Ця німа тиша давно вже знецінилася
Стала, як самотність, зайвою і непотрібною
Вона ще тримається холодним подихом спогадів,
котрі втратили кінцевий термін зберігання
І вицвіли на сонячній стороні мрій від часу віри у те,
що ця тиша колись таки принесе прозріння істини
або сенс тривалих незбагненно повчальних мовчань...
На ранок розвіється туман обтяжливих снів
А сонячний промінь, мов ніж, нагострений чеканням
Нового цілком непередбаченого дня,
Відріже вчорашній біль німих одкровень,
Що кровоточать твоїм безголоссям.
Просто пора робити хоча б косметичний ремонт голосу
і нехай сьогодення малює свої надії на прозорому склі
новими фарбами кольору бажаних слів,
нехай сміливо ступає по порожніх аркушах
новими словами твоїх безшумних кроків...

Стильні черевики, потерті джинси, оригінальні браслети. Речі, що стануть символами не матеріального, того, що не можна викинути у смітник, бо пам’ять не викидають. Колись вона буде безцінною, проста ін’єкція від втрати відчуття, що саме колись тут були наші сліди.
Після довготривалих зим серце почне виходити з коми, битися рівніше, без аритмії. ЇЇ виліковуватимуть видихи нових віршів. Чергова кардіограма засвідчить – життя триватиме далі з пролапсом надії на те, що одного разу з’ являться крила. Замість піску в годинник долі Бог всипле вологий ванільний цукор. І час не минатиме без Його згоди.

Просто одного вечора навмисне забуваєш випити пігулку снодійного, вкотре не змикаючи важкі повіки береш до рук записник і нотуєш якісь короткі фрази, довгі слова аби самотня ніч не розвіяла їх у густій темряві, на папері вимальовується нестримне почуття сказати про все, що могло просто приснитись і розвіятися банально легко у холоднім ранковім тумані. І тільки рими стануть головним свідком твоїх переживань через те, що з неба не падають зірки. Зате вони світять таким як ти...

2011 р.

Кожного року, коли настає вересень і я в буденних клопотах щоразу перетинаю цю площу, я мимоволі помічаю щось незбагненно красиве. Це дерево не схоже на інші. По-своєму горде і одиноке, стоїть воно посеред площі і прикрашає цей нерухомо цегляний пейзаж живою енергією жовто-багряної осені. А листя шепоче : “ Сфотографуй мене таким гарним, поки я ще маю при собі мою золоту чарівність. Бо світ метушиться навколо, вперто не помічаючи того, що варте уваги.”

2006 р.

«Велика любов ніколи не вичерпується до самого дна». Я довго не погоджувалась з цим твердженням – глибоким і незбагненним. Адже довга розлука – то справжня посуха для серця, знесиленого спрагою мовчазної тиші. З тої глибокої криниці душі я вичерпувала сльози то горнятком, то ковшиком, то відерцем, і ніби спустошувала її. Та коли на дні серця залишилось кілька крапель спогадів, знову випав теплий осінній дощ і вже марно боротися з законами природи. Бо велика любов ніколи не вичерпується до самого дна. І за те люблю я дощ, що він наповнює надією криницю моєї душі.

2007 р.

Повітря завмирає на ферматах. Секунди і септими розрізають тишу навпіл. Розколена дисонансами свідомість виривається на свободу. Програмність виринає з партитури, написаної незвичними акордами сьогодення. Струни не обриваються, вони терпеливо зносять біль колючих тритонів. Раптово все завмирає. Поступово навколо розріджується кисень, акомпанемент струнних паралізує дихання, струни вкотре не обриваються, вони народжують вакуум чуттєвого тремоло. Подих завмирає, диригент опускає руки…
Ламаючи закони часу, стрибають пасажі по клавішах роялю. Стрімке алегро виривається вперед, роздавлюючи страх. Штучні тріолі розгойдують підсвідомість. Гліссандо ковзає в повітрі. Колючі голки нот стакато додають болю. Гостре мартле впевнено перетинає тактові риски. Вагітна віолончель мерзне в ноги, міцно фіксуючи в підлозі свою опору. Сміливе форте прикриває сурдина, стримуючи пристрасть до шести дієзів. Обертони зависають в повітрі, розчиняючись в довгих паузах. Тризвуки завмирають на ферматах, і серце завмирає на тактових рисках. Пальці диригента чітко вказують, у яких місцях потрібно зшити повітря ниткою мелодичної лінії. Дисонанси зробили в ньому малі дірки. Гармонія як штивна тканина огортає сцену теплим мажором. Діапазон розширюється, розширюється штрих і звучання різко обривається десь високо під стелею. Повітря, розірване дисонуючими акордами сучасності нарешті зшивається консонансом. Пустота пустих струн поволі розчиняється в…

Часом буває присняться настурції, або ще щось дивно несподіване, а потім почується голос, так ніби все навкруги розмовляє однією мовою, тільки німий потяг їде невідомо куди, і раптом охоплює таке відчуття реальності, цей стукіт коліс, гойдання вагонів, і настурції, що цвітуть вздовж колії, проводжаючи нас жовтавим кольором розставання. Ця осінь незвично тепла і суха, ці сни незвично довгі і тривожні, їх заколисує вітер шелестом спогадів, і ми їдемо до ранку в різних вагонах осені.

2011 р.

Метром підземним навмисне обминаєш район спокуси прийти до совісті за осіннім “пробач “ в незаштореному вікні багатоповерхівки з поглядом в час сходу надії на те що весною цвістиме липа шкло віддзеркалюватиме зіниці що з жалем залишаться краплями щирості і навіть страх вже не зможе проникнути в світ відгороджений сіткою від комарів тебе ж вони знайдуть навіть в метро

2009 р.