Була собі одна жінка, не любила прясти.
Доводилось чоловіку її весь час тря́сти.
Було каже чоловік їй: - Бери, пряди, клята!
А вона: - Та іще встигну, часу ще багато.
Та він знову: - Пряди, жінко! Чого ти розсілась?!
Вона: - А скільки неділь до свята іще залишилось?
- Десять! – чоловік говорить. – Тоді все в порядку.
Напряду я, чоловіче, ще цілу десятку!
Час минає, чоловік знов до неї вчепився:
- Коли, жінко, прясти будеш? Я чекать втомився.
- А скільки ще там до свята? – Сім неділь. – Та, Боже,
За цей час я і семуху ще напрясти зможу!
Вже і сім неділь минає, жінка не береться.
В чоловіка уже скоро і терпець урветься.
- Коли прясти уже будеш? – В Велику суботу.
День великий буде, встигну зробити роботу.
Вже й субота наступає. Пічку розпалила,
В казани льон і коноплі у воду зложила.
Давай парить. А у них же собака блохата,
Що Кудлою було звати. Так і лізе в хату.
Жінка каже чоловіку: - Сиди, дивись пильно,
Щоби Кудла не вскочила ненароком в сіни.
А то всі мої полотна покудляться миттю.
Сидить чоловік, махає руками сердито.
Жінка казани виймає, а Кудла стрибає
Перед носом чоловіка та хвостом махає.
Так і норовить до хати вскочити, проклята.
Чоловік уже й не знає, як її спиняти.
А жінка з-за спини його ще й хлібом махає.
Кудла, тільки хліб уздріла, вмить перелітає
Через плече чоловіка і уже у хаті.
А жінка на чоловіка узялась кричати:
- Що ж ти, сякий-такий, твориш! Пропала робота!
Покудлатились, пропали всі мої полотна!
Давай з казанів коноплі і льон витягати.
Та ще більше чоловіка свого проклинати.
- Так хотіла за суботу все переробити,
А тепер під хвіст собаці! Годі і білити!