О, скільки в серці пустоти, і втрати, й болю,
Ти все життя своє палке заручник долі.
Покірно волі підкоривсь нездари-ненця.
Чому ж тоді і не боліть твоєму серцю?!

У кліті птаха ти заяк за крихти й зерня,
А доля в'ється, мов черв'як, навряд чи й зверне.
Стоїть довкола пустота, як ворог часу,
А вільним ти іще не був таки ні разу.

Сидиш у кліті і слова чужі ковтаєш.
Ти знаєш правду, та мовчиш, бо прав не маєш.
Тебе ніхто не оцінив, як птаху волі.
Ти надто хатня і ручна - заручник долі.

Співаєш те, що пан ловець тобі накаже,
А що у серці й на душі - то геть не важить.
Ти птаха в кліті золотій без прав і волі.
Не зрадник ти і не тюхтій - заручник долі.

Поети - то дзеркало ери,
Поети - культури зразки.
Виховують націю пера,
Доносять ідею рядки.

Поет - то глашатай і зодчий,
Вожак й проповідник ідей.
Вихоплює мудрості зором
І світ перекроює цей.

Пророче, натхненний й невтомний,
І мученик ти, і трубач.
Вклоняється край твій доземно
По смерті все більше, пробач.
20.05.2012.

Слова - це біль, печаль і туга,
Слова - це радість, шлях, життя,
Плече надійне в горі друга
І щораз нове відкриття.

Слова - каганчик у печері,
Грайливі зорі в чорну ніч.
Це ключ, що відкриває двері
Усіх епох, усіх сторіч.

Вони голосять й окриляють,
Лікують чи вбивають вмить.
Й лише в тім серці розквітають,
Що вміє жити і любить.
2012

Спинись, постій, життя мов дим.
Розсіє потім.
Промчить і весен, й літ, і зим
В натхненні й поті.
Зігне дугою й розігне,
Аж шкіра трісне.
Та кожен дума: не мене б.
Так й буде, звісно.
Учепить кігтем в душу світ,
Намне ще й боки.
Та не ховайся лиш на спід,
Борися поки.
На зміну кращого чекать
Нема часини.
Лише б об будні не зламать
Святе в Людині.
2012

Заграли бісики в очах,
Стрілу пустили.
... А чай давно уже прочах,
Потали сили.
Та очі ті усе палкіш
Голублять душу.
У сни вже не приходять біільш...
Забути мушу.
Стоїть жура і в тих очах.
Тьмяніють барви.
Я підігрію, чай прочах...
Та те вже марно.
2012
***
Закотився білий день
В стиглі сливи.
Назбирав собі пісень
І - щасливий.
Ніч узула чобітки,
Задається.
Що гармонія між них,
Лиш здається.
2012
***
Стиглим плодом падав день
Нам під ноги.
Ти шукав усе пісень,
Я - дороги.
Ти гортав все сторінки
Книг банальних.
Я шукала на латки
Слів астральних.
Полювали хто на що,
Та даремно.
Ти давно все у ніщо
Звів напевно.
Роз'їжджаються човни
В різні боки.
Не здолати глибини,
Збігли роки.
2012

Вона завжди і любляча, й терпляча.
Образиш - у подушку десь поплаче,
Колись то дорікне чи побурчить,
Та більше все ж прощає і мовчить.

Все пробачає вам, чоловікам:
І пиху, й вихваляння, й вашу вдачу,
І зради, характерні всім (!) рокам,
Й образи та докори, наче здачу.

Та перебіситься, - про себе мудро мовить
Й дітей ростить щодня, без вихідних.
А захворіли, - Бога слізно молить...
Ну що би ви всі значили без них?!

Чоловіки... Як є вона, - то вбив би,
А як нема? Тоді її й купив би, -
Так мудрість нам народна проріка.
Життя невпинно плине, мов ріка.

Не варто нарікать на власну долю,
Не варто сипать в рани їхні солі.
Сьогодні ви іще на п'єдесталі
Їх завдяки турботам і печалі.
2012

***
Коли дружина скарб дорогоцінний,
Тоді у тебе, друже, тил надійний:
Душевно теплі ночі і світанки,
Гарячі та смачні щодня сніданки,

І свіжі відпрасовані сорочки,
І вільний час на осяйні рядочки.
Ти майстер, ти взірець, ти геній слова,
Та лиш коли підтримка є й основа.

Дружин не цінять, коли поруч мають.
Ціну їм розуміють, як втрачають.
2012

Говоріть очима,
говоріть серцями,
щоб завжди довіра
Квітла поміж вами.
Вже слова не грають
Там, як перше, ролі,
Де чуття за віком
Визрілі і голі.

Не давайте привід
Думати інакше,
Бо душа вдягнеться
У рясу монашу.
І до неї важко
Буде догукатись.
Варто не вбивати,
Щоб не сподіватись.
2012

Полоще в росах коси день,
Світанки будить.
Збира на полі все пісень,
Виводить в люди.

Прокотить сонце у зеніт,
Дихне спекотно.
Зімліє й обважніє світ,
І все природно.

Полохне вечора, що ніч
Наллє думками.
Скричить десь поруч лячно сич.
Господь із нами.

У нас давно уже слова
Важкі як колос.
В буденних сварках все бува
Зриваєм голос.

А день збіжить немов ріка.
На зміну - другий.
Ніщо безслідно не зника,
Лишає смуги.
2012.

Відмовилась негода від спочинку.
Хурделила, крутила і мела.
Влягалась під порогом на хвилинку,
А потім знову мчала вздовж села.

Колошкала давно поснулі крони,
За чуба попосмикала гілля.
Мовчали змерзлі і закляклі дзвони,
Сопіла вкрита ковдрою земля.

Мороз вчепитись намагавсь в обличчя,
За пальці все хапав, за комір ліз.
І вітер злився гірко і незвично,
Доводячи мороза аж до сліз.

Негода не жадала відпочинку,
Ставала надоїдлива й лиха.
...За кілька днів знайшла лише зупинку,
Вгорнувши світ по вуха в кожуха.
2012

Прийшла азартною зима,
Платком накрила.
Хурделиць зграї й завірюх
Згорнули крила.
Всю ніч відьомський шабаш їх
Полохав душі.
А той, жахливо-дикий сміх,
Вповзав у мушлі.
На ранок стихло, відгуло,
Стомились грати.
Коли надворі розсвіло,
Уклались спати.
Ще чистий шмат лежить і там,
На дальнім полі.
Впиши мерщій на нього сам
Невтішні болі.
Лиши думки свої важкі
На білім плесі.
Вкладуть вітри їх у діжки
Від зору стресів.
Пиши усе на тих листках,
Що не сказати,
Нехай злітає на вітрах,
Готове стати
Хоч на крило гінке й міцне,
А хоч на плаху.
Життя підніметься ясне,
Не буде страху.
Весна розтопить й понесе
Струмками в ріки.
А ти писатимеш есе-
Сердечні ліки.
2012

Шумить надворі сніжний млин,
Кипить робота.
Учора був лиш тільки клин,
Сьогодні ноти
У полі сіє Завірюх
Гуртець дівочий.
Вклада валками
Світ довкруг
Ближче до ночі.

А прийде ніч і загуде
Хурделиць зграя.
На небі зірку осяйну
Від нас сховає.
За тим невпинним куражем
Не видно й світу.
Та ми у серці збережем
Надії квіти.

На ранок стомлені дівки
Вкладуться спати.
А ми підемо в день ясний
Листи читати,
Які лишили на стежках
Азартні дами.
Хто порозхристував думки,
Гайда із нами!
2012

Співа на небі Божий дзвін,
Тривожить парку.
А ти не встав іще з колін,
У серці ватри.
Душа болить, не зна розрад,
Пожежу тушить.
Їй тяжко нині від бравад.
Рятуймо душу.

Вже калата на небі дзвін,
Склика на раду.
Йде караван невтішних змін...
Ось вам - помаду.
Простує спокій навпростець,
В болоті тоне.
Жене отару пан-стрілець
В хлів до полону.

Гуде невтішно день і ніч
Дзвін без упину.
Розмова скрадна віч-на-віч.
Нема й хвилини.
Полощуть душі всі дощі,
Які лиш можуть.
Хапаймо драні хоч плащі,
Мо допоможуть.

Стоїть в повітрі гул століть,
Дзвенять світанки.
Ну як же міг ти так зміліть,
Світ вишиванки?!
Як міг ти втратить булаву
І вдачу діда?!
О світе, доки ще живу
На "ви" я піду!
2012

Тихо
лихо
на полиці
натаскало
з неба
криці.
Та здалося
лиху
мало.
Знов
на гору
почвалало.
Дралось,
дралось,
видиралось.
Не втрималось -
обірвалось.
Впало
лихо,
ледве
диха,
та шепоче
тихо
лихо:
- От прийду
лишень
до тями,
натягаю
повні ями.
Натягаю
я ще криці
і в підвали,
і в криниці.
Проказало
те ось
лихо,
й в хаті
стало
темно й тихо.
Хтось ішов,
перечепився,
та на лихо
і звалився.
Лихо навіть
не кричало.
Застогнало,
захарчало
і одразу
дух спустило.
... В шпарку
сонце засвітило.
Промінці
дістались хати.
Криця стала
розтавати.
2012.

Золотом шила, словами квітчала,
Бісером різьблений край розшивала.
Ніжну співанку вела-ворожила,
Всім, що надбала сама, дорожила.

Клала у скриню добром ті пожитки.
Так й не зібралась на новую свитку.
В буднях робочих весь вік звікувала,
Ну а на старості те і пожала.

Злежалі капці, сорочка, хустина,
Скатерка в квітах, спідничка дитини,
Що так й не встиглась комусь передатись.
Що у ту скриню іще би додати?

Те, що зібрала, не піде й на бартер,
Доброго слова сьогодні не варте.
А за плечима... Аж плечі опухли.
Брила століття зірвалася струхла.
2012

Заморосило ввечері... Тумани
Лягали спати ген аж за селом.
Ламалися, мов списи, давні плани,
А часу вже на відступ не було.

Ішов і ти. Місив болотну квашу,
Сушив життя на шворочці старій,
Вдягав покірно мантію монашу
Й ставав у той, вже не сучасний стрій.

Заморосило ввечері... Під ранок
Упав мороз на маківку життя.
Кривавила стара болюча рана,
Запізнє пробивалось каяття.
2011

Вечір.Рука в руці.
Тихе мовчання слів.
Теплі слова-промінці
Серцем сказать зумів.

Погляд - не погляд - зойк,
Й серце скака з грудей.
Вечір за рогом змовк,
Вивільнивсь від людей.

Зорі мигтять вгорі
Блискітками очей.
Двоє аж до зорі
П'ють глибину ночей.
2011.

Вечір. Холонуть зорі.
Напосіда мороз.
В чистім небеснім морі
Дивний якийсь прогноз.

Місяць сховавсь в тумані,
Кола довкруж вогнем.
Хто ж планував обмани?
Як ми тепер живем?!

Змовкла синиця знову.
Вдень же співала як.
Сплутує ніч розмову,
Шле Ведмедиця знак.

Човном кружляє кухлик
В хмарах густих небес.
Небо від хмар розпухло
Й впало в сугроби плес.
2011.

У світлі кохання
Квітує надія.
У світі кохання
Душища радіє.

І крила одраз
Виростають орлині,
Розгонисті, світлі,
Могучі, невпинні.

Розбурхане серце
На подвиг готове.
Заквітнуть луги,
Розростуться діброви.

До ніг миттю здатний
Ти всесвіт покласти...
Лише би об зраду, спіткнувшись,
Не впасти.

Лише б, засліпившись
І щастя роздувши,
В сльозах не втопитись,
Завчасно проснувшись.

Бо серце розбите
Життю на заваді...
Будова не встоє
На підленькій зраді.

Банальне сьогодні
Вбиває безсмертне,
Високе, прекрасне...
Без нього - все мертве.

У бруді й потопі
вмирає романтик.
А що зостається?
Дешевенький фантик.
2012

В житті усе до болю переплетено:
І біле й чорне, радощі і біль.
Падіння завжди ходять поруч з злетами,
За осінню приходить заметіль.

Щораз життя у буднях десь надломлене
Ми починаєм з чистого листка,
Колись перейнялись чужими долями
І нижем за разочечком разка.
2012

Біля каміну душу гріть
Прийшла хвилина,
Думки готові захворіть
Немов дитина.
Їм треба чаю підігріть,
Казки читати,
Та спеленать гріховну хіть
І прогортати.
Усі просіяти як слід
На мудре сито.
Оту, вже давню, -
геть на спід,
Подалі - ситу.
А ту, біляву і сяйну,
Тут, на полиці.
Ту ж , добру, теплу і земну,-
Біля сестриці.
Отак, сортуючи думки,
І біль минеться.
Почну нові свої рядки,
що йтимуть з серця.
2012.

Коляд, коляд, колядничка,
В нас рум'яна паляничка,
А ще краща співаночка
Для татуся й Іваночка,
І для мами, і для доньки.
Урожайні вечороньки.
Будем кутю смакувати,
Щастя в хату прикликати.
Йдіть, колядники, у дім,
Буде в нас гостинця всім:
І дорослим, і малечі,
Й для нащадка, й для предтечі.
Всіх до гурту позбираєм,
Добро з скринь повитягаєм,
Щоб було життя багате,
Світле лиш - не полосате.
Раз даю - три повертаю,
Нове Різдво величаю.
Хай же щедрому вернеться,
Ну а доброму минеться,
Йде лиш чисте, осяйне.
Хай зима сніжком війне,
Щоб дощі пішли за море,
Щоб забрали смутки й горе.
Коляд, коляд, колядниця,
Гарні й дівка, й молодиця,
Наварили й напекли,
Щоб так гарно всі жили.
То ж сідаймо за столи.
Пісню хвацько заспіваймо,
В ній Ісуса прославляймо
І Марію, матір Божу,
В цю годину добру й гожу.
2012.

Тиша. Годинник ритмічно
Краплями з крану життя.
Капає,капає в вічність...
Милістю - в пригорщ буття.

Вії колишуться томно
Долених карих очей.
Віра чи подив... судомно...
Спалах... прозріння ночей.

Сито над чашею світу
Сіє все мливо як є.
Тільки би смерть не зустріти,
Тільки би щастя своє...

Ходимо, ходим по колу.
Хтось доганяє... - міраж!
Падає крапля додолу...
Важить вагар наш багаж...

Щось заважкий? Ні? Ще б граму?
Ще докладу... не кінець.
Б'є сивий дух телеграму.
Шле сяйво неба вінець.

Тиша. Годинник ритмічно
Краплями років - в пісок.
Хтось обізвався цинічно.
Хтось присягнув й - ані крок.

Хтось не втримався й на крилах
Знявсь над буденням своїм.
В чім же безсмертя і сила?...
Чим же на світі стоїм?..
2011

Хто ж бо хоче горенька чи біди?!
Кожен рік стрічаємо як завжди.
Ми йому співаємо все пісні,
Столи накриваємо лиш рясні.

Ми його прохаємо добрим буть,
Прокладати рівну нам лише путь,
Не лякать стихіями навесні,
Дні давати радісні та ясні.

Просим урожаю ми і тепла,
Щоб земелька щедрою нам була.
Щоб не знали голоду і біди,
Й тільки вдосталь мали ми лиш води.

Зарясніє веснонька у цвіту,-
Просимо прогнати ми маєту,
Просимо лиш ягідок і квіток
Для маленьких любеньких щоб діток.

А як прийде літечко,- щоб вода
Була завжди лагідна й молода,
Плюскали карасики у стави,
Було вдосталь сінечка і трави.

А як прийде осінь же золота,
Хай солодким яблуком привіта,
Хай грибочки всіюють всі ліси,
Щоб було і їженьки, і краси.

Кожен рік вітаємо як завжди.
Кажем: - Щедрий роченьку, ти іди,
Покуштуй із медом же в нас куті.
Гостем всадим щиро на покуті.

Ми його задобримо всім, що є,
Хай же цілий рік він нам мир дає,
Хай не ображається, повсякчас
ми його вітатимем щиро в нас.
2011

До тебе - три кроки. Мільйони - до неба.
Від серця до серця не треба іти.
Та тільки ідемо три кроки ми роки,
До неба - втрачаючи зірку мети.

Від серця до серця згубили дорогу
І терни колючі на ній проросли.
Згадаєм - заплачем, помолимось Богу,
І скажемо тихо: нарешті- прости.

Від тебе до мене - рукою подати,
Та тільки між нами роки і роки.
І сили немає спочатку почати,
А може шкода простягнути руки?!

А може то страх не дав серце розкрити,
А може то щастя розбилось об лід?
Й хоч душу зболілу нема чим прикрити,
Та тіло заклякле накрити ж бо слід.
2011

Я любила тебе, любила,
Серце рвалось моє з грудей.
Тільки будні любов убили,
Й я пішла тоді між людей.

Все здавалося: там світилась
Зірка щастя моя нова.
Проте тяжко я помилилась,
То скалками квітла... зима.
2011

Кав'ярня на розі. Зсутулена постать
За столиком крайнім знесилено постить.
Кав'ярня на розі. Лише одиноко
Сумуюча постать сидить до нас боком.

Нема перехожих. Єдина людина.
Можливо ще рання для кави година.
Кав'ярня на розі. Я там не бувала,
Я каву сама собі вік готувала.

В кав'ярні на розі за столиком зліва
З тобою такою була б я щаслива.
Під музику вальсу розмову душевну
Я б цукром поклала у каву дешеву.

Морозиво й тістечка з'їли б неспішно,
Було б нам бентежно, ніяково... смішно.
А може б ми роки свої пролистали
І раптом на хвильку враз юними стали.

А може б розвіяли попелом тугу,
А може б зв'язали невдачу муругу,
А може б душі знайшли добрі тут ліки,
Щоб з вірою в щастя дожить свого віку.
2011

Вийду з туману. Чекай, спинюся...
З твоїх очей я тепла нап'юся.
А вуст торкнуся - вколюсь об скалку.
Я ж лиш людина, а не русалка.
Лише людина, й твоя льодина
Обірве серце. На дні туману
Шукати вперто його я стану.
Знайду там грудку - чорну вуглину,
Знайду надії сонну дитину.
А може мертва? Та ні, заснула.
Чого ж то гуркоту не почула?
Чи спала міцно, чи прихворіла?
Настигла втома і тут присіла?
Грудку кохання знайду на денці.
А кажуть люди, що дівка з перцем.
Яка там дівка... Чи ж так кохала
Й такого болю вона зазнала?
Зрадив кохання, завдавши болю.
Блукала, наче причинна, в полі.
Бродила лугом, у ліс ходила,
Та якось хати все ж приблудила.
Кохання мертве, зневага коле.
Принишкни, змовкни, невгойний боле!
Я не скорюся, хоч вбий навіки.
... Довкруж кружляють слова-каліки,
Довкруж напруга й брехня кружляє.
Схоже, людей тут давно немає.
То потерчата, то тролі й гноми,
То та ворожка, що до судоми
Довести прагне, все зілля варить.
А що шукає на душу кари...
Їй те всерівно. Вседно, здається...
А он і вітер гінкий несеться,
Вінки зриває і кида в воду.
Пливи, віночку, не буде шкоди.
Мо долю знайдеш десь в іншім краї...
А серце туга змією крає.
Стискає, труїть, пече пекельно...
А може пройде? Те не смертельно?
А мо навчуся із тим я жити...
У полі зійде вже вкотре жито.
Сніги потануть, збіжать водою,
Забуду бути як молодою.
Не стане туги більш за тобою.
Старечий клопіт візьму на плечі,
Його ж багато таки, до речі.
Та може вигоїть гірку рану...
Лиш думать думу не перестану.
Ходити буду довкруж покою,
В душі лишуся усе ж такою.
А хто ту душу колись побаче,
Той всі помилки мої пробачить.
А не пробаче - з гріхом у парі
Нас смерть замучить в пекельній карі.
Вийшла з туману? Навіщо вийшла?
... Відквітувала старенька вишня,
Вдягла калина терпке намисто,
Ще не скидала сорочки-листу.
Хмаринка-соня сонце сховала,
А я тепла усе виглядала.
Дрімає сонце. Йому хоч спиться,
Ще може й казка яка насниться.
А я забуду, усе забуду,
Пощо мій клопіт важезний люду?
Стежина стрімко до лісу в'ється,
Серце зболіле в надриві б'ється,
Співає пісню десь в лісі мавка,
А на кутку ген собака гавка.
Хтось тихо плаче, хтось сміх розсипав,
Хтось бродить лугом - ноги зросити,
Хтось радість поле, хтось самотужки
Тягне брехливі слова за вушка...
Піду в тумани... і заховаюсь...
З самотнім вітром там привітаюсь.
2011

Перший план - дорога до осики.
Задній план - Русалка й Водяник.
Теплий світ розплівся многолико,
Барв безмежний цвіт з часом поник.

Ходить голим степом вітер хвацько,
Закидає чуба за дуби.
Ми згадали корінь свій козацький,
Відростили вуса і чуби.

Історичний прикид одягаєм,
Тільки дух по степу розтрусивсь.
Батракує внук на власнім паї,
Зад якось там секендом прикрив.

А у нас були ж свої полотна,
І коноплі сіяли, і льон.
Їде битим степом нова сотня...
Тільки бутафорно, наче сон.
2011

Голубочки мої, голубки!
Розлітайтесь, думки, о думки!
Розлітайтесь, душі не гнітіть,
У світи світлячками ідіть.
Хай життя не чорнить сторінок,
Не спиняє натруджений крок,
Не засмокче в болото журби
Й не пізнає печалі й біди.
2011.

Ой дівице, дівчино, молода,
Бачиш, рік новесенький погляда
І моргає весело за вікном,
Хоче примоститися за столом.

Клич же рік новесенький в хату, в дім,
Хай же буде весело там усім.
Хай здоров'я хлюпає у горня,
Дасть червінців з пригорщу на коня.

Клич же рік новесенький за столи,
Щоб здорові в хаті цій всі були,
Щоб не знали горенька та біди.
- Ой, іди ж бо, роченьку, ой іди!

Заспіваєм пісеньку ми тобі,
Не було би місця в нас більш журбі,
Урожай щоб радував, веселив,
Щоб ломились яствами ці столи.

Заспіваєм пісеньку весело,
Щоб світилось радістю все село,
Щоб добріші люди всі тут були.
Поспішаймо випити за столи!
2011

Відчиняйте двері, впускайте до хати,
Будемо сердечно з святами вітати.
Дай Вам, Боже, щастя, миру і любові,
Щоб були багаті, щоб були здорові.
Дай Вам, Боже, сили, терпіння й достатку,
Щоб було в Вас завжди і усе в порядку.

Від хати до хати ходимо з піснями,
Хочемо, щоб щастя було завжди з Вами.
Носимо в торбині посмішки і зорі,
Щоб не потикалось в хату Вашу горе.
Стороною біди щоб Ваш дім минали,
Щоб пісні веселі в ній щодня лунали.

Добрі люди, щирі люди,
Хай Вам щастя буде всюди,
Хай Вам завжди здоровиться,
Сяють усмішками лиця.
Щедрий вечір, добрий вечір
Позганяє біди з печі,
Повиштовхує у плечі,
Із кутків повиганяє,
Двері всі порозчиняє,
Щастя й радість загукає.
01.12.2012

Що поету бажають? Пера,
Що писало б найкращі шедеври,
Не вростала на душу б кора,
Щоби шкіру нездари не здерли.

Щоби ангели світло несли
У нові,неціловані ранки,
Щоби ви всі щасливі були,
І нової, ще вищої планки.

Що поету бажають? Натхнень
І незгасної віри в майбутнє.
Хай жаданим іде новий день
І приносить глибоке і сутнє.

Збірок нових, і щоби на них
Попит ріс, як прогресія знана.
І не знати ні горя, ні лих,
Зажила щоб невигойна рана.

І кохання, кохання, щоб світ
Міг про нього легенди складати.
І здоров'я на стільки вам літ,
Скільки здатні серця відчувати.

Щоби суму в віршах не було,
Й лише віру та радість плекали.
Щоби місто живили й село
І надію на краще давали.

Не старійте душею в біді,
Не грубійте у буднях невтішних,
Хоч й приймають на Божім суді
І святих, й божевільних, і грішних.

З Новим роком! Здійснення бажань
Й нездійсненних, захмарних, високих,
І нових, ще не знайдених знань,
Й всім спілкам - свої власні "Тороки".
2011

Стояла хата на осонні,
У днів вдивлялася криву.
Летіли років баскі коні.
Мені завалось, я - живу.

Собі знаходила задачі.
Без них, вмовлялась, марно жить.
Те світ закреслив й не зазначив,
Що в прірву днів життя летить.
2011

***
Я розумію вас прекрасно.
Всього пізнав в житті, пробач.
Та помиратимеш нещасним,
Мій дорогий, віджилий... квач.

Купила плитку шоколаду
І каву мовчки п'ю одна.
Життя розтратив на бравади,
Майбутнє вже не має дна.

Ітимуть потяги щоденно,
На схід проситиме душа.
І каяття вже надаремне,
Нас розуміння полиша.

Колотить вітер в чашці каву
Гарячих буднів у війні.
Мені давно вже не цікаво,
Щасливий будеш ти чи ні.
2011.

Розчинилась брама. Сонця руки
Завдали невигойної муки,
І душа волала як дурна,
Що вона загине там одна.

Ні, загинуть їй іще не час,
Ще ж бо слугуватиме для вас,
В люди всіх (пробачте) повиводить.
Потім вже її вам можна спродать.

А тепер ще ні. Ще у вогні
Вам потрібні сили ці дурні,
Вам потрібні всі її знання,
А вже завтра, десь отам зрання

Можете і кулю їй у скроню.
Тільки ліпше буде, як у сонну,
Бо ще зрячій вдасться вам завадить.
В вас таке призначення, бач, - зрадить.

То вона, дурна, до болю чесна,
То вона всім добра, безсловесна,
То вона для всіх вас безвідмовна.
Тільки не загрожує безкровна.

Вбийте враз, не завдавайте муки.
Не схибнуться вдалі цьому руки.
Вже вона в цім світі настраждалась,
За своє добро сама зосталась.

То ж життя тепер то їй навіщо?
Начепіть її на гостре вістря
Й у степу на клапті розтерзайте,
І нову, подібну їй, шукайте.
2011

Мотаю нитку радості і суму
І вишиваю будні та свята.
Свою невтішну зашиваю думу,
А час роки календарем перегорта.

Сріблиться й сивина уже в волоссі,
А я ж іще і днини не жила.
Чогось там налилося у колосся,
Якось там зіп'ялася ковила.

То вітер все спиняв, а потім бурі
Ламали крила, як злітала ввись.
Здається, що то я була в натурі,
То просто час в мені чомусь спинивсь.

Згасала свічка в протягах намарно,
І берегти її було дарма.
Я ж запевняла серце: все безхмарно,
А радощів і нині так й нема.

Згасає свічка, ледве-ледве тліє.
В долонях бережу її таки.
А Бог у інші руки щастя сіє,
І не мої квітують квітники.

Обвила серце гадиною туга,
І гостроту очей спиває час.
Я так й лишилась в світі цім без друга,
Бо друзів не втримати про запас.
2011

Мінорний настрій в хаті ходить,
Сумні навіює думки.
Та він мені вже не нашкодить,
З часом змінилася таки.

Запхаю смуток до колоші,
Повимітаю з хати згірк.
Я вас люблю, мої хороші,
І вам дістану з неба зір.
2011

Полишу своє невтішне "вчора"
У краплині згуслої смоли,
Поміняю в серці всі декори
І забуду тих, що вже були.

Відв'яжу човна, що на припоні
Вірно, наче пес, провікував.
Хай пливе у дива ночі сонні,
Щоб ослаблий дух підлікував.

Я зустріну "завтра" на підйомі,
Наберу немислимий розбіг,
І мої баскі гривасті коні
Викрешуть скалками срібний сніг.
2011

Дивно дихала Зима.
Снігу в полі ще нема.
Ранок. Тиша. Серпантин
На дротах з дрібних льодин.

В білих шатах ліс і сад.
Дмухне вітер - й снігопад
Закружля над головою -
Казка поруч із тобою.

Дивно дихала Зима.
Встигла все-таки сама:
Побілів казково світ.
Рік новий почав політ.
2011.

Стривайте, люди, чуєте, стривайте.
Душі нема спочинку ні на мить.
І зайвих запитань не задавайте,
Бо їй, отій душі, іще болить.

Та хто із вас що знає про ту душу,
Чи про її отой нестерпний біль?!
Та збіглись,мудреці,неначе тушу
Ділити притягли бозна звідкіль.

Душа ж нікому не довірить правди,
Бо одкровення дороге в наш час.
То ж перш, аніж її голіруч брати,
Згадайте, що бува болить і в вас.
2011

Колотилась, мов лист на осонні.
Споглядала будення своє
І збирала журбу у долоні,
Й не вгляділа, що сонце встає.

Промінці доторкнулися серця
І засяяла цвітом душа.
Я тепер повертаю вам все це
У своїх щиросердних віршах.
2011

На перехрестя вулиці за рогом
Ти поспішаєш втрапити. Та ні.
Життя дає тобі свою дорогу,
А в нього всі дороги іменні.

А в нього всі дороги битим шляхом,
І на бруківку втрапити не всім.
Та ти злети над світом гордим птахом
І подолай давлючу силу стін.
2011

Ти знову ні про що й про все одразу,
Ти знову про розбиті дзеркала.
І, як завжди, не маємо ми часу,
І, як завжди, знайомих пів-села.

Ти знов бігцем, ти знову повз проходив.
І знову зазирнув лише на мить.
А серце у душі щоденно сходить,
А рана юних днів весь час болить.

2011.

Не міряєш, не ціниш, лиш живеш.
Вповзають будні через рани в душу.
Довкола сотні, тисячі пожеж,
І б'ють усі, немов боксерську грушу.

Немає сил змінити те, що є,
Себе в собі перекроїть по моді.
Пливе каналом у труні моє
Вже мертве "нині", вбране по погоді.
2011.
***
Коли проблеми напирають зусібіч,
Сховатися у мушлю прагне тіло,
І не торкнешся до натертих пліч,
Та не дає спинитись враже "діло".

Біжить крива, лама хребти, мов хмиз,
І лупає у душу безнадія.
Вам весело? щасливі? То ж бо -"пліз!"
Щасливий той, хто серцем не хворіє.
2011

Городить хату у городах в нас Зима.
Їй ближче так до ковзанки, здається.
І вітру вже на вулиці нема,
І вже мороз не дуже задається.

Пташки полишать сховки і мерщій
Летять до годівничок на гостину.
Та їх порозганяє Сніговій,
Що завітав до Січня на родини.

Малює Січень на полях п'янкий пейзаж.
Дерева задрімали і не бачать.
А Сніговій додасть свій антураж
І хмари від розчулення заплачуть.
2011

Квилить у лузі ображений Вітер,
Б'ється крильми поміж верб.
Не оцінила Зима його витвір,
Знову взяла таки верх.

Хоче у шахи зіграти ще Вітер,
Може програє Зима.
Лиш за собою лиша вона вибір,
В планах же шахів - нема.

Може у карти із нею пограти?
Згодиться, певно, на це.
Тільки Зимі нема часу сідати,
Білить в салоні лице.

Він же забув - королевського роду
Є гордовита Зима.
Із простолюдом не гратиме зроду,
Всядеться мовчки сама

В пишнім палаці на троні сріблястім.
Має ж закони вивчать.
З Вітром невтішним жирової масті
Їй не престижно ж бо грать.

Хай погукає у полі він рівні,
Втішить образу і злість.
А для цариці, а хоч королівни,
Він тут непроханий гість.
2011.

Постукав в драні двері тихий ранок.
Життя ж заснуло звечора в угарі.
Тут не готують зазвичай сніданок.
Тут дні торгують, наче на базарі.

Тут мама із освітою в три класи
Прийма дядьків, дітей щороку родить,
Та лиш на них не вистачає часу,
Бо ж ще гуляти в бари щодня ходить.

... Черговий дядько голову підвів.
З похмілля важко розтулялись очі.
А хлопчик, що й ходити ще не вмів,
Залізти, бачте, вже на руки хоче.

Узяв же дяько те мале дитя
Й автоматично кинув на коліна.
Та що воно там знає...це життя...
А в ньому є потреби неодмінно.

Тулилося, і ручки все тягло,
Шукало ласки, ніжності і міці.
Тут по нужді,біда бач, припекло.
Воно її і справило на місці.

...Та раптом світ перевернувсь, потух.
Схопивсь мужлан, мов вжалений, завив.
Кричить, матюччя сипле, й мов петух
Плига по хаті... Табурета збив...

Й...навідмаш хлопця... Той упав, мов міх,
А він ногами став іще місити...
Воно щось крикнуло... Замовкло... Сміх
Який нелюдський розкотивсь... І жити

Дитяті не судилось... Та проте
І це не остудило пекло зла.
А мама сприйняла це як просте
Невідворотне горе... І "козла"

Цього ще захищала на суді...
Та суд був невблаганним... А вона ж
Пішла життям, мов човен по воді,
Забувши про дитя, мов про типаж.

Ішла до барів все шукать пригод.
Про горе, мов не власне, повідала.
Й на те, що все переживав народ,
Вона давно спокійно вже "начхала".

За місяць знов зійшлась з якимсь новим...
Уже і лялька у колясці плаче.
Ніяких спогадів печальних. Тим стоїм.
І всі щасливі й радісні... Одначе...
2011

Молодий козаченько крутить вус.
Каже, може в році цім оженюсь
І вродливу дівчину приведу,
А до кралі іншої не піду.

Хай коралі й золото подає,
Хай хоч королівною сама є.
Не піймаюсь, каже, вже на гріха,
Бо зрадлива вдаченька - то лиха.

Підійду до дівчини: - Серце цвіт,
Я тебе кохаю вже стільки літ.
Краще собі пароньки не знайду,
Я повік до іншої не піду.

Дівчина розчулиться, запала,
І запросить старости за стола.
Рушники пов'яже їм, наче цвіт,
І щаслива буде з ним сотню літ.

Молодий козаченько крутить вус:
- Може у цім році я знов женюсь.
Кличе у дружки собі Новий рік,
Хоче спіймать доленьку на весь вік.
20.12.2011

Коли слова самі ідуть до рук,
Обставини - назустріч у штики.
О скільки різних ти зазнаєш мук,
Коли усе виходить навпаки.
19.12.2011

Блюзнірство, о блюзнірство, ти в ціні!
Нахабно брешеш нині і мені.
Та я не вірю, знаючи ту суть.
Із тебе нині пампушки печуть.

А із брехні й цинізму давлять сік.
Не на один його ще стане вік.
Та тільки з ним чекає всіх сума,
Бо дармового й там, зазнач, нема.

Гребе бандит, що можна загребти,
Й доходить підло власної мети.
А ми ковтаєм випари гидот
І зазираєм у бандитський рот.

Розтягнуть землю, вкрадуть береги.
Не буде де поставити й ноги.
І захлинеться в буднях хтива лють.
Жадоби ж більшої не може навіть буть.

Урвати кожен прагне, загребти.
Стоять довкруг надгробки і хрести.
А ми, немов метелик на вогонь,
Не витягнем з пожеж своїх долонь.
2011р.

***
Де міжсезоння дихає в потилицю,
Й де зміни клинять хворий поперек,
Вивчає рік уперто все кирилицю
Й розширює мережі VIPаптек.

Імунітет давно лежить в лікарні,
Сургуч йому зламали на хребті.
І наші намагання всі намарні,
Чекайте на деньочки золоті.
2011.

***
Тепло на горішки
Поцупили мишки,
Втягнули до нірки
Й затіяли смішки.
І нум розгризати
Ще теплі горішки.
І гризли, й кусали,
Раділи, пищали.
Смачнющі горішки
З тепла мають мишки.
У нірці маленькій
В них стало тепленько,
Поснули мишата
І ситі, й раденькі.
На ранок проснулись
Маленькі звірята,
У кожного з них
Захололо у хаті.
Побігли на вулицю
Швидше погрітись.
- Та де ж те тепло
Могло раптом подітись?
Холодними росами
трави покрились,
В повітрі морозянім
Скалки іскрились.
На вулиці літньої
гожої днини
Не можна тепла
віднайти і зернини.
Тремтить вся від холоду
Зранку малеча,
А мишкам у нірці
Неначе на печі.
Дрімають вони
Й сни солодкі їм сняться,
Бо ще не вдалось
На крадіжці пійматься.
2011р.

***
Я вийду з осені у жовтні
Десь на пероні золотім.
Закрутить серце в вічних жорнах,
Намеле млива в цім житті.

Я вийду з осені у жовтні.
Зачинять двері, і тунель
Сховає потяга мажорно,
Неначе кит дрібну форель.

Сповільнять дні невтішні кроси,
Затисне радість у душі.
Жалкі заснуть на зиму оси,
А я писатиму вірші.
16.12.2011

***
Одній без тебе пусто на землі,
Духмяний світ барвистість втратив вчора,
Твердіють ненависні мозолі,
І докори тримають душу в шорах.

Поблідло небо,зникли всі зірки.
Вповзають в хату смутки і жалі.
І кожен вечір як полин гіркий.
Одній без тебе пусто на землі.

***
Без тебе на землі одній так пусто.
Холоне в пальцях днів гарячий фарс.
Стискаєш кулаки до болі,хрусту...
В буденні пробуксовується час.

Без тебе на землі одній так пусто.
Голгофа...пекло...палачі...стіна.
З думок-близнят шаткується капуста,
Й на все одна - зпанижена -ціна.

***
Міжсезоння стріляє в потилицю,
На межі випатрошує суть.
Виступають обвітрені вилиці,
І живе, що не має тут буть.

Чад їдкий, наче смог, розпорошує
Гостроту, і увагу, й думки.
Вже чужинець до столу припрошує,
В нашій хаті усе навпаки.

Міжсезоння стріляє в потилицю.
Цілить в серце на межах століть.
Як далеко у прірву скотилися.
Досі ідол нахабно стоїть.

***
Листопад-напитися й топитися...
Збожеволіть і не відійти.
Сотні літ над ідолом глумитися,
Й попри все любити й берегти.

В скрині старовинній нафталінно
Злежаний скелетний рарітет.
Піднімались вгору... Та коліна
Натирають панський знов паркет.

Листопад - напитися й топитися...
Ходу ж бо назад вседно нема.
Між божків змогли би розчинитися,
Тільки ж там майбутнього нема.

***
По падолисту смерть і пародисту.
Його хліба - колосся - не сівба.
Весняно-літній день годує й триста,
А падолисту й одного...ганьба.

Холоне в сірих тучах тепле літо,
Останній лист вмирає...мух нема.
А пародисту - лиш в віконці світу,
Та без життя гарячого...пітьма.

***
Я вийду з осені у жовтні,
Нап'юсь ще теплої води,
Впіймаю промінь сяйно-жовтий,
Знайду там літечка сліди.

Погрію спину у затишку,
Примружу очі...Сон гукну,
Нехай напише нову книжку,
Й у ній, як в морі, потону.

І буде тепло,млосно,тихо,
І спокій вляжеться в кутки.
І де те горе? Де те лихо?
І де проблеми?де дірки?

Я вийду з осені у жовтні
І залишусь надовго там.
Намелять млива щедро жорна,
Я ж пиріжки пектиму вам.
2011р.

***
Я пам'ятник собі не обирала,
Не мала ще бажання зідоліть.
Щодня немов проклята працювала,
І ви мене, безумну, не виніть.

Хто прижиттєво пам'ятник готує,
Тому не підніматись на Парнас.
Я,радше,до знемоги попрацюю,
А пам'ятники всім розставить час.

***
Я пам'ятник собі... Здається, марю.
Шкільна програма, Пушкін,пам'ять...Знов
Зустріла на базарі тітку Варю,
А в неї, як завжди, сотні розмов.

Ще по дорозі стрівся дядько Яша,
Спитав здоров'я, побажав удач.
Повз нас промчала дівчина-не наша.
Долинув із-за рогу гомін, плач.

В дорозі ще якісь думки роїлись,
Проблеми зависали...Виски гальм...
У бур'яні невдачі причаїлись,
Сховались мрії в кронах кримських пальм.

Майорка, фініки, Албанія, тунгуси...
Калейдоскоп буравить магму мозку.
Стихії, форс-мажори, струси...
І в бочку меду-дьогтю чайну ложку.

Прокльони, панібратство, шельма стряпчий
Пвітря у мішки і...за "бугор".
Я пам'ятник собі...Хіба незрячий,
А замість серця - вогняний мотор.

***
Я вийду з осені у зжовклу
Схололу, вистиглу траву.
Я вийду з осені й замовкну...
Візьму у руки тятиву

І буду цілити в зневіру,
В брехню й омани пелену.
Я вийду з осені... й за віру
Оголошу свою війну.
2011.

Тихо входить вечір в хату,
Сіє сутінки рясні.
Дивна казка волохата
Заховалася у сні.

Та до сну іще година,
Ллється втома в глек часу.
Працювати не покину,
Свою ношу донесу.

Хвіртку тихо прокривають
Запокинуті думки.
Вони стільки всього знають,
Що вгинаються й рядки.

Я їх швидко закосичу,
Заряснить весняний цвіт.
В ночі часу ще позичу
І лишу вам власний слід...

І ходить юність, безжурна юність – забута мрія.
О дай ковтнути бодай ще раз хоч, свята Маріє.
Охапок квітів візьму у руки, піду життям,
І не догнати, не підкосити мене літам.

Летять-курличуть в бездоннім небі гусей ключі,
Вмостився вітер й принишк цілунком на плечі.
А нам жари було над вінця, і – не стало.
Схололо літо… Відцвіло, відквітувало.

Ніч у фартуха збирає світло,
Гасне день в подолі фартуха.
Вітер цілий день виводив пісню,
А тепер і він в гіллі стиха.

Розсипає ніч на небі зорі,
Місяця гука постерегти.
У небеснім безкінечнім морі
Галактичні губляться світи.

Чари ніч розсипала довкола,
Дрімота воркоче в гамаку.
І супутник креслить рівне коло,
Наче доля шлях на рушнику.

Тане ніч в долонях світанкових,
Розтає нечутно, невловимо,
І у росах-крапельках ранкових
День вмиває трави одержимо.

Сонце заховалося за хмари,
Супить небо сиві свої брови,
І вони шукають видно пари,
І дощів чекають ген діброви.

Спрагло козирує чорне поле
На невмиті і суворі хмари,
І вологи в нього щодня молить,
І гріхи спокутує, мов кару.

Та проснувся вітер, світ гойдає,
Наче хоче враз перевернути.
А дощів уже давно немає,
Хоч стійкий вологи запах чути…

Ні, іще не осінь,
Літо ще в полях,
Вітре злотокосий,
Не роздмухуй страх.
Не навіюй туги,
Не гони жури,
Порозвішуй дуги
Літньої пори.
Дай нам ще під сонцем
Трішечки помліти,
Щоб в холодну зиму
Пригадалось літо.

Ми різні всі, як квіти в чистім полі,
Як колоски, волошки, першоцвіт.
А діти, чорночубі й світлочолі,
Уваги потребують, скільки б літ

Їм не було: чи п’ять, а чи п'ятнадцять,
Чи всі, можливо, й повні двадцять п’ять.
І вимагають праці, стільки праці,
Щоб до життя як слід підготувать.

Одному – лиш поглянь – і зрозуміє,
А іншому – як слід все поясни.
Добірні зерна в душі їхні сієм,
Щоб вивести на шлях у світ ясний.

Сиділа Зрада, чистила крило
Й господаря свого як слід корила.
Він з нею втратив все, що вже було.
Їм Правда геть нічого не лишила.

А як же жити Зраді з ним повік?
Чим він її утримувати буде?
О ні! О ні! Вона зцідила сік
І… поспішила, кинувши: «Забудем!»

Ген вже паморозь на скроні тихо осіда,
Коли вас не розуміють – це ще не біда.
Коли вам крізь зуби цідять солоду слова,
І тоді ще не болить хай ваша голова.

Коли вас розбили гірко за якісь вірші,
Значить є там таки зерня і тепло душі.
Коли вітер носить степом наклеп і хулу,-
Ворог заздрість розливає проти вас гнилу.

А коли мовчанням дише сторожко до вас
Все оточення навколо у непевний час,
Викликає насторогу хай такий розклад.
Отже маєте достатньо ви, напевно, вад.

Поспішать троянд не варто брати з рук льстеців,
Бо можливо змій там підлий десь кубельце звив
І готовий вас вжалити, – лиш сягне рука,
Хай вже краще терну гілка давня і суха.

Хай вже краще слів гіркущих спити полину,
Аніж солоду хмільного ядом у війну.
Так ось втратиш рівновагу, пильність й твердь землі,
І одраз здолають сили, – чорні сили, злі.

Агов! Агей! А де ви? Відгукніться.
Можливо й ви самотні, як і я.
Можливо й вам за думами не спиться,
Можливо й Вам десь мрія засія.

Можливо й ви теж прагнете розмови,
Можливо й вам є що розповісти.
Якщо, звичайно, не йдете на лови,
Й якщо, проте, не носите «хвости».

Якщо у вас порядне й щире серце
І думка не блудлива й не брудна.
Ходімо разом, друже, до озерця,
Й відступиться годинонька судна.

Ми з вами поговоримо про долю,
Про шлях життєвий й досить не легкий,
Про урожай цього річ в нашім полі,
Про золоті налиті колоски.

А може поговорим про кохання,
Про ваше і моє, і водночас
Застане за розмовою світання
І розведе у справах знову нас.

А може навіть статись – об’єднає.
А може спільне щось нас поєдна.
То Бог про те усе один лиш знає,
Та все ж душа не лишиться одна

Добрий день, земляче, з теплим літом.
Ми давно знайомі, та проте,
В день такий я шлю тобі привіти
Й мовлю своє слово золоте.

Добрий день, мої поля і луки,
Що дітей зростили, мов орлів,
Золоті їм виплекавши руки,
Вигранивши сотні голосів.

Земле слобожанська, рідний краю,
Де такому рівний бачив ти?
Я такого іншого не знаю,
Кращого за нього не знайти.

Тут багаті й плідні чорноземи,
Тут хліба хлюпочуть, мов моря.
Я тобі вклоняюся доземно,
Земле, годувальниця моя.

Це дідів і прадідів колиска,
Це лелечий щедрий диво край.
Цій землі вклоняюсь низько-низько
І цілую пишний коровай.