Коли пан Яків Зайко висловив пропозицію щодо написання статті про моє власне бачення і відчуття України, оцінку свого місця в системі координат державотворення, то мій внутрішній годинник ніби зупинився, і, як то буває з переведеною пружиною механізму, стрілка його стала судорожно рватися вперед, залишаючись на все тому ж часово-секундному відтинку. Ось воно невідворотне: дай відповідь! Можливо, тому, що в, принципі, весь час попереднього життя мене ніколи не покидало відчуття очікування моменту такого іспиту. Але наскільки важить у цьому житті, Хто саме поставить тобі подібне питання! Те, що воно прозвучало від людини з неприкритим чолом філософа, стало підготовкою ніби до останнього причастя. Хто ти у цьому світі? Навіщо ти сюди прийшов, говорив якісь слова, творив якісь діяння? Взагалі, чому твої батьки дали тобі можливість бачити вранішній світ саме у цій стороні, де завжди хочеться трішки більше тепла, трішки більше світла, де ніколи не можна сповна насититись співом птахів? Бо так чітко скороминуще міняється все тут, у нашій Україні, підвладне вищій природній гармонії. Але, як у серпні вже випаде довгий-довгий, теплий-теплий, пересичений всіма дарами літа день, що переходить у дзвінку прохолоду ночі з зорями Великого Возу обабіч Чумацького Шляху на небі, то тоді й здасться, що ти вже все у цьому житті пізнала. Все інше – суєта і утримання балансу.
Власне цим з осені починають займатися також в масштабах всієї країни. І такі паралелі в особистому і суспільному житті, як і співзвуччя думок, висловлених різними людьми десь в один час в різних місцях, поневолі приводять до висновку, що все суспільство – це таки єдиний організм, і всесвітня мудрість є у тому, що все дублюється, адже жодна плідна думка не має щезнути і не дати поштовху для здійснення вищого задуму - кристалізації душі одного окремого індивідууму чи цілого його конгломерату – народу, спорідненого і одухотвореного національною ознакою та приналежністю. Бо відчуття національності – це, як спогади дитинства, постаті пращурів, голос і очі матері, тепло землі. На усвідомленні і збереженні цих відчуттів створювались держави, генерувався поступ поколінь та їх культурні надбання.
На жаль, моє асоціативне відчуття України, як заведеного годинника, який не може рухати стрілками, не покидає мене й сьогодні, через понад як двадцять років після проголошення в країні незалежності. Занадто багато векторів. Занадто мала шкала координат, поза межами якої залишається головне – усвідомлення шляху. А в такі моменти розчарування і безвиході повинні кидатися виклики суспільству, що дрімає – дивіться, відкрийте очі, загляньте в історію, станьте з високо піднятою головою! Ви вільний і незалежний народ, за це уже проллялась кров і так, що більше не потрібно. Сьогодні важить слово і позиція, позиція без лукавства, відповідно голосу серця. Сьогодні важить дія. Ми не повинні боятися своєї історії і своїх героїв. І ми зробили цей виклик на свої батьківщині. Таким стало рішення мого чоловіка і однодумця, художника Володимира Роля, яке я підтримала, назвати нашу безіменну вулицю іменем борця за волю України та за її національне самовизначення Степана Бандери. Ці події розгорнулися у лютому-квітні 2010 року, коли з політичної арени як президент уже зійшов Віктор Ющенко, на останок кинувши в суспільство, ніби запаленого сірника у солому, присвоєння Провіднику українських націоналістів Степану Бандері звання Героя України, а на політичний олімп зійшов його противник і, здавалося, ненависник всього національного, Віктор Янукович. І тоді загорілося. Тобто, свідомо у цей час, завдяки голосам інших мешканців нашої невеликої вулиці, ми засвітили цей вогонь патріотизму, аби висвітлити штучно затемнені сторінки історії боротьби нашого народу за незалежність під проводом його героїчних синів.
Потрібно сказати, що ми тоді відчули на собі весь гнилісний подих сталінських більшовицьких казематів, які проявились у формі смертельних погроз на нашу адресу, обструкції, обходу певними особами дворів наших старіших за віком сусідів з метою їх залякування та заклику до публічного відречення від поставленого підпису згоди на аркуші спільної заяви щодо найменування вулиці. І чи можна сьогодні засуджувати чи звинувачувати цих простих людей, які обрали після цього позицію мовчання, але все ж не пішли на сесію сільської ради, для того, щоб з чужого примусу осудити нас, тих, хто захотів назвати вулицю іменем Героя України Степана Бандери? (Це вже потім це звання зуміли, завдяки новітньому українському правосуддю, зітерти з образу цього видатного українця.) Адже вони повірили Володимиру Ролю, майстру традиційного народного мистецтва СХУ - ініціатору того, аби вулиця мала свою назву і адресу. Не мали підстав не вірити і мені, що сімнадцятий рік на ту пору працювала в професійній журналістиці в ЗМІ району і області, на радіо і на телебаченні (до ліквідації районної редакції у 2007р.), а також в місцевій газеті «Чуднівська фортеця», автору книги поезій «Відтінки часу» (1998р.). Звісно, що це не склало аргументів лише депутатам місцевої сільської ради, а також, як виявилось, спеціально запрошеним крикунам, ніби ветеранам комуністичної партії, які також тягнули руки проти. А головне голосно сичали нам у вічі – хто ви такі? Що ти зробила для району? – Це конкретно до мене. Не цурались зачепити і прах моїх батьків, мою матір, весь трудовий професійний стаж якої - це робота майстром, а згодом, протягом наступних чверть віку, керуючим місцевим М’ясківським цегельним заводом. Переходячи на вереск, підготовлені до наступу бійці за комуністичну ідею, які знову відчули вседозволеність, сповістили, що батько мій був комуністом. - Так, він був рядовим комуністом, а ще сиротою з 11-ти років разом із двома своїми малолітніми сестрами у моєї баби на руках, вдови убитого 22 червня 1941 року десь на Білорусько-Польському кордоні Якова Кучерявого в числі сотень таких же беззбройних солдат Червоної армії, які першими полягли того трагічного дня початку спровокованої більшовицькою імперією війни.
Переможним акордом цього побоїща, організованого представниками місцевої районної влади, стали дві опубліковані короткі замітки, схожі на партійну доповідну вищестоящому начальнику: одна в районній газеті «Життя Чуднівщини», а інша - в обласній «Житомирщині», про те, що якесь подружжя Роль, бачите, захотіло назвати свою вулицю іменем Степана Бандери! Але не тут то було. Депутати сільської ради проголосували проти: 10 з 13 присутніх депутатів. Один депутат «за», та двоє, що утримались, порушили бажану статистику. В дусі колишніх облудних часів у тих зведеннях жодного слова не було сказано про схід села, який передував сесії, на яку виносилось, практично, єдине питання – найменування нашої вулиці. Присутні люди, які зібралися у приміщенні неопалюваного десятиліттями будинку культури на шкільний концерт (збори призначили рівно за годину до його початку з гарантією присутності людей на сході села), з ентузіазмом дали згоду на таку дію, як надання імені Степана Бандери вулиці, адже такою є воля їх мешканців.
Таким чином, незадовго до відзначення ювілейної дати з Дня Незалежності України була змушена покинути своє місце кореспондента місцевої газети я, - занадто неприйнятним для вуха колишніх компартійців, а нинішніх посадовців місцевих рад та адміністрації, а також їх прислужників залишається карбоване, як смертний вирок всьому протиукраїнському, ім’я Степана Бандери. Але звісно, що Україна на цьому не завершилась. На День Незалежності національні прапори тріпотіли і тут, де нагло попиралась воля цілої громади. Апофеоз брехні! Бо ще боїмося самих себе, ще не знаємо своєї історії, ще всотуються з молоком матері занесені чужі звичаї з російськомовних бандитських серіалів. А тому ще не покидає відчуття заведеного до надриву внутрішньої пружини годинникового механізму, яке, я знаю, є не тільки моїм відчуттям. Це відчуття цілого народу. Але мені також точно відомо, що за цим станом не закон, що наступає вибух і руйнація. Я пам’ятаю, наче сьогодні, як після слів ламаною російською мовою англійського екстрасенса Урі Геллера «работайтє», що транслювались в прямому ефірі, які в свою чергу проказала і я, пішов давно непрацюючий великий настінний годинник з боєм у батьківському домі, на диво усім моїм рідним. Силою думки. Урі Геллера чи моєї власної? А, може, це і є той випадок концентрації думки багатьох, яка приводить до дії? Щось подібне неодмінно має статися і в нашій державі, навіть якщо тут буде думка кількох десятків відданих патріотів, тому що такою є сила правди і віри, яка тримає нашу землю віками.
Ось і все. Виклики кинуті, точки кристалізації знайдені, висновки зроблені. Вулиця імені Степана Бандери у селі Вільшанка, Чуднівського району, Житомирської області є. Думаю залишиться і після нас, тому що її так величають уже в народі протягом майже чотирьох років після тих подій. Прикипіло називається, затаврувалось. Дуже багато емоцій затратилось. Занадто багатьох тоді зацікавило також запитання: «Хто ти, що дозволяєш собі таку дію?» І сьогодні я відповідаю на це запитання, як і тоді: я дитина своїх батьків, народжена в благодатній і багатостраждальній Україні, громадянин своєї держави, слова якого запитують і воно може дати поштовх до дії. І якщо це слово відповідає вищим законам Творця, воно продублюється і стане дією загального порядку, заради вищого задуму – зростання чистого кристалу душі цілого народу. Заради його життя.

Алла Роль
30.10.2013 р.

КОСМОС СЕРГІЯ БАБИЧА.

З чим би я це порівняла? – З космічним кораблем і прибульцями. Тільки космічним кораблем була невелика квартира в місті Житомирі з вікном-ілюмінатором на кухні, а прибульцем – один чоловік. Гуманоїд. Багато хто не зрозумів, що його місія була спостерігати за нами, накопичувати цю інформацію на «жорсткий диск» і телепортувати її дозовано за своїм призначенням. Про це говорять, як про інформаційний простір, або як про всесвітній (всегалактичний) банк інформації.
Такі люди були присутні завжди. І якщо терпів їх Господь довго, то тільки тому, що лише з ними можна було поспілкуватись на рівних. За це Творець давав їм велетенську ношу, непосильну всім іншим – ношу самотності і самовідречення. Таке відчуття, загострене до великих душевних мук в молодості, сприймалося далі як належне відчуття. І тягар цей носився відтоді вільно та сприймався з легкою іронією і чудним вогником в очах, який серед письменства колись назвали таки відблиском всесвітнього суму.
Хто не вміє бачити, той не побачить і побіжить далі в суєтності повсякденних турбот про хліб насущний.
Такі люди завжди пропускають усіх уперед. Подібний відбір формується часто на автобусній зупинці, коли одним якби швидше треба. Інші ж, даючи пройти нетерплячим доїхати швидше, сприймають це відверто врівноважено.
Сьогодні пригадується ситуація, коли на поїздку до Немильні, на батьківщину поета Юрка Гудзя, зібралися вранці на житомирській площі Корольова місцеві літератори, музиканти, педагоги, працівники культури. І раптом виявилося, що на всіх у виділеному автобусі не вистачає місця, хоча й лише одного сидячого. Неприємно, але кожен відчув себе вмить фізично зайвим. Тоді саме цей чоловік, Сергій Бабич, вийшов з салону і не поїхав, відклавши свою поїздку рівно на рік. До наступного разу. Хоча це ж він часто приймав Юрка на нічліг та ділився скромною вечерею, коли той примандровував до Житомира. І кому, як не Сергію Бабичу, потрібна була б ця подорож.
Згодом я теж не тиснулася до автобуса, аби всім вистачило місця у поїздці.
З таким відчуттям свободи народжуються, але все життя вчаться його висловлювати. Фарисеї і книжники називають це богоборством. Але ж Бог – це любов. Бо хто ж тоді виразив найбільшу любов до своїх ближніх, як не той, хто поступився місцем?
А хто взагалі облишений сьогодні вовтузні за місце на п’єдесталі? Хто може сказати правду у вічі? – Лише той, хто любить ближнього. Чи ж не так любить нас і Бог – через покару за гріхи. А кого більше карає, того більше любить, бо очищення – це, як хірургічне втручання, з болем у тілі і в душі.
Завжди невчасно йдуть такі люди з життя, залишаючи по собі незаповнений простір. Не вистачає ніби мірила твого життя, твоїх поступків. І сам ти не в силі нести таку ношу.- Озираєшся, а допомогти нікому.
На підвіконні колишньої житомирської квартири Сергія Бабича, що на вулиці Кафедральній,6, стоять квіти - вірна ознака, що його тут більше немає. Він так любив квіти, що не хотів їхньої загибелі, у разі його відсутності.
Алла Роль.

2.03.2017р.