишня. І, щоб якось замалювати цю ґандж, треба висунути на перший план цікавий аргумент. А саме (витягнув із кишені зім’яту цидулку): поступова заміна існуючого поголів’я високоякісною породою, виробником якої буде нещодавно придбаний нами симентальський бугай. І нехай тоді хто скаже, які то проциндрині гроші!
– Блискуче! – заледь не плещучи в долоні, схопився з місця Петро Рак. – Оце так затія! Та з такою програмою можна будь-кому забити баки! Але для пачої надійності я ще й почепив би на корівнику гасло, скажімо, такого змісту: «З якістю – у прийдешнє!» Чи краще: «Дамо здорове поголів’я!» Останнє, на мою думку, влучніше виражає поставлену мету.
Одначе на превеликий жаль пропагандиста, жоден із присутніх не оцінив поміркованості його слів, хоча й ніхто йому – на ще більший подив – принаймні не перечив.
Накінець першочерговість дій була визначена і схвалена одностайно. Залишалося тільки вирішити проблему кадрів, що й було зроблено, запобігши особливих ускладнень.
Позаяк усі працездатні сельчани були зайняті на своїх невідкладних ділянках роботи, на вказані промахи, пов’язані із забрудненням дороги шкідниками, були залучені сили в особі діда Гапона. Знаючи його в минулому як доброго косаря та майстра на всі руки з іншого ремесла (про яке наразі немає настійної потреби згадувати), правління колгоспу всучило йому в одну руку косу, а в другу – мантачку, довіривши цим самим «відповідальну й немаловажну місію». І старий, добра душа, запічканий високими ідеями та лозунгами, з відкритим ротом потягнув свої мощі на поле фатальних звершень; його немічне тіло ніби викликало на ринг саму долю, щоби ствердити недаремний сенс свого існування.
До бугая ж на громадських засадах приставили діда Матія, вклавши йому в руки дротяну щітку, аби надав скотині людського вигляду.

* * *
Годиною пізніше, коли правління колгоспу закінчило розподіл повноважень на місцях, а свідомі громадяни робили все для того, щоб належним чином зустріти неждане лихо, двері з табличкою «ЗАВФЕРМОЮ» обережно рипнули і до кабінету несміло втиснулася Стеха, молодиця літ сорока, відома на селі під прозвиськом Гіркенька, – так її полюбляли величати тутешні чарколюби. Саме в цей час Гуща зосереджено міркував над майбутньою доповіддю, чого й був не в захваті від її візиту. А ще більше ним тіпало з тієї причини, що давно вже була підмічена стосовно її особи: з тим, до кого вона з’являлясь не до речі, неодмінно траплялась якась придибенція.
– То з чим явилась? – нечупарним з похмілля голосом зустрів її невинний погляд Кіндрат.
Стеха зніяковіло, мов дівка на оглядинах, опустила очі і пішла навпростець без усякого там вступу:
– Я з приводу поросятка... Послуга за послугу... Не відмовте, Кіндрате Даниловичу, в такій милості... дай Вам Бог довгих літ життя. А я на днях кабанчика заколю – шкварочки будуть... та й міцненьке щось. Заходьте, коли час, буду чекати.
Але, не вловивши на лиці слухача ознак очікуваного захоплення, які нібито мав справити її натяк, відтак між іншим поцікавилась:
– А як там здоров’ячко Вашого бугая?
У Кіндрата аж душа навстіж: це магічне слово не могло залишити його байдужим!
– Бугая, кажеш? – ледве вгамував зачеплені струни емоцій завфермою, які вже, помітні неозброєним оком, виразно бриніли на зворушеному обличчі.
– Гар-нецький бугай! – підсипала дріжджів Стеха, і словесне місиво невтримно поперло через ротовий отвір її співрозмовника.
– Сам, сам особисто вибирав його на племзаводі! – стусав себе в груди Кіндрат. – І ти незабаром пересвідчишся, як наша задрипана худоба переродиться, щоб відповідати найкращим зразкам міжнародних стандартів. Сподіваюсь, представники з області, які до нас тепер направлені, достойно оцінять мої прагнення на відміну від деяких несвідомих елементів...
– Так-так, – кивнула Стеха, тим самим віднісши себе до ряду гідних обстоювачів його прагнень, і нерішуче додала:
– А як же моє прохання?..
– Гм! Ну, раз таке діло, – підвівся Гуща і пройшов повз неї до дверей (вона вловила від нього гострий запах перегару свого питва), – тоді ми зараз обмізкуємо це проханнячко і випишемо Вам остаточне рішення.
Він зник за дверима, давши знак, щоб його зачекали…
– Завфермою де?! – голосно відрубав збурений Ілько, нишпорячи по кабінету обмацливим поглядом юродивого.
Стеха аж підплигнула, перелякана зненацьким вторгненням фуражира, а ще більше – виразом його обличчя.
– Н-нужду вийшов справити... – в замішанні видала вона, не знаходячи собі місця.
Ілька дещо збив із пантелику цей раптовий прояв делікатності, проте з’ясовувати, що на це могло вплинути, було нíколи.
– Знайшов час, – пробурмотів крізь зуби, і з цими словами, як з’явився, так і щезнув за облупленими дверима кабінету, не втримавшись від спокуси гримнути ними щосили.
Стеха полегшено зітхнула і про всяк випадок перехрестила тремтячою рукою приголомшені хисткі двері.
В ту мить Ілько кулею вилетів надвір і зник за конторою. Підбігши до нужника, ні на хвилю не задумуючись, чимдуж сіпнув на себе сухотні дверцята – і вони опинилися в його руках.
– Т-ти що?!. – мов по команді, підстрибнув Кіндрат, поспіхом підтягаючи неслухняні штани. – Ану... постав двері на місце!
Він ніяк не міг второпати, чому його, Ілька, притарабанило саме сюди, коли він міг зробити це в будь-якому іншому підходящому місці, – скажімо, в кагаті. Але, зуздрівши суворі очі підлеглого, відразу зрозумів, що справа тут значно вагоміша.
Ілько знехаяно відкинув убік дверцята:
– Ну що, товаришу завідуючий, говорили Вам: давайте замінимо ланцюг на міцніший, бо той годиться хіба що котів упинати. Не послухали. Тепер-от самі йдіть та приборкуйте свого племінного, а нам власного здоровля гробити нíзачим.
– Невже зірвався?! – не бажаючи вірити сказаному, метався Кіндрат то в один, то в другий куток нужника, цупко тримаючи в руках смугасті штани. – От біда! Тут інспекція з хвилини на хвилину!.. Ну треба ж!
– Згинь з дороги!! – гаркнув на Ілька, що стояв на проході, і, мов виплюнута сливова кісточка, вистрибнув на подвір’я, зачепивши хлопця плечем.
Ілько ніби в якомусь дурмані лише спостерігав, як по курній дорозі щодуху мчав стурбований завфермою, на ходу застібаючи матню і затягуючи пасок. Коли він зник, за ним стояла така пилява, наче там щойно пронісся норовливий кінь.

* * *
Тим часом новенький легковик, завернувши на дорогу вищеназваного колгоспу, притишив ходу і з’їхав на узбіччя: одинока фігура пелеха з косою та його неузгодженими рухами, властивими старій людині, привернули увагу проїжджих.
– Здоровий був, батьку! – ще здалеку привітались ті, поспішаючи до старого. – А чи довго до села?
То було двоє вже немолодих чоловіків, зодягнених у костюми сірого кольору. Один із них був геть сивий, а в другого сивина тільки-тільки почала проявлятися на скронях.
Дід Гапон уже встиг підмітить оцінювальним оком їхнє інтелігентне вбрання та манери і відразу збагнув, що міські. Та чи й мало їх тут вештається!
– Осісьо за горбочком буде, – коротко поінформував їх старий і, затиснувши під пахвою кісся, заходився старанно мантачити затуплене лезо, з насолодою вслухаючись у ту чарівну мелодію, яку породжував найменший доторк заліза об камінь.
– А Вам, батьку, можна позаздрити, – доброзичливо сказав сивий чоловік, – стільки літ, а ще не здаєтесь. Невірогідно!
– Ось що мене найбільше приваблює в людях, – звернувся до свого супутника. – Цілком закономірне явище: людина тягнеться до праці – і в праці помирає.
Дід Гапон уважно прислухáвся до цих загадкових для нього фраз, але – позаяк він був людиною простою, невченою – абсолютно нічого не зрозумів.
– От ви, я бачу, люди грамотні, – прошамкотів беззубим ротом старий, – то ж оце скажіть мені на милість, шо то воно за слово таке чудернацьке – «інспекція»? Бо я так і не розчовпав.
Подорожні перезирнулись – і залились гучним добродушним сміхом.
– Так, значить, і Вас, батьку, не обминуло те слово?
– Тож воно й так, – хитнув головою Гапон. – Говорили, приїде інспекція – всеньке село догори дриґом поставить. А відтак, кажуть, поміч потрібна від тебе, старий, ато ми самі не впораємось. І шо ви думаєте: хіба міг я лишатися збоку, коли така буча знялася? Я-то, Господи прости мене грішного, думав нашестя яке, а воно виявляється, шо інспекція.
Старий так вдало виговорив слово «інспекція», що йому аж самому сподобалось, і він з цієї нагоди граційно підняв догори скрючений палець.

* * *
На ферму Гуща прибіг вчасно. Він був наполовину мокрий, наче йому на голову хлюпнули піввідра води; сорочка висмикнулась із штанів, прилипла до спини – хоч викручуй.
– Де він... де?.. – ледве прохарчав од задухи, даремно намагаючись витерти рукавом струмінь поту, що заливав очі.
– Явився не запилився! – замість відповіді насмішкувато вигукнув хтось із гурту, і на адресу завферми посипався різний потік інформації.
Та Кіндрат ніби й не чув того, а лише несамовито бігав очима довкіл. Нараз його погляд зупинився на якійсь окремій точці, і він, не відриваючись од неї, кинувся в натовп. Народ розійшовся, давши йому дорогу.
Дід Матій і так, і сяк плигав з довгим товстим мотузком перед бугаєм, силячись ухопити його за кільце, що пронизувало перетинку носа, але всі спроби закінчувались крахом. Бугай хоч і був натури флегматичної, проте, коли до нього хто-небудь наближався, він усім своїм нутром учував щось недобре і заходжувався погрозливо сопти, виставляючи наперед здоровецькі, мов кочерги, роги.
Кіндрат із удаваною спокійністю відсторонив діда Матія і став віч-на-віч із рогатою тварюкою. Його яскраво-червона нейлонова сорочка вогнем палахкотіла на сонці, – і це помітно вплинуло на поведінку тварини. Ще якось воно було, поки Гуща крутився перед її очима, намагаючись упіймать аварійне кільце; та, коли він став тицяти пальцями їй межи очі, терпець лопнув. І тут розпочався той захопливий момент, який так полюбляють спостерігати жителі та гості Іспанії, коли в ущерть переповненім амфітеатрі Памплони іде знаменита корида.
Натовп ахнув одночасно. Так, це вже були непереливки. Бугай нервово копирснув ратицею землю і повільно рушив на свого «матадора». Люди мовчали і, мов риба, виплеснута хвилею на берег, ловили губами повітря і чекали, що буде потім. Бугай чимраз далі відтісняв надокучливого суперника, а очі його світились отим усеобіцяючим вакханічним блиском. Кіндрат буцімто прокинувся, страх пронизав усе його тіло. Сіпнувся в один, другий бік – дарма: тікати було вже нікуди. Обернувся назад – і враз відсахнувся: позаду лежала здорова купа гною, який громадили прямо біля корівника. Гаряче дихання все чіткіше відчувалося шкірою, погрожувало чимось неймовірно катастрофічним! У голові запаморочилось, і перед очима попливли червоні кола – то були криваві очі тварини. Він упав...
Коли прийшов до тями, то вже по коліна сидів у рідкому гною, не в змозі навіть затулити руками обличчя. Це було жахливо! Бугай звитяжно мотнув рогами, та чіпати нікого не став: увагу тварини відволік свіжоприбитий над входом до корівника щит, де було великими білими літерами написано на червоному тлі: ДАМО ЗДОРОВЕ ПОГОЛІВ’Я! І, ніби здобувши на племзаводі початкову освіту, що дала змогу розібрати написане, бугай пристрасно заревів і галопом кинувся до корівника виконувати намічений план. Кіндрат розпачливо застогнав, а лице його набуло образу цілковитого фіаско. До нього тільки тепер дійшло, якими власне свинями морочила йому голову Стеха: адже саме в неї він придбав той проклятущий ланцюг!

* * *
– Ну, а тепер звиняйте, дітки, – вибачався Гапон перед занадто допитливими співрозмовниками, – треба кінчати роботу, поки не явились оті анциболоти біснуваті. Христа на них немає! Такий на селі переполох зняли – мона подумати, шо кінець світу настав. Тьху на мерзенних! – перехрестився судомною рукою і, потерши долоні, міцно вчепився в кісся.
Проїжджі, нічого на те не відповівши, хутко попрямували до машини.
– Так шо ж то воно за слово таке – «інспекція»?! – згадавши, крикнув навздогін старий.
– Не хвилюйтеся, батьку, – заздалегідь заспокоїв його чоловік із сивим волоссям. – Вона вже тут.
І він демонстраційно вказав на лискучий від сонця автомобіль.
Гапон так і випустив косу із рук.
– У, хо-лє-ра... – не тямлячи себе, роззявив рота старий і з переляку оступився назад.
Потім, проводжаючи очима сизий димок, що стелився за автомобілем, ще довго думав: а й справді, що ж то воно за слово таке чудернацьке – «інспекція»?

Гуртожиток майже вгомонився, коли Андрій зайшов до кімнати. Вже здалеку було видно, що він п’яний, однак не такий веселий, як звичайно. Я ще не спав, знайомлячись при світлі бра з архітектурою стародавнього Єгипту, позаяк був першокурсником архітектурного факультету Київського художнього інституту. Андрій був уже на останньому курсі графічного факультету, куди поступив-таки з третьої спроби.
Стояла холодна пізня осінь. Пронизливий вітер бряжчав шибками, а надірвана смужка паперу, яким я позаклеював чималі шпари, скімлила покинутим цуценям. Одне слово, бажалося чогось гарячого!
– Не спиш? – згодом поцікавився Андрій, незграбно скидаючи взуття.
– Так, не хочу, – погодився я, заклавши сторінку підручника, і вистромив ноги з-під ватяної ковдри, яку загодя прихопив із дому: досвід – корисна річ, на відміну від холодних радіаторів. Хутко натяг спортивні штани і вступив у капці.
– Каву? Чай? – спитав його, відчиняючи шафу.
– Абсолютно конгруентно, – почув у відповідь звичний для нього дотеп і, труснувши коробкою, перевіряючи наявність у ній сірників, вийшов на кухню поставити чайника.
Я все частіше став помічати: коли Андрій напідпитку, душа його прагне сповіді, і він невідкладно намагається вигребти назовні все, що нагромадилось на серці, відкриваючись у найсокровеннішому будь-кому, нехай навіть приблудному котові з нашого поверху, – лише б вислухав. Я теж не раз надавав йому таку можливість, прекрасно розуміючи його стан. А іноді, бувало, й сам не стримувався і розповідав про наболіле: відвертість викликала на відвертість. У такі хвилини він питав ради щодо одруження (хоча добре знав, що я розуміюсь на тому далеко гірше нього), проклинав усі свої походеньки і тут же клявся знайти порядну дівчину, одну на все життя, яка була б гарною дружиною і турботливою матір’ю. Він так часто про це нагадував, що я губився в догадках, вишукуючи ту загадкову причину, яка заважала йому зробити цей остаточний крок.
Поклавши до склянок по чайній ложці темно-коричневої суміші, я навідався до чайника й обережно налив окропу.
– Тоді заснеш? – вистукуючи пальцями об стіл, моргнув Андрій на паруючу каву.
– Навпаки, мене після неї чомусь на сон хилить, – признався я, обачливо сьорбаючи гарячий напій.
Запанувала хвилина мовчанки, по якій без зайвих припущень можна було здогадатися, про що він поведе мову. І я не помилився.
– Треба женитись, – підперши кулаком голову, міркував він уголос. – Візьму таку, щоб мала тяму зварити борщу, випрасувати сорочку і ладно приголубити. Слава Богу, двадцять восьмий стукнув. Правду радить знайомий: шукай, каже, таку, щоб конче вміла смачно готувати, – бо жінка згодом набридне, зате хоча щось у житті залишиться приємне. Жартую, звичайно!
Він довго тицяв рукою в порожнечу, аж доки потрапив до кишені. Видобувши з пачки цигарку, затер сірника. Загасивши його розмашними рухами, з прицмоком затягнувся.
– Знаєш, чого я по-справжньому боюся? – підсуваючи до себе попільничку, прошепотів він. – До подробиць пізнати дівчину, котра мені подобається.
– А то ж чому? – здивувався я, зчудовано ковзнувши поглядом по його очах. – Невже це так страшно?
– Чому? – перепитав він. – Лише тому, що після цього можу в ній зневіритись.
Відтак продовжив:
– Як це не прикро, але саме з цієї причини й мусив сьогодні покинути дівчину, з якою зустрічався майже рік.
Я не знаходив, що відповісти.
– Вона не виправдала моїх сподівань, – незворушно вів Андрій далі, – хоча, без сумніву, була гарною та милою дівчинкою. Мене приваблювала її безпосередність, та подальші стосунки не обіцяли нічого серйозного.
Він потупився у склянку і, ніби звертаючись до неї, запитав:
– Невже доцільно поєднати своє життя з кимось випадковим, здатним тебе розуміти лише в межах обопільних пристрастей?
Не дочекавшися відповіді, дав її сам:
– У такому разі сімейні проблеми неминуче знебарвили б усе те, про що так солодко мріялось, коли стосунки між ним і нею були всього лиш побаченнями, а над їхнім коханням ще не тяжіло ярмо взаємних обов’язків.
– Це так, – погодився я. – Але ж ти прагнеш вигаданого ідеалу, якого насправді не існує. Це фантом, створений тобою. До нього ти можеш підходить усе ближче й ближче, але ніколи не зможеш його досягти. Зваж: хіба саме життя не є той шлях до ідеалу, досягши якого, воно втратило б усякий смисл?
– Я дуже добре це розумію, – ледь усміхнувся він. – Але мені здається повсякчас, що я вже був досяг того ідеалу, до якого наближався, і лише завдяки випадковому непорозумінню залишився живий. Хіба тільки для того, щоб так безнадійно плекати те, що вже ніколи не повториться, але буде переслідувати завжди? Ти, звісно, не подумай, що я верзу якісь дурниці сп’яну. Проте затіяв цю розмову для того, щоб розповісти історію свого першого кохання, яке в моїй пам’яті залишиться назавжди як щось надреальне, чисте і світле. І я до сих пір дякую Богові – і буду дякувати! – за те, що це трапилося саме зі мною.
Він загасив недопалок і через хвилю продовжив.
– Перше кохання приходить неждано-негадано, захоплює непідготовлене серце зненацька, а потім змушує безнастанно думати про себе, чекаючи втрачену дійсність. Так от і мене знайшло це почуття, як порив вітру, що раптово налетів, осипаючи з акацій пахучий цвіт, і стих.
Мені було п’ятнадцять років.
Вона стояла в сутінках біля телефонної будки, чекаючи на трамвай, і я замилувався нею, мов соловей трояндою, стоячи на протилежному боці вулиці. Але якось несподівано її оточили троє підлітків мого віку і розв’язно стали з нею потішатись. Вона відбивалась од них, як загнана пташка, та поблизу не було нікого. З дитинства не переносячи насильства, я кинувся їй на поміч. Сили були нерівні (щоправда, й битись я добре не вмів), тому вони швидко звалили мене з ніг.
На щастя, в цю мить підійшов трамвай, і вона гукнула на допомогу. Двоє втекло, а третій, сховавши в долонях обличчя, лежав ниць на моєму місці, і я несамовито стусав його ногами, відчуваючи в цьому хмільну насолоду помсти. Мене силоміць відтягли до телефонної будки, і лише там я заволодів собою.
У мене була розбита губа і страшенно пекло око, ніби його обдали окропом. Вона сказала, що нізащо не відпустить мене від себе, аж доки не загоїть усі мої синці і не відрекомендує матусі як свого рятівника. Я відмовлявся, але вона була невблаганна.
Не пам’ятав, як ми добиралися (відверто кажучи, було не до того), бо отямився лише після зойку її матусі.
Того вечора я сповна скуштував меду слави, що навіть інколи ставало незручно від їхніх люб’язностей. Коли ж нарешті опам’яталися, було за північ. На ту пору я гостював у родичів, і мої поривання додому такої пізньої години сприйняли як безум, а відтак я вимушений був зателефонувати схвильованій тітці і попередити, що буцімто заночую в товариша.
Мені постелили в окремій кімнаті, але я ніяк не міг заснути. Вона теж, либонь, не могла залишатися сама й хвилини, бо серед ночі я почув тихе ляпотіння її босих ніг. Вона стояла переді мною в одній сорочці. Несміливо лягла поруч і обережно притулилася до мене всім тілом. Воно тремтіло, як осиковий листок, і я добре це відчував, бо незабаром тремтіння передалося й мені. Я не тямив, що воно означає, але точно знав, що то не від холоду... Таємне почуття ще більше охопило мою душу, коли усвідомив, що ніколи так близько не торкався жіночого тіла. Я то провалювався, то виринав, щоб знову летіть у тому блаженному падінні між гучними ударами серця…
Решту ночі ми спали дуже міцно, бо геть незчулись, як нас розбудила її матуся. Вона не спитала, чого ми разом: певне, здогадалася й сама.
Викликане таксі так швидко снувало павутиною вулиць, що я, на жаль, не встиг зорієнтуватися в одноманітності кварталів чужого для мене міста.
Після того більше не бачив нікого з них.
Та ще довго, як несповна розуму, щодня годинами вичікував на тому місці, де бачив її вперше, щоб у цілковитій розпуці щоразу йти геть. Вона зникла, мов поцілунок, залишивши по собі щемливу пам’ять, чисту й тремтливу, як наші тіла.
І відтоді, проходячи повз телефонну будку, кожен раз ловлю себе на думці, що навіть не зміг запам’ятати її чудне ім’я...
Він схилив голову на руки і заплющив очі, ніби намагався пригадати щось надзвичайно важливе. Я довго дивився на нього, з нетерпінням чекаючи продовження розповіді, та вже згодом зрозумів, що він спав.

І чого нам, хлопчакам, так свербіли оті ранні гіркі черешні на тому боці провалля, а терпкі грушки спокушали нас своєю загадковістю, заводячи в жалку кропиву і терни? Зате як приємно після двох років чужини завітать у той провінційний куточок літа, що став колись цариною між твоїми дитинством і юністю! Пройтися місцями невмисних бешкетів, згадати з усмішкою всі малечі поривання та мрії і навіть із надією на успіх пошукати зариту в землю цидулку свого першого освідчення в коханні любій дівчинці, котра вже давно заміжня.
Іду ще дорогою, а серце вже там – сидить за столом на покуті й чекає.
Нехай. У мене-бо вистачить подиху спинитися тут, коло провалля, з його корчами та глинищами, в яких ми первісними засобами видовбували тісні вертепи, шукаючи вимишлені скарби. У цих заростях бузку та непролазних нетрях густої черемхи, у вимитому з-під землі покрученому корінні крислатих велетів-ясенів ми почувались як у справжніх тропічних джунглях, знаходячи на свої голови усіляких пригод.
А з настанням вечора (а то, як відомо, година всякого марева та привидів) ми заходжувались виколупувати нутрощі з гарбуза, заздалегідь нами викраденого й захованого тут-таки, у проваллі. А він же, той гарбуз, важезний – дзуськи піднімеш! І нам сумісно доводилось його котити до ось цього самого місця, де й розгорталося наше дійство.
Видовбуєш у пустій головешці якнайбільші дірки-очі та вишкірений ряд зубів, ставиш у пилюку напівсонної вулиці, прилаштовуєш у середині поцуплену з комори свічку і чекаєш, коли хто-небудь шкандибатиме у твій бік. Як ошпарений, вискакуєш із провалля, підпалюєш свічку – і знов у схованку спостерігати, що воно буде. Причаївся й не дихаєш. І аж до спазмів у животі розбирає сміх, коли якась налякана тітка, остовпівши на мить, чимчикує назад, звідкіля прийшла. Але якщо суне дядько, та ще й напідпитку, то краще забрати своє страхіття подалі з дороги, бо з нами раз таке було.
Горить наш гарбуз-лякун, блимає страшнючими вогняними очима, а ми сидимо за кущами, принишкли і чекаємо комедії. Якби ж знаття, що то якраз виміряв дорогу від одного тину до іншого дядько Петро! Отак ішов собі йшов, та й зупинився біля нашого страховиська; глипнув на нього посоловілими очима, гикнув – та як зафутболить здоровенним чоботищем, що воно розлетілося на друзки, як та порхавка. Ото жах!
Рушаю далі.
Якесь дитинне передчуття блаженства захоплює дух, коли пальці торкаються хвіртки, а її тихий гаркавий голос паморочить свідомість. Залишаю на порозі сумку стерегти мою присутність, а сам, оминаючи двері, іду стежкою на город.
О, цей незмінний атрибут сільської бутності зі строкатістю його флори та фауни! Подумати тільки, яке невимовне почуття геройства виповнювало дитячі душі, коли ми скручували на чужих городах соняшникам в’язи чи наповнювали пазухи торохкітливими маківками. Баби тільки й встигали пересвідчуватись, як стояли рядком обезголовлені стовбурці жорстоко понівечених культур. Щоправда, за це й перепадало березової каші. А то і в кутку товчеш голими колінами торішній горох та ще й тримаєш у руках над головою важкий дубовий стільчик. А сльози на очі так і навертаються, – не стільки від болю, як від знущання над твоєю дитячою гідністю.
Та все ж таки правду кажуть: чуже смачніше. І після недовгої перерви, коли забудеш про нанесену тобі гірку образу, що сидить у пам’яті не довше, ніж тривкий обід у животі, однак тягне в чужі городи та садки. А там ти у своїй стихії, володар!.. Поки не загледить всевидюще око господині.
Проте хибною була б думка, що ми лише вдовольняли меркантильні примхи своїх шлунків. Було в нас заняття й для душі: наприклад, ловити на квітах ґедзів. Затиснеш його в кулаці, приставиш до вуха, а він пищить, переляканий, благає пощади. Уважно стежиш, як це створіння у жовтому пилку гарбузового цвіту мурчить задоволено, ніби наші котенята від волохатої кицьки; а потім уловиш момент, коли воно зануриться з головою десь туди, в солодку серцевину, дістаючи хоботком тягучий нектар, – і хап його разом із квіткою. Ой лишенько! А то, насправді, зовсім і не ґедзь був, а бджола дядька Володьки. А це вже непереливки: з нею треба по-доброму, лагідно, бо ж вона пощади не просить. І ходиш тоді з опухлою рукою, проклинаючи всіх ґедзів на світі і той пилок, що замурзав бджолу до невпізнання.
– Си-нку!.. – повертає мене в дійсність знайомий до оніміння голос. – Чого ж ти там стоїш...
Блаженний дрож пронизує тіло, до горла підступає тугий згусток, і я у змозі лиш вимовити:
– Ба-бцю...