(фуга для бугая та пелеха з косою)

П р е л ю д

Неподатливі двері з гуркотом відчинилися і до приміщення, де проходило термінове засідання правління колгоспу «Шлях перемоги», влетів агроном Іван Картуз.
– Хочу доповісти... – захекавшись, почав було він, та його відразу ж осік змарнілий голос голови, котрий даремно намагався приховати своє хвилювання.
– Що там іще? – перепитав Прокіп, несвідомо тручи пальцями чисто виголене підборіддя.
– На полі я вже організував роботу, – гордовито повідомив Картуз. – От тільки мене хвилює такий факт: дорога-то наша вся, як є, обросла бур’янами. Аж глянути сором! Ніби в самісінькі очі вп’ялись ті проклятущі реп’яхи! Важко навіть повірити, що ми допустили таку неохайність. Адже саме дорόгою заявиться до нас начальство. І от яке вона залишить враження в їхніх серцях, так і покотяться надалі всі наші справи. А для цього, як кажуть, потрібно завчасно підготувати клієнта, виплекати в його цікавій душі від самого початку якомога більше приємного.
Прокіп аж підвівся, наповал приголомшений од здивування. Він ще ніколи не помічав за агрономом такого бурхливого прояву здібностей; він би, напевне, сказав, що йому слід було працювати в галузі журналістики, де він на творчій ниві приніс би значно більше користі, але, будучи людиною небалакучою і розуміючи вагу становища, лише згідливо закивав головою.
– Слушне зауваження! – після короткої мовчанки підхопився відповідальний за пропаганду молодий Петро Рак. – Але для більшої прихильності не завадило б, на мою думку, зустріти їх із хлібом-сіллю чи принаймні заспівати гарної пісні. Адже ми маємо – хай який він там є – аматорський колектив...
– Авжеж! – випалив Прокіп. – Чи в тебе є олія в макітрі? Ми ж буцімто про них нічого не знаємо!
– Отакої, – образився Рак. – Так би й сказали, а то...
– Ще якісь пропозиції будуть?
– Дайте слово! – звернув загальну увагу прийшлий услід за агрономом завфермою Кіндрат Гуща. – Ви забуваєте за щé один немалозначний факт.
– Який ще там факт? – уп’явся голова в шорстке, ніби щойно з буцегарні, лице доповідача.
Кіндрат для більшої певності зробив багатообіцяючу паузу. Він не був людиною таких риторичних здібностей, як агроном, зате компенсував цей недолік громовим басом.
– А чи відомо шановній публіці, що інспекція – з питань тваринництва? – іронічно нагадав завфермою. – А тому й ухил належить робити не в абиякий бік.
– Безперечно! – поспішив підтримати його завскладом. – Зараз же видамо дояркам, свинаркам і телятницям білосніжні халати...
– Насамперед слід потурбуватися про худобу! – наголосив Гуща. – Приховувати нічого: худоба в нас ні до біса. Проте я довго мізкував над цим питанням і дійшов ось яких висновків...
– Не тягни жили! – завовтузився голова, щохвилини позираючи на годинник. – Кажи толком.
– Так-от я й кажу: худоба в нас нікудишня. І, щоб якось замалювати цю ґандж, треба висунути на перший план цікавий аргумент. А саме (витягнув із кишені зім’яту цидулку): поступова заміна існуючого поголів’я високоякісною породою, виробником якої буде нещодавно придбаний нами симентальський бугай. І нехай тоді хто скаже, які то проциндрині гроші!
– Блискуче! – заледь не плещучи в долоні, схопився з місця Петро Рак. – Оце так затія! Та з такою програмою можна будь-кому забити баки! Але для пачої надійності я ще й почепив би на корівнику гасло, скажімо, такого змісту: «З якістю – у прийдешнє!» Чи краще: «Дамо здорове поголів’я!» Останнє, на мою думку, влучніше виражає поставлену мету.
Одначе на превеликий жаль пропагандиста, жоден із присутніх не оцінив поміркованості його слів, хоча й ніхто йому – на ще більший подив – принаймні не перечив.
Накінець першочерговість дій була визначена і схвалена одностайно. Залишалося тільки вирішити проблему кадрів, що й було зроблено, запобігши особливих ускладнень.
Позаяк усі працездатні сельчани були зайняті на своїх невідкладних ділянках роботи, на вказані промахи, пов’язані із забрудненням дороги шкідниками, були залучені сили в особі діда Гапона. Знаючи його в минулому як доброго косаря та майстра на всі руки з іншого ремесла (про яке наразі немає настійної потреби згадувати), правління колгоспу всучило йому в одну руку косу, а в другу – мантачку, довіривши цим самим «відповідальну й немаловажну місію». І старий, добра душа, запічканий високими ідеями та лозунгами, з відкритим ротом потягнув свої мощі на поле фатальних звершень; його немічне тіло ніби викликало на ринг саму долю, щоби ствердити недаремний сенс свого існування.
До бугая ж на громадських засадах приставили діда Матія, вклавши йому в руки дротяну щітку, аби надав скотині людського вигляду.

* * *
Годиною пізніше, коли правління колгоспу закінчило розподіл повноважень на місцях, а свідомі громадяни робили все для того, щоб належним чином зустріти неждане лихо, двері з табличкою «ЗАВФЕРМОЮ» обережно рипнули і до кабінету несміло втиснулася Стеха, молодиця літ сорока, відома на селі під прозвиськом Гіркенька, – так її полюбляли величати тутешні чарколюби. Саме в цей час Гуща зосереджено міркував над майбутньою доповіддю, чого й був не в захваті від її візиту. А ще більше ним тіпало з тієї причини, що давно вже була підмічена стосовно її особи: з тим, до кого вона з’являлясь не до речі, неодмінно траплялась якась придибенція.
– То з чим явилась? – нечупарним з похмілля голосом зустрів її невинний погляд Кіндрат.
Стеха зніяковіло, мов дівка на оглядинах, опустила очі і пішла навпростець без усякого там вступу:
– Я з приводу поросятка... Послуга за послугу... Не відмовте, Кіндрате Даниловичу, в такій милості... дай Вам Бог довгих літ життя. А я на днях кабанчика заколю – шкварочки будуть... та й міцненьке щось. Заходьте, коли час, буду чекати.
Але, не вловивши на лиці слухача ознак очікуваного захоплення, які нібито мав справити її натяк, відтак між іншим поцікавилась:
– А як там здоров’ячко Вашого бугая?
У Кіндрата аж душа навстіж: це магічне слово не могло залишити його байдужим!
– Бугая, кажеш? – ледве вгамував зачеплені струни емоцій завфермою, які вже, помітні неозброєним оком, виразно бриніли на зворушеному обличчі.
– Гар-нецький бугай! – підсипала дріжджів Стеха, і словесне місиво невтримно поперло через ротовий отвір її співрозмовника.
– Сам, сам особисто вибирав його на племзаводі! – стусав себе в груди Кіндрат. – І ти незабаром пересвідчишся, як наша задрипана худоба переродиться, щоб відповідати найкращим зразкам міжнародних стандартів. Сподіваюсь, представники з області, які до нас тепер направлені, достойно оцінять мої прагнення на відміну від деяких несвідомих елементів...
– Так-так, – кивнула Стеха, тим самим віднісши себе до ряду гідних обстоювачів його прагнень, і нерішуче додала:
– А як же моє прохання?..
– Гм! Ну, раз таке діло, – підвівся Гуща і пройшов повз неї до дверей (вона вловила від нього гострий запах перегару свого питва), – тоді ми зараз обмізкуємо це проханнячко і випишемо Вам остаточне рішення.
Він зник за дверима, давши знак, щоб його зачекали…
– Завфермою де?! – голосно відрубав збурений Ілько, нишпорячи по кабінету обмацливим поглядом юродивого.
Стеха аж підплигнула, перелякана зненацьким вторгненням фуражира, а ще більше – виразом його обличчя.
– Н-нужду вийшов справити... – в замішанні видала вона, не знаходячи собі місця.
Ілька дещо збив із пантелику цей раптовий прояв делікатності, проте з’ясовувати, що на це могло вплинути, було нíколи.
– Знайшов час, – пробурмотів крізь зуби, і з цими словами, як з’явився, так і щезнув за облупленими дверима кабінету, не втримавшись від спокуси гримнути ними щосили.
Стеха полегшено зітхнула і про всяк випадок перехрестила тремтячою рукою приголомшені хисткі двері.
В ту мить Ілько кулею вилетів надвір і зник за конторою. Підбігши до нужника, ні на хвилю не задумуючись, чимдуж сіпнув на себе сухотні дверцята – і вони опинилися в його руках.
– Т-ти що?!. – мов по команді, підстрибнув Кіндрат, поспіхом підтягаючи неслухняні штани. – Ану... постав двері на місце!
Він ніяк не міг второпати, чому його, Ілька, притарабанило саме сюди, коли він міг зробити це в будь-якому іншому підходящому місці, – скажімо, в кагаті. Але, зуздрівши суворі очі підлеглого, відразу зрозумів, що справа тут значно вагоміша.
Ілько знехаяно відкинув убік дверцята:
– Ну що, товаришу завідуючий, говорили Вам: давайте замінимо ланцюг на міцніший, бо той годиться хіба що котів упинати. Не послухали. Тепер-от самі йдіть та приборкуйте свого племінного, а нам власного здоровля гробити нíзачим.
– Невже зірвався?! – не бажаючи вірити сказаному, метався Кіндрат то в один, то в другий куток нужника, цупко тримаючи в руках смугасті штани. – От біда! Тут інспекція з хвилини на хвилину!.. Ну треба ж!
– Згинь з дороги!! – гаркнув на Ілька, що стояв на проході, і, мов виплюнута сливова кісточка, вистрибнув на подвір’я, зачепивши хлопця плечем.
Ілько ніби в якомусь дурмані лише спостерігав, як по курній дорозі щодуху мчав стурбований завфермою, на ходу застібаючи матню і затягуючи пасок. Коли він зник, за ним стояла така пилява, наче там щойно пронісся норовливий кінь.

* * *
Тим часом новенький легковик, завернувши на дорогу вищеназваного колгоспу, притишив ходу і з’їхав на узбіччя: одинока фігура пелеха з косою та його неузгодженими рухами, властивими старій людині, привернули увагу проїжджих.
– Здоровий був, батьку! – ще здалеку привітались ті, поспішаючи до старого. – А чи довго до села?
То було двоє вже немолодих чоловіків, зодягнених у костюми сірого кольору. Один із них був геть сивий, а в другого сивина тільки-тільки почала проявлятися на скронях.
Дід Гапон уже встиг підмітить оцінювальним оком їхнє інтелігентне вбрання та манери і відразу збагнув, що міські. Та чи й мало їх тут вештається!
– Осісьо за горбочком буде, – коротко поінформував їх старий і, затиснувши під пахвою кісся, заходився старанно мантачити затуплене лезо, з насолодою вслухаючись у ту чарівну мелодію, яку породжував найменший доторк заліза об камінь.
– А Вам, батьку, можна позаздрити, – доброзичливо сказав сивий чоловік, – стільки літ, а ще не здаєтесь. Невірогідно!
– Ось що мене найбільше приваблює в людях, – звернувся до свого супутника. – Цілком закономірне явище: людина тягнеться до праці – і в праці помирає.
Дід Гапон уважно прислухáвся до цих загадкових для нього фраз, але – позаяк він був людиною простою, невченою – абсолютно нічого не зрозумів.
– От ви, я бачу, люди грамотні, – прошамкотів беззубим ротом старий, – то ж оце скажіть мені на милість, шо то воно за слово таке чудернацьке – «інспекція»? Бо я так і не розчовпав.
Подорожні перезирнулись – і залились гучним добродушним сміхом.
– Так, значить, і Вас, батьку, не обминуло те слово?
– Тож воно й так, – хитнув головою Гапон. – Говорили, приїде інспекція – всеньке село догори дриґом поставить. А відтак, кажуть, поміч потрібна від тебе, старий, ато ми самі не впораємось. І шо ви думаєте: хіба міг я лишатися збоку, коли така буча знялася? Я-то, Господи прости мене грішного, думав нашестя яке, а воно виявляється, шо інспекція.
Старий так вдало виговорив слово «інспекція», що йому аж самому сподобалось, і він з цієї нагоди граційно підняв догори скрючений палець.

* * *
На ферму Гуща прибіг вчасно. Він був наполовину мокрий, наче йому на голову хлюпнули піввідра води; сорочка висмикнулась із штанів, прилипла до спини – хоч викручуй.
– Де він... де?.. – ледве прохарчав од задухи, даремно намагаючись витерти рукавом струмінь поту, що заливав очі.
– Явився не запилився! – замість відповіді насмішкувато вигукнув хтось із гурту, і на адресу завферми посипався різний потік інформації.
Та Кіндрат ніби й не чув того, а лише несамовито бігав очима довкіл. Нараз його погляд зупинився на якійсь окремій точці, і він, не відриваючись од неї, кинувся в натовп. Народ розійшовся, давши йому дорогу.
Дід Матій і так, і сяк плигав з довгим товстим мотузком перед бугаєм, силячись ухопити його за кільце, що пронизувало перетинку носа, але всі спроби закінчувались крахом. Бугай хоч і був натури флегматичної, проте, коли до нього хто-небудь наближався, він усім своїм нутром учував щось недобре і заходжувався погрозливо сопти, виставляючи наперед здоровецькі, мов кочерги, роги.
Кіндрат із удаваною спокійністю відсторонив діда Матія і став віч-на-віч із рогатою тварюкою. Його яскраво-червона нейлонова сорочка вогнем палахкотіла на сонці, – і це помітно вплинуло на поведінку тварини. Ще якось воно було, поки Гуща крутився перед її очима, намагаючись упіймать аварійне кільце; та, коли він став тицяти пальцями їй межи очі, терпець лопнув. І тут розпочався той захопливий момент, який так полюбляють спостерігати жителі та гості Іспанії, коли в ущерть переповненім амфітеатрі Памплони іде знаменита корида.
Натовп ахнув одночасно. Так, це вже були непереливки. Бугай нервово копирснув ратицею землю і повільно рушив на свого «матадора». Люди мовчали і, мов риба, виплеснута хвилею на берег, ловили губами повітря і чекали, що буде потім. Бугай чимраз далі відтісняв надокучливого суперника, а очі його світились отим усеобіцяючим вакханічним блиском. Кіндрат буцімто прокинувся, страх пронизав усе його тіло. Сіпнувся в один, другий бік – дарма: тікати було вже нікуди. Обернувся назад – і враз відсахнувся: позаду лежала здорова купа гною, який громадили прямо біля корівника. Гаряче дихання все чіткіше відчувалося шкірою, погрожувало чимось неймовірно катастрофічним! У голові запаморочилось, і перед очима попливли червоні кола – то були криваві очі тварини. Він упав...
Коли прийшов до тями, то вже по коліна сидів у рідкому гною, не в змозі навіть затулити руками обличчя. Це було жахливо! Бугай звитяжно мотнув рогами, та чіпати нікого не став: увагу тварини відволік свіжоприбитий над входом до корівника щит, де було великими білими літерами написано на червоному тлі: ДАМО ЗДОРОВЕ ПОГОЛІВ’Я! І, ніби здобувши на племзаводі початкову освіту, що дала змогу розібрати написане, бугай пристрасно заревів і галопом кинувся до корівника виконувати намічений план. Кіндрат розпачливо застогнав, а лице його набуло образу цілковитого фіаско. До нього тільки тепер дійшло, якими власне свинями морочила йому голову Стеха: адже саме в неї він придбав той проклятущий ланцюг!

* * *
– Ну, а тепер звиняйте, дітки, – вибачався Гапон перед занадто допитливими співрозмовниками, – треба кінчати роботу, поки не явились оті анциболоти біснуваті. Христа на них немає! Такий на селі переполох зняли – мона подумати, шо кінець світу настав. Тьху на мерзенних! – перехрестився судомною рукою і, потерши долоні, міцно вчепився в кісся.
Проїжджі, нічого на те не відповівши, хутко попрямували до машини.
– Так шо ж то воно за слово таке – «інспекція»?! – згадавши, крикнув навздогін старий.
– Не хвилюйтеся, батьку, – заздалегідь заспокоїв його чоловік із сивим волоссям. – Вона вже тут.
І він демонстраційно вказав на лискучий від сонця автомобіль.
Гапон так і випустив косу із рук.
– У, хо-лє-ра... – не тямлячи себе, роззявив рота старий і з переляку оступився назад.
Потім, проводжаючи очима сизий димок, що стелився за автомобілем, ще довго думав: а й справді, що ж то воно за слово таке чудернацьке – «інспекція»?