це не осінь. це дивне літо
і у хмар-браконьєрів – дощ
пізно вірити, пізно жаліти
тих,хто вчив конституцію площ

за обличчям не видно трагедій,
бо обличчя — у масках надій
щирий сміх, щоб ніхто не розгледів
як насправді чекають месій

говорити,щоб тишу не рушить
а насправді не тиша — війна.
ворогам повиймали всі душі
десь торгує старий сатана…

для держави окоп — атлантида
для народу — криївка-душа
на сторожі — невдячна феміда
справедливість, тримай «калаша»…

хай ніхто і ніколи не судить
тих, хто вчив конституцію площ
вся історія — стомлені люди,
які вірять в свободу і дощ

по суті ж, то березень тут ні до чого -
людині властиво чекати світла,
міняти маршрути, збиватись з дороги,
шукати де правда, топтати квіти

і координати не так вже й важливі
коли дні короткі, а сни - кольорові
бо все, що потрібно насправді щасливим -
запаси любові і антилюбові

із півдня летять літаки і лелеки
туди, де їм небо залишили в спадок
і все ще попереду, все ще далеко
а березень..березень - тільки початок

2016

- У мене болить душа. Ти хоч знаєш, де це?
Страшніше, що плачуть люди, а не ікони.
Покличеш до себе щастя - тобі озветься,
Дозволиш собі - і ніхто вже не заборонить.

Я справді в дитинстві руками ловила вітер,
А в юності бачила як прокидалися трави
Найважче,повір,це не те, що бракує літер,
Найважче, коли замість слів вистачає кави.

Не думай даремно, що тішу свою свободу
І циніки часом торкаються клавіш роялю.
У мене болить душа. Хоч мені і не шкода
Бо ті, що у неї плюють, вже давно називають
сталлю..

2016

Як мрієш під зорями, мучишся совістю,
В кишені свободу - і їдеш додому
Присвячені рими, нестворені повісті -
Таке не розказуй ніколи й нікому

Із чистого аркуша, з білого снігу
Ще вірити в диво, немов і не вчило
Весна і вокзали розтоплюють кригу,
Важливо - боротись, допоки є сили

Якщо за плечима являються ангели,
То хай пробачають - часи не найкращі
І всі у щось вірять, і всі колись падали
Про це не розказуй нікому й нізащо.
2016

Тримай її в серці і клич Україною
Хіба то свобода – з чужої руки?
Моя справедливість залишиться винною,
Їй сняться щоночі донецькі степи

Хтось тішився сонцем, забувши про зраду
І довго у небі чекав журавля
Невічне нещастя і вічна блокада –
Ніхто не забуде луганські поля

Я бачила, доле, як плаче дитина
Навіщо вже сльози, якщо є броня
Свої не для того, щоб цілитись в спину
Де танки блукають – не коле стерня

Війна – це полковник, який не напише
Де довго стріляють – свої чудеса.
Тримай її в серці. Почуй її тишу
Полинове поле й червона роса

вікно. малюнки. темрява. гербата
а ще душа. спаплюжена війна
прощай гріхи. не так вже їх багато
прощай вино, не випите до дна

ці вороги - усміхнені квартали
і ці серця - з полину й мигдалю
і ці святі, які колись вбивали
і ті, кого я все-таки люблю

не хочу раю. сплетене волосся
не хочу пекла - в мене все своє
весни нема. тобі лише здалося
і той, хто бог сміється й програє

..вікно.малюнки. темрява. гербата
підступна ніч вдивляється в екран
прощай гріхи, не так вже їх багато
болить душа від солодощів ран
2010

і слова полягали на струни
і свобода дивилась в люстерко
і даремно чекала фортуни –
не пустила в метро
вахтерка
а ледаче ранкове небо
намалює червоним дату
кожен думав чого йому треба –
справедливості чи автомата
та зима мені снилася двічі:
позавчора і майже щоночі
горе там, де нікого не кличуть
батьківщино, відкрий уже очі
коли холодно, палять і спокій
трохи звірі – боротись, щоб бути
сонце сходить, бо ранок жорстокий
сонце – колір червоної рути

І я падаю в трави. Я – малайзійський літак.
У долонях – слова. Обіцяю,що потім пробачу.
Найдорожче – не крила. Найважче – поранений птах
Били в спину ножем і казали що це на удачу.

Проклинаючи місто, де сонце й кривава роса
Заклинаючи всіх, хто не прийде, вернутись додому
Батьківщина не вірить ні в які казки й чудеса
Небо кличе людей. Люди йдуть. За одним. По одному

Під завалами раю свобода співає романс
Ненароджена, зла, рве у відчаї стомлені струни
Там, де вірять, любов й революція ходять лиш раз,
Там не просять прийти криворуку нестерпну фортуну

І коли я впаду і не збудуся літнім дощем,
І якщо відступлюсь і скажу що йти далі не можу –
Будь хоч якось. Хоч близько. Хоч кимось з людей.
Будь хоч ти. Будь хоч мною. Не зрадь мене, Боже.

Слухай розмови, і мову, і сповіді на барикадах
Може в житті окрім цього ти чесного вже не
почуєш
Знай, що когось не розбудить і ця голосна
канонада
І пам'ятай - не руйнуєш, а теж, хоч невміло, будуєш

Сходило сонце, не гріло, фальшиво дивилося
в очі
Сни про кохання, свобода у мріях і правда до
болю
Дивна зима, білий сніг, чорний дим, сотні кроків по площі
Вір, попрощайся, прощай, не забудь і
залишся
собою.

Я - українка. Ще одна людина
Ще одне щастя - мить поміж віками
Це я плекаю доньку або сина
Які ідуть на битву з ворогами

Я - українка. Небо у волоссі
Безмежна віра, щирі сподівання
Моє майбутнє, мабуть, почалося
Моє й для мене - воля і кохання

І мій народ - романтик у в'язниці -
Живе..живе! живе і жити буде
Моя надія - камінь, чуєш, вбивцю?
Я - українка! чуєте, іуди?

Мам, послухай, тут щодня вбивають.
Але знаєш, я вже не боюсь.
Ангели, які ще не літають
бережуть. За них і помолюсь.

Чуєш, рідна, тут не хочуть правди.
І свої буває в душу б'ють.
Ворог злий, та ще страшніша зрада -
приспана, невиправдана лють

Бачиш, нене, я ще не здалася,
ще тримаюсь за твої слова:
"Як впадеш, щоб хутко підвелася,
як болить, то знай, що ще жива"
квітень 2015

дай мені сили, земле
дай мені руку, брате
бачиш, не так тут і темно
бачиш, кордони й солдати

серце не хоче руїни
довго мільйони мовчали,
їх за щасливу країну
били, топтали, вбивали

ні, не напИлись ще крові..
ми ще живі, ми із богом
повні кишені любові,
злості, надії, тривоги

щит і червоні троянди
ні, "ще не вмерла", ще буде
проти свавілля і банди-
нація, воїни, ЛЮДИ

нам починати все знову,
а не стоять на колінах
дай мені руку, любове,
душу залиш Україні

Жовтіло листя, бавилося смертю,
Терпляча осінь дарувала квіти.
Все як завжди-любов шукала жертву,
Ще теплим сонцем милувались діти..

Проходив час. Забув, чого приходив.
Приніс надію, тиху і колючу.
Вони такі залежні від погоди
Останні дні моїх жовтневих революцій

2012

цей лист недописаний темно і втома
весна за вікном плаче стомленим віттям
мені вже не хочеться більше додому
і я помираю з минулим століттям

ці краплі дощу заплямовані раєм
тікаючи з рук ще пригадують осінь
і Той що на небі напевно вже знає
і в’януть так швидко ромашки в волоссі

за щось так жорстоко надію вбивали
а віра з любов'ю осипались листям
за щастя я битиму небо ногами
минуле століття – далеко і близько

так дитинно приснилися руки
так жорстоко брехало TV
березнева нудьга - це наука
вчись страждати, дитино землі

осипається зорями небо
озивається птах в висоті
і душа так хотіла до тебе
і ховались слова в темноті

кожен крок - недоказане слово
зрозуміє лиш дощ-графоман
і ця доля така калинОва
не сховає негоєних ран

б"ється птаха крилом у край неба
ця любов - недоспіваний блюз
що ж, прощай, вибачатись не треба
я піду, не чекаючи муз

2012

там сніг. Хай присняться олЕні
чи Олені. знов неповторність
ми юні, ми вічнозелені
вигадуєм нашу аморфність

життя – недописана шпора
думки – кісточки в апельсині
ця молодість все переборе
страждаємо-отже людина

хтось кидав цигарку додолу
а сніг тільки думав-«не вбийте»
цю молодість-сонну і кволу
згадаєш-і будеш любити

2012

солодкі руки випитої кави
нічні обійми стомленої мрії
майбутній смак минулої забави
нестерпні муки справжньої надії

нестримний біль останньої образи
в житті слабка для смерті надто сильна
таким як я прощають не одразу
я вірю в сон це. мабуть боже вільна.

Зберися в дорогу. Постав собі хрест.
За плечі- душа і торбина
Читай-не читай – не напишуть про честь
Ти віриш, а значить – людина

В тобі ще вмирає як бог на війні
Знекровлений дух патріота
Питали чи так, а сказали що ні
Духовність – найважча робота

Йдучи так далеко, шматочок візьми
Землі, яку топчеш ногами
Бажай собі щастя, вони-це не ми
Тут – з ворогом, там – з ворогами..

Можливо, в раю не молились за нас
То звідки ж ця клята провина?
Міняються люди, а кажуть що час
Тікаєш, а отже – людина.

10.11.11

п'яне небо бавилося світлом
допивало зібране проміння
помирають тільки з заповітом
проклинають тільки покоління

п'яне море плеще у долоні
дивні очі, сплетене волосся
щастя буде. може не сьогодні
п'яне щастя? ні, тобі здалося

2010

В мені вбивали все хороше.
Потроху. Боляче. У снах.
І я молилась серед ночі,
Тримала полум"я в руках.

Вони забули що картини
Малюють фарби і слова
Душа губилась в павутині
Що ожива і ожива.

Недорозказані ефіри
Гіркий коктейль із полину
Нещасні демони сатири
Хвала нікому і вину

Весна у кольорі кохання
Кохання, знятого з хреста
І крила - це ще не останнє
Душа помре. Душа - свята.

Але ніхто не допоможе
Бо для щасливих все одно
В мені вбивали все хороше
Й казали: істина - вино.

2009

Ті генії, які вмирали в двірниках,
Що на світанках граються із листям
Шматки життя, не втримані в руках
І бог давно забув про наше місто

Цей вальс дощу – долоні і земля
Асфальт і сонце. В небо з головою.
Сьогодні, вчора – то була не я
Така чужа, щоб бути ще живою.

Відчуй цей рай. Він б'ється, ніби скло,
Яким ще зранку бавилися діти
Несправжні сни. І щастя не прийшло.
Усі колись ногами топчуть квіти.

Холодний вітер. І спаплюжені сліди.
Гарячий чай. І під ногами сповідь кішки.
Чекаю осінь. Рідна. Треба. Йди.
Нестерпна проза. І напівпорожнє ліжко.

12. 08. 11.

Зорепад у твоїх долонях
все ще змушує вірити в диво
Так, це ми. гіркувато-солоні
такі справжні, палкі і правдиві

Зачаровані синьо-підступним
наші ангели просто вмирали
Абоненти були недоступні
а чому - ми ніколи не знали..

Ми любили, любили як діти
ми сміялись, втираючи сльози
Ми зривали заплакані квіти
опівнічної метаморфози

Ми заснем на руках у Сварога
на алеях зеленого дива
Зорепади. обрАзи. дороги.
в забутті непідступно-щасливі..

2009

помаранчеве небо. теплі сліди.
телевізор душі, трохи слів і волосся
не смієшся - іди, не шукаєш - знайди,
і відбитками листя посипалась осінь

тихі кроки і дощ. світлі сльози і сни.
незакохані ночі. уже без нічого.
мабуть тільки святі не чекають весни
мабуть тільки весна не рахується з Богом

запізнілі слова - недопите вино
тільки тиша і тінь. і на клавішах пальці.
помаранчевий рай. один раз. всеодно.
трепанація душ - прокидатися вранці..

1.09.2010.

Нехай ці міста ще подихають казкою
Прокинувшись, вірити − більше не треба
Не падай, дитинко, це буде поразкою,
Тримайся за себе, так хочеться небу

Передчуття неотруєних атомів
Шкіриться сонце, в кишеню не проситься
В гості приходить весна з автоматами -
Армагедон ще на рік переноситься

Перше проміння, не час дивуватися
Запам’ятай – гуманізм це хвороба
Серце – і ним тут дозволено гратися
Лиш не звертай зі своєї дороги

Тихо. Послухай. Тебе проклинають.
Тебе і твоє непросте покоління
Дитинко, щасливий лиш той, хто не знає
Лови це прозоре ранкове проміння.

Не даруй троянди. Квіти-суки.
Ти хіба не янгол? Лицемір..
Саундтрек несправжньої розлуки
Вчи слова. Це наш прямий ефір

Посміхайся. Все заради фільму
Ця любов жорстокий режисер
Все за щастя. Я не меркантильна
Зайві сльози. Стомлений гример..

09. 06. 10

так спить дитинство. тягне рученята
до того неба, мудрого й старого
щаслива мрія так боїться впасти
а я ще тут, шукаю свого бога

все ніби просто. книги непрочитані
цей довгий шлях – реклама пацифізму
я все зроблю – сміятимусь, любитиму
підступний крах мого соціалізму

я йтиму тихо – дУрні не зупиняться
я буду далі. звична панорама
дитинство спить. воно вже не прокинеться
це все життя. це гра в дорослих, мамо

2010