дякую щиро, тема не суть складна
але є нюанси & контексти, авжеж

найвідоміші імена, які алюзуються
це Алістер Кроулі та Кеннет Енгер
(про кожного можна почитати в вікіпедії)
Кроулі покинув цей світ 1 грудня 1947,
отже, його вплив радше опосередкований

фільм Lucifer Rising вважається
центральним проєктом Енгера
спершу він планував, що музику
напише Мік Джеґґер, і той справді
записав для нього електронний саундтрек, але
співпраця була короткою
остаточну музику до фільму зробив Bobby Beausoleil,
сам Джеґґер зрештою дистанціювався від проєкту

Sympathy for the Devil це не кроулівська декларація,
але, радше літературна інтелектуальна гра,
використання диявола як голосу історичної свідомості,
холодний, майже брехтівський прийом дистанції
образ Люцифера у Джеґґера не містичний провідник,
а театральна маска

якщо порівнювати із Джимі Пейджем
який реально придбав будинок Кроулі
та збирав його рукописи, то Джеґґер
не демонстрував адептської залученості,
використовуючи «темну» естетику
як частину медіа-стратегії, тобто
його інтерес був інтелектуальний і модний
у руслі психоделічної культури Лондона кінця 60-х

Мік Джеґґер на сцені це не «сатаніст», а радше трикстер,
який усміхається в моменти агресії,
грає з публікою, але не зливається з нею,
постійно балансує між еротикою і насмішкою
у юнгіанському сенсі це архетип порушника меж
того, хто виводить назовні приховане

під час виконання Sympathy for the Devil
Джеґґер рухається по колу, використовує жести,
схожі на заклик або благословення, іноді
майже карнавальну манеру «сповіді»
але це театральна дистанція;
диявол говорить із позиції історичного спостерігача;
глядач залучений у гру співучасті,
і це не окультний обряд, це рок-театр
якщо Енгер це сакральний Люцифер
то Джеґґер це сценічний Люцифер
це естетика влади й гри, а не теологія

у британській сценічній традиції лиходій
часто інтелектуально привабливий,
харизматичний, звертається безпосередньо до глядача,
змушує публіку співучаствувати
це чистий шекспірівський прийом –
лиходій стає оповідачем, майже конферансьє історії

перебільшена міміка, гротескна тілесність,
флірт із публікою, іронічна дистанція
як британська естрадна традиція XIX–початку XX ст.
рухи Джеґґера не «сатанічні», а карнавальні
він ніби одночасно спокушає і підморгує:
«Ми же розуміємо, що це гра»

також є ще лінія естетики холодного інтелектуального денді,
який морально амбівалентний, дотепний,
провокаційний, естетично самоконтрольований
Джеґґер не містик у трансі, але
холодний режисер власної демонічної маски

американська рок-містика (у 70-х) часто тяжіла
до справжньої екзальтації чи саморуйнування
але британська традиція є інтелектуальна, іронічна,
скоріше, літературна

Джеґґер це шекспірівський лиходій у ритмі рок-н-ролу
його «люциферичність» це естетика сцени, а не метафізика