«Холодні хвилі б'ють у чорні скелі,
І в домі короля з'явилась інша…
Та перша королева тримає спину рівно».

Зі скандинавських хронік

VI. ЧУЖІ БЕРЕГИ

Дракари розрізали важкі, свинцеві хвилі Північного моря, несучи Єлизавету все далі від родинних обіймів теплого, залитого щедрим вечірнім сонцем, Києва. Норвегія зустріла її непривітними, гострими скелями, які чорними велетнями врізалися в похмуре брунатне небо, та сизими туманами фіордів. Її коханий Гаральд тепер належав не їй, а своїй короні. Обличчя його потемніло від вічних походів, а серце зачерствіло. Гаральд став королем, завоювавши трон свого брата Олафа Святого кривавим мечем і страхом, тож разом із короною його характер перетворився на кригу, наче його поцілувала в чоло Снігова Королева. Він більше не був тим палким юнаком-скальдом – тепер він став Гаральдом «Гардрадою», себто «Суворим володарем», чиє крицеве слово приносило смерть. Київські сади батьківського княжого терема залишилися лише спогадом.
…Невдовзі в його замку з'явилася жіноча тінь. Бажаючи задобрити могутню норвезьку знать, Гаральд, попри християнський шлюб і протести церкви, взяв собі другу дружину – рудоволосу Тору Торбергсдоттір з місцевого сильного роду, горду і мовчазну.
Для вихованої у візантійській розкоші та християнській моралі Єлизавети це був найважчий удар. Коли Тора проходила повз неї коридорами холодного палацу, повітря ставало гострим, як лезо ножа. Проте київська княжна не влаштовувала сцен і не проливала сліз на очах у ворогів. Вона тримала королівську поставу як хоругву, залишаючись законною Еллісів – першою королевою, чий рід походив від великих імператорів.
Гаральд віддалявся, його серце зачерствіло у вічних походах проти Данії, а в ліжку Тори вже підростали його сини-спадкоємці – Магнус та Олаф.
Єдиним теплом для Єлизавети в цьому замерзлому світі стали дві її донечки. Старша, Інгегерд, росла копією своєї київської бабусі – розважливою, гордою та сильною. А молодша, Марія, була лагідною, мов весняний промінь, і мала очі батька – палкі й глибокі. Самовіддано і по-материнськи ніжно обіймаючи дівчаток біля каміна під рев зимової бурі, Єлизавета-Еллісів шепотіла їм казки про далекий квітучий Київ, стольний город її дитинства і юності, їхніх могучого та мудрого дідуся – великого князя Русі Ярослава-Яріцлейва і бабусю Ірину-Інгігерду, що в її серці теж стугонить королівська кров мужніх вікінгів.
Вона вчила їх руської мови, яка в цих холодних стінах звучала як таємна молитва про втрачений рай. Маленькі донечки з захопленням слухали оповіді своєї вродливої матусі-королеви і довірливо тулилися до її шовкових руських суконь. У дітях була її сила, її витримка і її єдиний порятунок від самотності на чужинних берегах негостинної Півночі.

«Крижані фіорди не знають милосердя,
а твоє серце, Гаральде, стало холодним, як ця Північ.
Чужа жінка ділить із тобою ложе,
але моє коріння тримає цей трон.
Я зігрію своїх доньок руським словом біля каміна,
поки твої кораблі посилають на Данію смертельний вогонь».

22 -- 29 травня 2026 р.

Далі буде.