Штрих III: Жозефіна. Ніжність проти закону
Музичний супровід:
Франц Ксавер Моцарт.
Фортепіанний концерт № 2 мі-бемоль мажор, ор. 25 (II. Andante espressivo)

«У присмерку лемберзьких салонів Жозефіна Кавалькабо з’являлася як тонка струна, що чекає на дотик майстра. Франц дивився на її руки, що тримали віяло, і бачив у них тонкі пальці долі, яка вела його крізь роки самотності. Її погляд – суміш італійської пристрасті та австрійської стриманості – палив його сильніше, ніж батькова слава. Коли вона слухала його гру, час зупинявся. Тінь Вольфганга Амадея відступала, залишаючи в кімнаті лише двох: Ксавера, який благав про любов через клавіші, і Жозефіну, яка приймала цю сповідь кожним подихом, але ніколи не належала йому до кінця».

***

Усе змінилося одного дощового дня 1813 року, коли Ксавер переступив поріг будинку цісарсько-королівського радника Людвіга Бароні-Кавалькабо, шанованого спадкоємця тірольського роду. Його запросили як вчителя музики до трьох малолітніх дітей – Адольфа, Лаури та Юлії, але за фортепіано сіла вона… їхня молода мати – графиня Жозефіна, уроджена графиня Кастільйоні. Коли їхні пальці випадково зустрілися на білих клавішах під час виправлення нотного такту, у вітальні раптом зник гамір лемберзьких вулиць. Ксавер підняв очі й натрапив на її погляд. У ньому не було очікування дива від «сина Моцарта». Жозефіна дивилася на нього – на блідого юнака із сумними очима. Вона стала першою в Лемберзі, хто почув не його прізвище, а його внутрішню тишу.
Їхнє кохання розквітало у напівтонах, у довгих паузах між синкопами. Жозефіна оточила його такою тендітною ніжністю, якої він не знав із самого дитинства – повною протилежністю вимогливій Констанції. Проте це почуття швидко перетворилося на гострий внутрішній конфлікт. Вона була заміжньою жінкою, матір'ю. Світські закони та суворий етикет Лемберга стояли між ними, як глуха кам'яна стіна Ратуші.
Одного вечора 1818 року, граючи перші чернеткові нотні записи свого шедевра – Другого фортепіанного концерту мі-бемоль мажор – Ксавер раптом безсило опустив руки на клавіатуру.

КСАВЕР:
– Я не можу більше так, Жозефіно. Кожен мій прихід сюди – це крадіжка. Я роблю тебе грішницею перед усім цим містом…

ЖОЗЕФІНА (м'яко бере його руки у свої):
– Подивися на ноти свого Другого концерту, Франце. У ньому немає Відня. Там – твоя ніжність до мене. Твій батько дав тобі життя, Сальєрі дав тобі ремесло, а я… я даю тобі право бути Францом. Просто Францом. Грай для мене, мій Моцарте.

Ці любовні пережиття, цей нестерпний біль і всепоглинаюча ніжність врешті знайшли єдиний можливий вихід. Під впливом цього кохання дитяча іскра таланту Моцарта-сина спалахнула самобутнім вогнем. З-під його пальців більше не виходив батьківський стиль. Народилися його тужливі полонези та кантати, просякнуті галицькою меланхолією та щирою, дорослою пристрастю.

Далі буде.