Здавалося, що усе добре йшло.
Хоч на душі його тривожно було,
Мов небезпеку та якусь відчула.
Десь бойовище у степу гуло.
Монголи налетіли, але їх
Вдалося досить легко відігнати,
Взялись коней із криками вертати
І то у війську запалило всіх.
Зірвалися і подались услід,
Аби догнати у степу й добити.
Та він чомусь не став того робити.
Напевно, знав який підступний схід.
Не раз стикавсь з монголами в бою,
Знав дуже добре, що від них чекати.
Ще й Вітовта надумав умовляти,
Аби тримав все військо у строю
І на монгольські зваби не купився.
Та Вітовт лише вислухав його
І вирішив, що знає більш того,
Мовляв, пожив на світі, надивився.
Коли монголи кинулись втікать
Й хоругви слідом кинулися мчати,
Чомусь не став їх Вітовт зупиняти.
Ледь сам не кинувсь ворога рубать.
І що в степу там діється тепер?
Боброк вдивлявся, щоби зрозуміти.
Та лише пил несло звідтіля вітром.
А гуркіт бою інші звуки стер.
Хоча… Десь рівно загула земля.
На бій не схоже, рівномірний гуркіт.
Йому таке доводилося чути.
Орда, здається суне звідтіля.
І, справді – величезна чорна хмара
Посунула зі степу. Розійшлась.
Одна у тил хоругвам подалась,
Аби їм з тилу нанести удари.
А інша мчала на литовський стан.
Татари Тохтамиша ледь почули,
Своїх коней одразу повернули.
Не став у битву втягуватись хан.
А більш нікого в таборі нема.
Лиш Вітовт і мала його дружина.
Коли орда ударить – князь загине.
Вітовт даремно стяги підніма
Та закликає в поміч. Вже нікому
Йому на поміч з війська не прийти,
Бо війську в полі прийдеться лягти.
Боброк відчув спочатку легку втому,
Як перед боєм часто з ним бува.
Чоло його рясним зросило потом.
Він тихо мовив: - Хлопці, до роботи!
Та весь загін почув його слова.
Із піхов легко вирвались мечі.
Він лиш махнув рукою й полетіли,
Ординський лет спинити захотіли,
Хоч розуміли – смерть за ними мчить.
Напевно, Вітовт, врешті зрозумів
Всю небезпеку й коней повертає.
Бо він на втечу мало часу має,
Поки ординський лет загін не змів.
Боброк не бачив, просто відчував,
Що князь устигне. Розгорнулись в лаву
І з криком войовничим предків: «Слава!»,
Загін, як коршун на монголів впав.
Мечі дзвеніли, цебеніла кров,
Летіли стріли, жертв собі шукали.
Найперші під копита вже упали
Та смерть хапала нових знов і знов.
Боброк рубався, наче молодий,
Хоч під шоломом голова вже сива.
Червоною в коня зробилась грива,
Але до того не звикати їй.
Встигав удари шабель відбивать
І сам рубав, наскільки було сили.
Життя його тому всьому навчило.
Тут головне удару не взівать.
Але взівав… Не шабля, а стріла
Не знати й звідки раптом прилетіла,
Пробилась клята крізь кольчугу в тіло
І усі сили в одну мить взяла.
Важенний меч враз випав із руки,
Сповз із коня іще свідомий поки.
Лиш кінські ноги… ноги на всі боки.
А тіло враз зробилося легким.
Дививсь на себе, мовби звисока.
Не відчував ні болю, ані страху.
Усе кудись пропало одним махом.
Побачив смерть, яка його чека.
Й за мить якусь чи то за цілий вік,
Поки та смерть до нього підступила,
Життя усе повз нього пролетіло,
Події, що він їм утратив лік…
Він княжий син із роду Коріята
Родився на Волині. Батько мав
Синів десяток – всі князівських прав.
Та де було на всіх князівства взяти?
Дмитро з молодших був. Отож йому
Батьківський стіл у снах лиш можна бачить.
Отримав він наділ малий, одначе
Над річку Бібрка. Саме і тому
Боброком всі його і називали.
На тій землі він замок збудував.
Хоч замок той не надто виглядав.
Навряд чи порятує від навали.
Та, тим не менше, господарював.
Дружину мав, яку кохав без тями.
Вона у нім кохалася так само.
А скоро вже і двох синочків мав:
Бориса і Давида. Ті росли,
Немов з води й батьки тому раділи.
Та доля уже лихо спорядила,
Щоби такі щасливі не були.
Якось до князя Любарта подавсь,
Узяв з собою майже всю дружину,
Бо шастають скрізь таті без упину.
Затримав його трохи довше князь.
Коли ж вернувся – замку не було.
Один лиш попіл вітром розвівало.
Мабуть, ординці зі степів напали?
Чи військо ляхів краєм цим пройшло.
Бо на Волинь вони вже зазіхали
Давно. Хотіли все до рук прибрать…
Дмитро став жінку і дітей шукать.
Ну, жінку… мертву швидко відшукали.
Лежала вбита із мечем в руці.
Мабуть, що до останку захищалась.
Кров на мечі – тож ворогам дісталось.
Принесли біль враз спогади оці.
Як поховали жінку, як шукали
Синів, але і сліду не знайшли.
Мабуть, монголи у ясир взяли?!
Тоді, вважай, що навіки пропали.
Ті дні у грудях випекли йому
Усе живе. Що мав тепер робити?
Шукати винних чи так далі жити?
Тут все про них нагадує. Тому,
Рішив по світу долі він шукати.
Спочатку в землі сіверські подавсь.
Із радістю прийняв його там князь.
Та Сіверщину мусив полишати.
Спокійно надто в краї, а душа
Бажала бою. Тож він розпрощався
Та і у Нижній Новгород подався.
Надій, знайти там «спокій» не лишав.
Там вічний бій, бо ж там орда під боком.
Там можна свою душу відвести,
Дружину в бій з ордою повести.
Князь Дмитро взяв його на службу поки
Лише звичайним сотником. Проте
Вже скоро його здібності помітив,
Рішив одразу тисяцьким зробити.
А то, повірте, діло не просте.
Як тисяцький в походи він ходив.
Із князем часом у Москві бували.
Потроху його серце відтавало.
Здавалось, він ожив, повеселів.
В один із днів на вулиці Москви
Він дівчину зустрів… і серце стало.
Воно, здавалось лиш цього чекало,
Щоби шепнути врешті-решт: «Живи!»
А дівчина та була не проста,
Сестра самого князя. Він, одначе,
В її очах також вогонь побачив.
Боротися із почуттям не став.
Рішив, що Анна (звали так її)
Жоною стане. Щоби бути поряд
В Москву до князя перебрався скоро.
Пустився, може проти течії.
Та не втонув, бо вже надію мав.
Готовий був у коржика розбитись,
Та з Анною, урешті одружитись,
Лиш згоди князя тільки і чекав.
Дмитро Московський уже знав про нього,
Розумних мати воєвод хотів,
Отож Боброком довго не вертів,
Призначив воєводою до всього.
Сказав, як буде вірою служить,
То сестру Анна він віддасть за нього.
А що Боброку треба, окрім того?
Його душа бажала знову жить.
В Москви було доволі ворогів,
То гризлися князі поміж собою,
А то мурза заскочить із ордою.
Отож, Боброк на місці не сидів.
Як князь з Рязанню горщики побив,
Олег Рязанський вирішив провчити.
Боброку довелось його спинити.
Рязанців під Скорнищевим зустрів
Й такого чосу дав, що довелось
Олегові з Рязані утікати.
І пронський князь мав там за князя стати,
З ним легше домовлятися вдалось.
То раптом напосілася Литва.
Москва давно із нею не мирилась,
Бо їй земель литовських захотілось.
Боброка знов князь у похід позвав.
Надумавсь був нижегородський князь
Булгар по Волзі й Камі покорити,
Та змусити їх данину платити.
І тут Боброк в нагоді став якраз.
Булгар розбили, змусили платить
І Новгороду і Москві, щорічно.
А тут в похід князь Серпуховський кличе,
Бо, бачте, Брянськ потрібно проучить.
І знов похід, і знов важкі бої.
Знов перемоги. Скоро Брянськ здолали,
Трубчевськ і Стародуб Москві забрали.
Вертавсь Боброк в Москву вже до сім‘ї.
Князь обіцянку виконав, віддав
За нього Анну. Вже і сина мали,
З прицілом дальнім Василем назвали.
Отож, Боброк куди вертати мав.
А в Орді смута саме почалась.
Мінялись хани, лиш встигай узнати.
Мамай в степу став голову здіймати.
Виконуючи волю хана, князь
Збирати військо взявся, щоб зустріть
Мамая із ордою, зупинити
Та хана від біди оборонити.
Боброк із ним іде, бо ж князь велить.
А князь велить, бо без Боброка він
Не годен добре військом керувати.
А у Боброка досвіду багато,
Він бій провів далеко не один.
Що князь Дмитро великий боягуз,
То знав Боброк, але із тим мирився.
Його очима князь на бій дивився,
Хоча вважав, що він великий туз.
Але в Боброка увесь час питав,
Як військо вести, бо ж Мамай у силі.
Й Литва із ним стояти разом цілить.
Та і Олег Рязанський пам‘ятав
Образи давні. Тож Боброк провів
Так військо, щоб союзничків злякати,
З‘єднатися з Мамаєм їм не дати,
Й на поле Куликове рать привів.
Знав добре силу й слабкості орди,
Тож вибрав поле, зрізане ярами,
Із трьох боків оточене річками.
Орді там ні туди, і ні сюди.
Оскільки бій мав виграти удар
Із засідки, коли його нанести,
Знав тільки він. Отож, йому і вести
Засадний полк. Орди ж, неначе хмар.
Боброк спокійно на пеньку сидів,
До битви гуркотіння дослухався.
Князь Володимир увесь час метався,
Він вже у битву мчатися хотів.
Кидався до Боброка: «Вже пора!
Давай наказ!» Та не йому рішати
Князь повелів. Боброк сказав – чекати,
Бо ж то смертельна битва, а не гра.
Його очима ратники були,
Що на деревах високо сиділи,
Вони звідтіль прискіпливо гляділи.
Він знав все, що ті бачити могли.
Як стяг передового полку впав.
Як полк Великий стали проривати,
Як лівий став під тиском відступати.
Мамай москву в лещата затискав.
Коли орда спиною повернулась,
Щоб рать московську взяти у кільце,
Боброк махнув рукою тільки. Це
Й було сигналом. Свіжа рать метнулась
Із засідки… Він добре пам‘ятав,
Що відчай охопив монгольське військо,
Як свіжу рать орда уздріла близько.
Крик відчаю все більше наростав…
Розгром Мамая. Потім Тохтамиш
Прийшов, як тать. Князь ні, щоб захищатись
В Москві, рішив в лісах мерщій сховатись.
Але ж без голови не устоїш.
Москва згоріла, люд увесь поліг.
А князь Дмитро відсидівся й вернувся.
Лиш переляком тільки і відбувся.
Від Тохтамиша відкупитись зміг.
Боброк йому продовжував служить
Вже не так ревно. Боягузтво бачив
І князеві того він не пробачив.
Став більш сім’єю, а не раттю жить.
Його син ріс у нього на очах.
І він радів – є меч кому віддати.
Син зможе його справу перейняти.
Та вісник смерті вже до нього мчав.
Хто ж знає свою долю, окрім Бога?
В п‘ятнадцять літ син із коня упав
Й розбився насмерть. Хто того чекав,
Що доля відбере надію в нього?
То був удар. Удар під самий дих.
Жона рішила, що гріхів багато
Й надумала монахинею стати.
Та він такого учинить не зміг.
Себе заперти заживо між стін?!
Для нього то занадто тяжко було.
Знов пам‘ять на Волинь його вернула.
Надумався туди вертати він.
Дмитро Московський вже в той час помер.
Комусь другому не схотів служити.
Зібрав дружину та свої пожитки.
На Русь дорога пролягла тепер.
Хоч там його нічого і не жде
Та в землі рідній легше помирати.
Коней не треба було підганяти,
Їх доля також в рідний край веде.
У Києві зустрів він земляка
З Волині й був прибитий новиною:
Його сини живісінькі обоє.
Тоді погано просто він шукав.
Вони в лісах від татей тих ховались,
Що замок запопали. Та ж малі.
Блукали… Як вціліли, взагалі,
Не знали. Але все ж порятувались.
Борис тепер зачав Волинських рід,
Давид же Вороний-Волинський звався.
Тож рід його зовсім не обірвався!
І на Волинь йому спішити слід.
З синами стріча радісна була.
Та душа ратна спокій не шукала.
Боброка не у ліжку смерть чекала.
Як раптом до Волині вість дійшла,
Що князь литовський Вітовт прихистив
У себе Тохтамиша із ордою.
Боброк відчув, що не минути бою.
Темір-Кутлук того би не простив.
Так воно й сталось. Рушила орда.
А Вітовт скликав всіх на рать велику,
Аби орду ту перестріти дику.
Зібралось військо… То була хода.
Кого лишень в тім війську не було:
Литвини, ляхи, лицарі-тевтони,
Із України усії загони.
І військо Тохтамиша також йшло.
Чи не сто тисяч князь Вітовт зібрав.
Хто би зумів противитись тій силі?
В степи за Ворсклу військо підступило.
Боброк також в колонах простував
З дружиною. Усидіти не зміг,
Як доля його краю тут рішалась.
Все військо в бій проти монголів рвалось.
Хоча ніхто до цього часу з них
З монголами, як слід не воював.
Вважали, що чисельністю задавлять
І тризну на костях ворожих справлять.
Хоч Вітовта Боброк попереджав.
Та той сміявся: «Та не гарячись!
Ти бачиш скільки війська ми зібрали?
Не страшно нам ніякої навали!
Ти тільки навкруг себе подивись!»
Боброк же знав чи просто відчував:
Недобре їх попереду чекає…
І от тепер він уже точно знає,
Що був він прав. Як жаль, що був він прав.
Ще серце билось, біль десь відступив.
Над ним ще бились, коні тупотіли.
Але душа вже полишала тіло –
Пройшли останні миті у житті.
Закрив він очі і…побачив світ.
Все поле бою перед ним відкрилось.
Литовське військо вже перетворилось
На юрмище, що розбігалось. Вслід
Монголи мчали, щоб живих добити.
Князь Вітовт, справді відірватись встиг
І шлях стрімкий тепер його проліг
На північ. Душі можна порадіти.
Піднявся вище він і перед ним
Вся Україна, наче на долоні.
Волинь, де володіння мав законні.
Та він ні краплі не жалів за тим.
Життя прожив. Тепер сини його
Продовжать справу. Рід Волинських буде!..
Він, наче тут був й одночасно всюди.
Мелькало все, мінялося кругом.
Він, наче став частиночкою То́го,
Хто світ створив. Він бачив все і знав.
Він кожен подих світу відчував.
Він повернувся. Він – частинка Бога.