Штрих IV: Прихисток на Ринку та Слава Галичини

Музичний супровід:
продовжує тихо звучати Другий концерт (Andante espressivo)

Невдовзі Лемберг капітулював перед ним. Ксавер став головною фігурою тутешнього музичного життя – засновником хорового Товариства святої Цецилії, капельмейстером і музик-директором Міського театру, а наприкінці і його оперної трупи – обличчям зі світу високої музики, якого обожнювала вся Габсбурзька Галичина.
…Груденська мла 1826-го року сповила Лемберг, але Святоюрська гора палала зсередини. Чотириста голосів під склепінням собору. Військові сурми і тонка, як струна маестро Ліпінського, тиша. Уся Австрійська Галичина затамувала подих. Це був концерт особливої ваги, тризна сина за батьком Амадеєм, якого він майже не знав, але чию тінь носив у власному імені. Світло свічок вихоплювало з напівтемряви обличчя: австрійські урядовці, польська шляхта, місцеві русини.
Ксавер стояв на підвищенні, тонкий і зосереджений. Жодних зайвих рухів. Він диригував... поглядом. Ледь помітний поворот голови — і «Реквієм» батька Амадея Моцарта обрушувався на собор лавиною скорботи.
Коли собор сколихнула Lacrimosa, його очі стали глибокими й темними, як ніч. Один порух вій – і повні сліз ноти злітали до ангельських карнизів, кожна репліка хору ставала живим зойком розлуки. Ксавер не просто тримав поглядом цей гігантський людський океан. Його зір розривав морок часу, благаючи прощення у тіні Вольфганга Амадея. Він дивився крізь людей, туди, де Вольфганг Амадей, його батько-геній, колись вивів свою останню ноту. Тієї миті Лемберг перестав бути провінцією імперії. Він став серцем Європи, зв'язаним воєдино магнетичним зором Моцарта-молодшого.
А в напівтемряві храму, серед шовку та хутра австрійської знаті, за кожним спалахом його очей стежила вона. Жозефіна.
Для всього Лемберга він був сином генія, що воскрешав Реквієм. Для неї єдиної – Ксавером… Францом... Вона бачила, як у цьому магнетичному погляді згорає його вразлива душа. Кожна нота, вирвана його зором із німоти, відгукувалася в її серці невимовним болем і гордістю. Вона знала: цієї миті він належить вічності, але його очі, що керували сотнями виконавців, шукали серед натовпу лише її відданий силует. Вона була його Галичиною – прекрасною, далекою, чужою для решти світу, але назавжди обіцяною лише його музиці.
***

Жозефіна подбала, щоб у маестро Моцарта з'явився свій куточок – затишна квартира в самому серці середньовічного міста, на площі Ринок.
Вікна виходили на гамірний майдан, де кричали перекупки, гуркотіли карети і билися об бруківку краплі лємберзького дощу. Але всередині його кімнати панував зовсім інший всесвіт. Коли вечір опускався на місто, у двері квартири тихо, майже нечутно стукали. Це була вона. Графиня приносила з собою аромат тонких парфумів, м’який шелест оксамитової сукні та той абсолютний спокій, якого він шукав усе життя. Вона була його тишею після гучних овацій. Тут, на площі Ринок, вони пили запашну чорну каву, дивилися на вогні вечірнього Лемберга й шепотілися про музику, яка належала тільки їм. Велика таємниця кам’яного серцевиння старого міста, кохання зашифроване у дієзах та бемолях, соната, написана на одному диханні для тієї, що тримала у своїх долонях його закохане серце …
Ця квартира стала в Лемберзі його першим і останнім справжнім домом.

Далі буде.