У корчмі, що біля Січі нині велелюдно,
Зібралося за столами козаків багато,
Усі вдягнуті розкішно, адже нині свято.
Корчмареві за шинквасом сьогодні не нудно.
То тут, то там: «Іще налий!» - кожен раз лунає,
Наймити ледве встигають розносити кухлі.
Лиш на мить якусь розмови за столами вщухли,
Коли двері відчинились і козак вступає.
- О, Микита повернувся! – хтось голосно крикнув,
І всі змовкли та до дверей очі повернули.
- О, Микито! Іди сюди! – звідусіль загуло.
А Микита подивився, хто то його кликав:
- Привіт, Петре! А посунься, біля тебе сяду!
Козаки вмить потіснились та місце звільнили.
- Всім по кухлю! – то Микита. В корчмі загуділи.
Пропозицію Микити всі зустріли радо.
Всівся за столом Микита поміж козаками.
Тут же наймит йому кухоль на столі поставив.
Випив козак одним духом та вуса розправив,
Що викохував, напевно собі вже роками.
- Як, Микито, ходилося? – став Петро питати.-
У яких краях далеких бувати прийшлося?
З яким врагом-супостатом битись довелося?
- Горло промочив, тож можна тепер розказати.
Коли турки з усім кодлом на Відень полізли,
По Європах знову раптом козаків згадали.
Бо ж ми одні перед турком, мабуть не дрижали
І на рівних воювали з суперником грізним.
А, тим більше, що Собеський до Відня подався,
Щоб очолити там військо, з турком воювати.
Велів він перед походом козаків збирати
Куницькому, що гетьманом тоді ж призначався
Над козацтвом правобічним. Той козаків скликав.
Узяв на списа Немирів, прогнав турок звідти.
Сказав, що тепер тут гетьман і буде сидіти.
Та й розпочав підготовку у похід велику.
Послав гінців в усі боки, козаків скликати,
Хто готовий супостатам був крові пустити.
Прийшли і на Запорожжя охочих просити.
Тож чи шанс такий можливо було упускати?
Зібралось нас, мабуть з двісті козаків на діло
Та й подались у Немирів, де полки стояли.
Туди і з Лівобережжя люди прибували.
Навіть, з Дону кілька сотень козаків ходило.
А ще й ляхи доєднались. Тож війська зібралось
Кілька тисяч. В кінці жовтня рушили походом.
Про мету того походу довідались згодом.
Поки турки і татари іще ошивались
Попід Віднем, хоч їх звідти й змогли відігнати.
Ми повинні до Буджаку були завернути,
Перерізати з боями усі ті маршрути,
По яких припаси туркам могли поставляти.
Заодно й орді татарській звідти натякнути,
Що пора вже повертатись свій дім захищати.
Ще в Немирові нам гроші стали роздавати.
І від папи, і від ляхів. Хто не мав вдягнути
Щось у зиму, роздавали іще і каптани.
Мабуть, дуже їм хотілось нашої підмоги.
Отож, рушили полками, врешті ми в дорогу.
Видалась в той час погода зовсім непогана.
Взяли місто ми Нагаї, вибили залогу
Й рушили до Кишинева, де на нас чекали
Молдовани, що до війська доєднатись мали.
Увійшли до Кишинева не без застороги.
Бо хто зна, від молдован тих що можна чекати?
Вони ж будь-якої миті можуть перебігти
До турок. Слід у два ока за ними глядіти.
Змусили їх королеві, навіть клятву дати.
Їх господар Петричейку зустрічав нас радо.
Та і самі молдовани велися привітно.
На початку листопада рушили ми звідти.
Та й підійшли до Тягині. Штурмувати, правда
Міцні мури не взялися – гармат бракувало.
Тож рішили облягати Тягиню ту кляту.
А полки кінні Куницький вирішив послати,
Щоб Білгород і Кілію вони грабували.
Адже звідти більше всього годується військо
Турецьке. Та і Буджак слід трошки прорідити,
Щоб ординцям у Австрії добре досадити.
Подались кінні загони та ж дорога близька.
Правда, скоро повернулись, отримали вістку,
Що Алігер-паша з Буджаку іде із ордою.
Завтра уже і тут буде швидкою ходою.
Треба було зготуватись, гідно стріти, звісно.
Гетьман швидко розібрався, що і як робити.
Кінні усі заховались недалік Тягині.
А всіх піших нас Куницький готуватись кинув,
Зустрічати тих буджаків, в степу шанці рити
Понад шляхом, яким орда до Тягині йтиме.
За ніч ми підготувались, у шанцях засіли.
І, як тільки ті буджаки у пастку влетіли,
Наші кулі узялися снувати між ними.
Поки орда зрозуміла, поки розвернулась,
Поки кинулась тікати, полягло багато.
На чотири милі шляхом зостались лежати.
Сам Алігер і мурз кілька назад не вернулись.
За тим часом у Тягині постріли почули.
Вирішили, що то військо в поміч поспішає.
А навкруг фортеці зовсім ворога немає.
Тож ворота відчинили й на поміч майнули.
Думали ударить в спину. Але наші кінні
На них раптом налетіли, змусили втікати.
Змогли багатьом із турок голови зрубати.
Бей тягинський Алі, кажуть, в тім бою загинув.
А у нас ніхто не згинув у бою, на щастя.
Кинулися було знову кріпость штурмувати.
Та високі її стіни не змогли здолати.
Тож Куницький знов надумав на Буджак напасти.
Пройшлися ми тим Буджаком, аули спалили.
Круг Білгорода не лишили нічого живого.
Подались до Ізмаїлу, хоч не взяли його,
Але усе передмістя йому розорили.
Те ж саме і з Кілією. Добра нахапали.
І худоби стада цілі, і юрби ясиру.
Ніхто нам у степах опір не чинив допіру.
В кінці ж грудня розвідники доносити стали,
Що вже турки і ординці вертають з походу.
Хоч їх добре потріпали під Віднем, одначе,
Сила у них ще велика зосталась, а, значить,
Доведеться із Буджаку нам давати ходу.
Дісталися ми до Пруту побіля Тобаку.
Стали там переправлятись на той бік. Не встигли,
Бо татари із ордою всією надбігли.
Довелося відбивати нам їхню атаку.
Ледве встигли окопатись й возами прикритись,
Як орда у повній силі на нас налетіла.
Ми її вогнем мушкетним упритул зустріли.
Мусила орда одразу від нас відступитись.
Ненадовго. Скоро знову орда покотила,
Намагаючись ударом наш табір прорвати.
Але скоро відкотилась. Притягли гармати.
Мабуть, орда із собою й турок прихопила.
Узялися вони з гармат в наш табір стріляти.
А ми ж вози ще валами землі не закрили.
Тож ворожі оті ядра нам вози трощили.
А ми могли тільки в шанцях рятунку шукати.
А потім почувся тупіт – знову орда пхає.
Кинулися ми стрічати – то стадо худоби,
Погнали його татари перед себе, щоби
Вона табір нам прорвала. Ми як заволаєм,
Як стріляти узялися – стадо налякали,
Воно кинулося врозтіч і татар відкрило.
Ну, ми вже вогнем мушкетним їх впритул зустріли
Так, що вони без оглядки скоріш утікали.
Ми тримались, сподівались, що із Ясс Потоцький
Прийде з ляськими полками та нам допоможе.
Та на те, що ляхи близько, геть не було схоже.
Доводилося з ворогами нам самим бороться.
Так чотири дні минули в атаках постійних.
То гармати в нас палили, то орда проклята
Не давала нам спочинку, мусили стрічати.
Ну, гармати ті турецькі допікали сильно.
Ми хоч в шанцях заховались, а коней де діти?
Молдовани уже скоса на нас позирали.
Вони, мабуть, від походу другого чекали.
Були від невдач, звичайно страшенно сердиті.
Десь під ранок раптом крики табором почулись:
- Утікають молдовани! Табір полишають!
Ну, їм можна, адже вони коней вдосталь мають.
За ніч через Прут холодний чимскоріш метнулись.
Тільки, наче вспокоїлись, як тут крики нові:
- Гетьман! Гетьман утікає з кінними полками!
Нам тепер хіба розвести зосталось руками.
Розуміли, що потоплять татари нас в крові.
Паніка розпочалася. Хтось кинувсь до річки.
Дякувати, що полковник наш Андрій Могила
Зібрав козаків ті швидко паніку спинили.
А воно якраз на сконі уже була нічка.
Та й татари щось почули, зрання налетіли
Знов наш табір штурмувати. Не до панік стало.
Вже пороху до мушкетів, уважай не мали.
Тож на возах геть розбитих у шаблі зустріли.
Цілий день отак змагались. То вони ввірвуться
У наш табір. Ми їх звідти, врешті вибиваєм.
То від гармат від турецьких голови ховаєм.
Та козаки, хоч вмирають, але стійко б’ються.
Врешті, ніч нас роз’єднала. Стомлені уклались.
Коли тут велів полковник на раду збиратись.
Вирішили на тій раді за Прут прориватись.
Морозець ударив, річка льодом покривалась.
Ще тонким та, видно, завтра нам не пережити.
Тож, як видно, вже немає з чого вибирати.
Узялися, не всі разом, лід перебігати,
Бо, як разом – то неважко той лід проломити.
Лід тріщить, а ми ідемо. Десь хтось провалився.
Інші місце стороною обходити стали.
Коли сонечко уранці на тім боці встало,
Хіба хто заснув та здуру в таборі лишився.
Орда дуже лютувала, як в табір попала,
Але річку подолати по льоду боялась.
А ми чимскоріш від Прута по шляху подались.
Воля славного Могили військо врятувала…
- А що гетьман той Куницький? - взявся хтось питати, -
Зраду ту йому простили? - Хто ж би хтів прощати?
Як прийшли до Могильова, стали його звати
На козацьку раду, долю щоб його рішати.
Він прибув гоноровитий, в гетьманськім жупані.
Та, коли побачив настрій козаків, подався,
У чернечий одяг, звідкись узяв, перебрався.
Думав, утече туди, де його не дістануть.
Ми його перехопили, на раді судили
Та й убили, щоби іншим було за науку.
Так, що гетьманськая влада – то непевна штука…
А що це ми, хлопці кухлі свої спорожнили?
Наливай, корчмарю, щоб всіх братчиків згадали,
Які не змогли вернутись із походу того!
Ті слова не залишили байдужим нікого.
Усі встали і келихи у руках підняли.