Подумалося раптом,просто – просто,
Ну так, буває, поміж днів і мрій….
Яким я буду років в дев’яносто…??
Чи буде ще моя рука в Твоїй..
Чи дихатиму близько так до крапки,
Чи без скоринки їстиму вже хліб…
Напевно в подарунок знову тапки,
Напевно не здивує навіть сніг…
Ходитиму торкаючись навколо
До стін,до шаф,до спогадів своїх….
І щось під ніс бурчати собі соло,
І довго мріятиму вийти за поріг…
Коли засну, немов би на ромашці,
Знов ворожитиму – прокинуся чи ні…
Чи воду питиму , як п’ю тепер я натще?,
Все менше крил на втомленій спині…
Чи підемо з Тобою знов гуляти,
Осіннім парком , стежкою на двох…
Із кожним кроком листя розгортати,
І тішитись ,що поруч з нами Бог…
Пробач що буду нити і просити,
Років за сорок про мережива дурниць….
Подіями з нас кожен зараз ситий,
Коли зірки у серці горілиць…
Такі думки , що їм від мене треба?
Коли не осінь у роках тремтить,а літо….
Привіт передаю, привіт крізь небо,
Собі й Тобі , вже дев’яносто-літнім!!!

© Юрій Федечко 24.12.16

Я думок не чув-та й не потрібно
Коли мріється розмова у очах..
Ти віддалася без слів, весноподібна
Затремтіла квіткою в руках...
Лиш на мить відкрила звабні очі
Щоб дізнатись-день?...чи вже пітьма..
Лиш на мить уста сказали : - Хочу..
І яка різниця?- що зима
Так і не хотіла йти додому.
Що болотом повняться двори.
Я в тобі не думаю про втому,
Ти в мені бажання відтвори...

За мить до ... ти відкрила очі..
Спалила сумніву мости.
Почув як погляд твій шепоче-
Тримай міцніше.. не впусти
Ні краплі з ніжного бажання..
Що мов метелик мерехтить
Над теплим вогником кохання..
Не впущу... ти відчуй.. за мить...(2012)

Для пристрасті в коханні є пора..
А є пора для затишку і спокою..
Все видно по замріяних очах
Якими я мандрую знову глибоко..
Пора є для найкращого з кохань
Що світ в одну мить так раптово змінює
А є на жаль пора розчарувань...
Яка нам протилежне випромінює..
Напевно і для помилки є мить
Лише одної...щоб пробачити і знову
Довіритись...хоч так вона болить..
І у світаннях нам продовжує розмову...
Себе не раз уже за зроблене питав..
Чому?..як сталось...у поясненнях губився..
Але повір...що ні на мить не пробачав
Що помилки такої допустився..
Я ж із бажанням у твоє життя прийшов
Допомогти... зігріти почуттями...
І знаю що відчув, що віднайшов
До тебе стежку ніжними словами..
Не відвертай своїх закоханих очей..
Зустрінь мене .. пробач що так вже сталось..
В майбутнє проведи.і привілей...
Все ж подаруй.. ти ж також закохалась..
Нам так багато у майбутньому тепла
Готують весни, осені і зими...
Як добре що в життя моє прийшла
І огорнула крилами своїми...

Ти знаєш... навіть соромно писати...
Про те ... що в ніч наснилося мені...
Я червонію .. блідну... пригадати
Незручно що прийшло в такому сні...
Не я ... ти уяви в твоєму тілі...
Якраз чомусь все було навпаки...
Вдивлявся в твої очі ніжні сірі..
І погляд був закоханно легким...
І раптом здивувався протилежним
До того незнайомим почуттям...
Ввела себе у мене обережно
Зарухалась в мені таким життям
Теплом проміння обпікаючи присутність
Метеликів будила в животі
Тепла і ніжності бентежила сукупність...
так добре ще ніколи у житті
Себе не почував... та сон скінчився
Раптово...так вже й більше не заснув..
Не знаю... може в ньому і повчився
Як цінувати почуттів твоїх красу....

Тримав як міг... та впала з підборіддя
На землю розчарована сльоза....
Вдивився в очі... ніжні, милі, рідні...
Десь верещала в блискавці гроза...
Ти просто відпустила мою руку
І розірвала погляди з-під брів....
Забило серце... незнайомим досі стуком
Не втримав... не промовив.. не зумів..
Сказала що тепер твоя дорога
Лежить в далекий вільний кращий край...
Хоч я не раз в думках водив до Бога...
Тебе .. щоб показати де він, Рай...
Вдивляюся до болю в твої плечі..
Що віддаляються... тремтінням білих крил....
Прокинувся.... дощив весняно вечір...
Сон залишив мене самотнього без сил....

Я назбираю рим у ніжних зір..

В роси ранкової візьму кришталь прозорий..

Для тебе пишу.. вірш.. і ти повір..

Що світ ..з тобою.. є мені казковий..


Я зовсім іншим став.. я наче птах..

Щодня крізь простір і крізь час до тебе лину..

Щоб залишитися в закоханих очах..

Хоча б на мить.. на радісну хвилину..


Щоб уст устами вимріяти смак…

Розкрити ритмом серця твої руки..

Почути найсолодше слово – « Так»..

Коли не треба слів… усе без звуку..


Живеш в мені.. і я живу в тобі…

Окремо вже не зможемо НІКОЛИ….

Віддай свій сум..віддай мені свій біль..

Отримай на заміну.. пристрасть-море…

В долоні келих білого вина...
Час наодинці проведемо з ним ми.
Ти не зі мною,але й не одна
Смакуєш враження від нової білизни...
Прозорість зачаровує наскрізь
Приваблює присунутись назустріч
Непоспішаючи росте бажання вісь..
Уже без сумніву - чи любиш чи не любиш...
Все на тобі волає від кутюр
Тремтять навпроти суміші емоцій
Ця увертюра найсолодша всіх тортур
Ну,сміливіше,що з тобою,хлопець?!
Дотик за дотиком стежиною веде
Звільнити щоб від чар півсонець обруч.
Заплутався...застібки де ж ці?Де?
Лягла білизна...тіла твого поруч...
Зітхання й рухи злилися у ритмі
Бажань гра розчинилася у часі...
Обоє знаєте як віддано любити
У просторі позицій-варіацій...
Вдивляєтесь у пів закриті очі…
Шепоче він..і ти йому шепочеш…
Розчулено..звабливо ..ніжно-тихо…
Вдих-видих..видих..видих..видих...видих....
Відкрита пляшка білого вина,
Яке сьогодні вип'ємо нарізно...
Румянцем зашарілась білизна
Уперше вдягненої й знятої білизни.....

Ти навпроти..ти не проти
Погодитись впізнати далі
Те що в думках вже без вуалі
Моїх..натягнутих мов дроти.
Обмеження вже без конвою
Невтриматися у моралі
Кричать мені твої коралі-
Щоб був сьогодні лиш з тобою...
Розкидані в кімнаті шати
Ми розмовляєм лиш тілами
Безслівно ділимося снами
Не обіцяючи кохати.
Тремтять захопленністю плечі
Доки півзвуком з уст не вийшло
Що часу нам немає більше...
На місто опустився вечір.
І я б не проти..й ти б не проти
Себе розмножити й ділити
Та не разом прийшли в це літо
І хтось тебе..або когось ти
Сидиш навпроти
Вже не проти.....

Вибиває дощ віконцем
Ре-мі-соль,ре-мі-соль........
Заховалось в хмари сонце
Все ж Львів - місто парасоль..
Хто забув цей дах в квартирі
В дощовий сьогодні час
Не турбуйтесь - поруч щиро
Знайде місце хтось для Вас..
Усміхаються львівяни
Підтанцьовують у ритм...
Дощ нарешті!!Не зів"яне
Рідного міста колорит....

Я залишу трішки ще на потім...
Недолюблю... знаком запитання...
Недодам на краплю в тіло плоті...
Приховаю в затишку кохання...
Недопишу вірша лиш на риму...
До очей не пущу на відтінок...
Лиш на день залишу в серці зиму...
Декілька не розгорну сторінок..
Може ти доповниш що лишилось...
Відповіддю будеш поміж крапок
Тілу спраглому свою відкриєш щирість..
Увійдеш коханням в теплий ранок..
Віршу подаруєш новий подих..
Очі доцілуєш до безмежжя...
Зиму відштовхнеш.. весняний дотик...
Подаруєш серцем обережно..
Дочитай мене до епілогу....
Два доповнення.... два серця .. дві дороги....

Коли очима в очі упадете!
Безодні вас поглине глибина!
Навколо люди, темні мов портрети
А ви зіниць коктейльп’єте до дна!
Ця таємниця для усіх закрита
Лиш ти і він! На цілий білий світ!
Байдуже спека! Вам співає літо!
Що ще попереду безмежжя теплих літ!
Штовхають незнайомі тіло плечі!
Та погляд двох стежинок прикипів!
Ранок і день пройшли! Надворі теплий вечір!
Фонтан і опера! Закохані і Львів!
Не залишайте в темряві каштанів
Очима недосказаних Ви слів!
Як у минулому столітті: пан і пані!
І погляд двох замріяних з-під брів!(2009)

З тобою в світі я ... лише всміхаюсь...
Десь так далеко сум та серця біль...
Із посмішкою зранку прокидаюсь....
І засинаю ... з нею ...в заметіль...
Вже не хвилюють найзимніші зими
Я на морози злі не ображаюсь..
Так просто.. привітаюся із ними...
Всміхаюся, всміхаюся, всміхаюсь....
Запамятай мене таким якщо не вийде
У дні новому перестежити стежки...
Тоді й у тебе на лиці промінчик зійде...
Всміхнешся щиро... призабудеш день важкий...(2010)

Всю НІКОЛИ тобі я себе не віддам...
Так промовила ніжно і легко....
Я повірив твоїм затремтілим устам...
Знав я щиро.. НІКОЛИ – далеко....
Ти ж тут поруч... роздягнена тиском очей...
І ні смутку , ні щастя навколо....
Ввів себе я в одну із твоїх повістей...
Хоч раніше теж було ... НІКОЛИ....
Пробивається світло крізь штори думок...
Тіло з тілом спілкується голе....
Ти мене розумієш все ближче.. і крок...
Трохи далі від слова.. НІКОЛИ...
Поцілунком прикрила завісу доби...
Залишивши засніжене поле...
Я нарешті кришталь у тобі розтопив...
Хоч гадала не зможу НІКОЛИ.... (2010)

Тебе ціную за горнятко кави
Залишене уранці на столі…
Смак аромату подихом вбираю..
Хоч очі вже відсутністю сумні...
Я залишився перелистувати хвилі...
Що дарувала в незбагненності своїй
Згадав подробиці .. такі для серця милі
Як мандрували душі... я із мрій..
Виносив по краплині в сьогодення..
До твого тіла подорож свою..
Мені і серед зим твоїх весенно…
І на морозі ніжністю горю…(2010)

Я залишу трішки ще на потім...
Недолюблю... знаком запитання...
Недодам на краплю в тіло плоті...
Приховаю в затишку кохання...
Недопишу вірша лиш на риму...
До очей не пущу на відтінок...
Лиш на день залишу в серці зиму...
Декілька не розгорну сторінок..
Може ти доповниш що лишилось...
Відповіддю будеш поміж крапок
Тілу спраглому свою відкриєш щирість..
Увійдеш коханням в теплий ранок..
Віршу подаруєш новий подих..
Очі доцілуєш до безмежжя...
Зиму відштовхнеш.. весняний дотик...
Подаруєш серцем обережно..
Дочитай мене до епілогу....
Два доповнення.... два серця .. дві дороги....(2010)

Ароматом тиші розчинився
Завітав у світ забутих марень...
Кавою й тобою пригостився
У найкращій з львівських я кав’ярень...
Дарувала щастя поцілунком
Серед всіх самотністю горіли...
Ви обидві – вищого ґатунку...
Кава.. й .. хвилювання повне тіло...
Заливаюсь радісно румянцем..
Не шкодую серцем компліментів...
Добре так напитися уранці...
З двох джерел в єдиному моменті...(2010)

Я роздивився ніжні сірі очі....
І стуком серце видало мені....
Одне лиш слово: Хочу.. Хочу.. Хочу..
Смичком зіграти на одній твоїй струні...
З уст перенести розсипи мелодій
У Всесвіту безмежну голосінь....
Вже не спиняй бажання звук у горлі...
А навпаки додай мені тремтінь...
У тебе шлях наповнений коханням
Із тебе - сумом сліз з кутків очей...
Принесла в пригоршнях із пристрастей світання..
Забрала душу з холоду ночей....
Вершиною сповна тіла напились..
Остання нота в вирій відійшла.....
Ляж на плече... спокійно .. ти втомилась....
Нам заповіло щастя два крила....(2010)

Я в ніжності твоїй захоплений лежу...
У попелі пожежі догораю...
Забули про надуману межу...
Себе переповіли снам до краю...
Тримають руки спокій крил моїх
Не відлечу .. не зараз .. не лякайся...
Якби й хотів – не зважився б, не зміг...
До тіла лоном ближче пригортайся...
Минулих зустрічей півспогади віддай
Я знаю було добре ... відпускаю...
Себе за це сумліннями не край...
Ніколи інших уст не пригадаю..
Мене без надлишку у себе забери..
І хай для інших мною будеш повна...
Як затишно зимової пори...
В полоні зігріватись твого лона...(2010)

Коли моє лице в твоїх долонях....
Готове вже до теплих почуттів...
Я відчуваю як народжуєься промінь
Від поцілунків і твоїх вразливих слів...
Він виростає з пристрастей бажання
Назбиранних... із згоди у очах..
Не втримати одному це кохання..
Воно тремтить в коханої руках..
Не випусти... зігрій ... твій подих ніжно..
Дарує незбагненності тепло...
Тобою насолоджуюсь неспішно.....
Вже не сумую... дякую.. пройшло...(2010)

Як добре нам збиратися в дорогу...
Коли в руці долоня... ще до того....
Як добре чаруватись мати змогу..
Тремтінням уст торкатись під час цього...
Як добре серця чути в грудях пісню...
Кохання пристрасного митей ніжних ... після...
Як добре серед днів нам непідкупних
Побачень дочекатися наступних...
Як добре нам збиратися в дорогу...
Коли в руці долоня... ще до того....(2010)

(невимовне про біль)
Все проти мене... і чомусь лякає...
Своєю невимовністю вуаль....
Прикриті очі ... вперше я не знаю...
Як дотягнутися до уст твоїх на жаль...
Хтось загорнув тепло у темні штори...
І прохолодних спогадів нагнав..
Один спостерігаю хвилі моря...
Що можеш не прийти мені - не знав...
Розігрує картин букет уява...
Іду на зустріч всміхнений тобі...
І дізнаюсь що стало нецікаво....
Коханій жити в довгій боротьбі...
Що втомленому серцю вже набридло...
Не притулитись.. в чергуванні днів...
Тебе немає... ні не чути ..ні не видно...
Покрився сумом мій коханий Львів...(2010)

Прислухайся до серця.... з анатомій...
Відомо так багато .... майже все...
Про орган цей з дитинства нам знайомий...
Він кров до вен потрібну так несе....
Працює .. вихідних й перерв не знає...
Прислухайтесь.. і зараз чути стук...
Як добре в зміні днів не затухає...
Його для нас найбажаніший звук...
Та є в звучанні серця світ відтінків...
Що глухо чи з захопленням звучать...
Про це у афоризмах вже сторінки
Всі списані.. багато літ назад....
В підручнику... на жаль не описали...
Цих людям необхідних душам знань...
Про те щоб серцем інших відчували...
Про те що в ньому темно без світань...
Що бачити потрібно не очима....
Що й серце повне може бути сліз...
Що може бути серце за дверима....
А може і відкритим всім наскрізь...
Прислухайся до серця.... чуєш пісню?...
Тоді все добре... недаремний шлях...
Не чуєш?... поміняйся... ще не пізно...
Потреба скрізь в відкритих є серцях...(2010)

Роздягаю.. пробач.. роздягаю....
І злітають обгортки до ніг....
Вже спинитися часу немаю....
А за вікнами падає сніг...
Бачу в вікнах його я цікавість...
Візерунком до шибки прилип....
Не спиняй.. перейти намагаюсь...
До останніх в тобі ніжних змін...
Ти без одягу... погляд чаруєш...
Так даремно ховаєш свій скарб...
Очі й тіло поглянь як хвилюєш...
Наливаюсь рум’янцями фарб...
Й ти відчула.. я бачу ... бажання..
Тіло лине назустріч мені...
«Так» і «ні» в мовчазному змаганні...
Переходять за межі земні...
Не сказала... а тільки очима
Ніжно глянула.. я зрозумів...
Затремтіли сполохані зими..
І з’єднались у вальс почуттів...
У мені не знайдеш в час цей спокій...
Не сповільнюй припливу тепла...
Я в тобі залишаюсь глибоко..
Як лиш ти запросити змогла...
Одягаю... пробач ... одягаю....
Допиваю свій жаль весь до дна...
Так безмежно тебе я кохаю....
Нас чекає ще мить не одна....(2010)

Я між слів твоїх виловлюю відтінки..
Мені лиш зрозумілих почуттів.
На вулиці злітаються сніжинки ...
Яких ще подихом ніхто не розтопив..
Яких ще не торкнулося кохання...
Як спалах і надалі шлях униз...
На жаль все що запалене світанням..
Із заходом згорає наче хмиз..
Як зупинити те невідворотнє..
Як нам змінити у житті тремтіння біль...
Коли хтось проговорить в мить холодну..
Що досить двом закоханим тремтінь..
Що вичерпав себе годинник щастя...
І пробиває грубий дзвін дванадцять раз...
Що в казку повернутись вже не вдасться...
і ранок привідкриє не для нас...
Свої обійми .. й нові сподівання...
не нам дарує промінь між зими...
що перейшов дорогу хтось коханню...
І в дзеркалі всміхаємось не ми....
Чомусь скривилися уста в тривожній втомі...
Але спокійним тоном серця стук...
Мені нагадує... щоб не шукав фантомів...
Де їх немає... вогник не затух..
а розвівається у кожній ніжній хвилі...
коли торкаюся я спогадом до уст...
таких солодких... незвичайних, теплих, милих...
забудусь... перевтілюсь..пригорнусь...(2010)

Завмираєш заглянувши в очі...
Зупиняєш тремтіння на мить..
Шепіт уст чути ніжне...: « так хочу...»
А за вікнами дощ моросить...
Вибиває нам ритмом старання
Перетворює хаос у рух...
Найсолодші хвилини кохання..
Близькість тіл, близькість мрій, близькість рук...
Виціловую спрагу устами ...
Й ти самотність мою поцілуй...
Попритримай її між руками..
Затремтить... не спиняйся ..відчуй...
Як росте в мені сила що рушить..
Все що раптом зійде на шляхи...
У руках своїх зцілюєш душу..
Не спиняйся... дотримай. .допий(2010)

Без одягу дерева нам у приклад...
Промерзлі ждуть взаємних почуттів..
В корі заховані шматочки фраз застиглих...
Недовимовлене ще жде своїх часів...
Вдивись в мої у сумі сірі очі...
Я співчуваю статиці дерев...
І залишитись недомовленим не хочу...
Й себе зачислити в найближчий твій резерв..
Все ж духу наберусь й тобі освідчусь...
Промінням виллю серця почуття...
Свою історію промовлю наче притчу...
Про те чого наміряло життя....
Про те щодня як боляче зриваюсь...
Із місця мов безкрилий в сумі птах...
Про те що лиш з тобою посміхаюсь...
Коли не бачу – відчуваю тихий страх...
Про те що вже себе не уявляю....
Без твоїх гарних зачарованих очей....
Про те що в серці скарбом називаю...
Тебе ... найкращу ....найчарівнішу з людей....(2010)

Охопи мене затишком уст
Зацілуй у відвертій нестямі....
У волосся твоє загорнусь...
Заховаюсь впритул .. і думками..
Відлечу із землі в далечінь...
В край який не потрібно ділити
З кимось ще із минулих хотінь...
Хто тобі до сих пір ще відкритий...
Охопи мене затишком уст...
І відчуй тіла ніжний неспокій...
З себе в тебе за мить переллюсь
Без обмежень..тремтливо..глибоко... (2010)

Ти наче квітка... одяг твій – пелюстки...
Надірвані злітаються до ніг...
Думки в повітрі світяться розпусні...
Я втримати в собі їх вже не зміг...
Всміхаєшся ... запрошуєш почати
Із дотиків захоплений букет...
Зняла із себе цноти тонкі шати
Й без них вже залишилась тет-а-тет
З моїми вражень повними очами..
З румянцем від маківки і до п’ят …
Ти є... ти будеш днями і ночами...
Моїм найбільшим на Землі з можливих свят...(2010)

Я хочу запросити нас на острів
Де Раєм переповнена земля…
Де не лунає слів потворних постріл
Де вголос називаю на імя…
Єдину …ту яку від всіх сховаю…
В обіймах найніжнішої з казок…
Яку у хвилях щастя загойдаю…
Під нами теплий стелиться пісок…
Зірки свічами світять океану..
Нам замість музики тропічний спів птахів…
Як добре…біля мене – ти… кохана…
У лоні радості… де не потрібно слів… (2010)

Легким цілунком вмить зрослись уста…
І все навколо в світі зупинилось…
Пишу кохання з чистого листа…
Насправді сталось те що нам наснилось…
Я в потойбіччі був твоїх очей…
Ти кров мою відігрівала через руки…
Не бачив крил з-за стомлених плечей…
Та відчував їх так легкі і ніжні рухи…
До неба вдячні очі підійму..
Прошепочу слова для нас молитви…
За те що АНГЕЛ розтопив в мені пітьму..
Не залишаючи від суму ані крихти….(2010)

Коли пливли у ніжних почуттів човні..
І ти вгадала у очах моє бажання…
Різкою блискавкою вистрілило – «Ні!»
І слово це було твоїм останнім…
Вже берег ..де ти міцно на ногах
Стояти вмієш.. просиш більше не питати…
Світало небо … і росою у очах..
Хотілося сльозу причарувати…(2010)

До дна твій випиваю аромат..
Хвилини знаю були ці немарні..
На серці безлад … та й думки мої не в лад..
Сьогодні ..а коли все буде гарно..
Ти розлилася спогадом в мені..
Собі лиш залишила…усміх тіла…
Бліда свіча шипіла у вогні..
Ми все робили так як ти хотіла..
Горнятко кави шепче і манить…
Не сталось пити.. подихом розлили..
Я аромату пам’ятаю мить..
Яку на жаль з тобою не допили..(2010)

Навіть коли замерзли рими...
І тільки пара лине з вуст..
Думками теплими своїми..
До твого серця доберусь..
Переконаю що недовго..
Пробуде в днях твоїх зима..
Що ще відчуєш в тілі змогу..
Що ти у світі не одна..
Й з підсніжником пройде тривога.....
З промінням повернеться сміх..
А зараз вийди на дорогу..
і привітай грудневий сніг..(2010)

Так сталося, стежини не зійдуться...
Пролився сум сльозами мов дощем...
Наснилися каблучки, що на блюдцях
Не піднесуть під срібним, під вінцем...
Вже ніг твоїх ніколи не торкатись
І твого тіла не відчути пульс...
Не засинати і не прокидатись
Поблизу від таких жаданих уст....
Все було грою світла і півтіні
До тебе йшов – навколо світ радів...
Дні були не з ціною, а безцінні...
Не повернути у минуле збіглих снів...
Мені однаково, що ти вважа ла грою.
Те що вважав було насправді я...
Важкий цей шлях, від радості – до болю...
Мені однаково – ти не моє життя...
Ти не моя, звучить мелодія в мінорі...
Над білим світом звуки клином пронеслись...
Це найсумніша із земних історій...
Ти не моя, я випадковий в серці гість...(2009)

Ти зовсім поруч,
Відчуваю я твого погляду блакить
Сховався сонця теплий обруч,
Не йди , побудь хоча б ще мить…
Я чую серця твого мову
Я шкіри відчуваю шаль
А на вустах одне лиш слово…
На жаль, на жаль , на жаль, на жаль…
На жаль життя не завжди з нами
Приємну гру свою веде
Я розминувся з небесами
Роблю не те , кажу не те…
Твої обійми не для мене…
Твої уста не обпечуть…
Дивлюсь на пожовтілі клени..
Берізок теж їм не торкнуть…
І постіль знаю не стелити
Й не засинати разом нам…
Краси твоєї не іспити…
Не опуститися очам…
Світанок променем не рушить
Поєднання затислих рук…
Росу мій подих не осушить
Із сонних щік..чому?чому?
Я у зірок питав!- Не знають..
У вітру! – Він не відповів…
А можна я й тебе спитаю…
Серед сумних ночей і днів..
Напевно знаєш…поділися
Зі мною… розкажи чому?
А може просто посміхнися
Й твоє незнання я прощу…(2010)

У твоїй посмішці розгледів тихе «так»…
Що довго так ходило по світах..
Я зачерпнув тінь пристрасті очима
І передбачив що .. уста відкрила..
Ти як обіцянку .. нам ночі в самоті..
Коли на вулиці зима і заметіль.
В кімнаті розливаємо проміння
Ти пристрасті моє тестуєш вміння
Цілунки випробовуєш і руки…
Щоб сором раптом в ніч цю не вернути
Так поспішаєш.. кривить личко стогін..
І ненароком називаєш ім’я…Хто він?
Збентежена.. холонеш за хвилину…
Зневірений..обманутий відлинув…
Не чути в темряві образливих пробачень…
Закінчилось останнє із побачень..(2010)

Ти відвертаєш очі щоб не зміг я…
Впіймати їхню згоду..їхнє «так»…
Щоб не розлив по тілу зваби сімя
Щоб не заснув на збуджених устах
Ти відвертаєш очі ..чую подих..
Твій ледь тримається , загадкою тремтить..
Вже відчуваю все таки приходить
Бажання в тіло.. неповторна чиста мить…
Ти різко повернула очі в очі…
Мов блискавкою опалила їх..
Відчув у погляді твоє бентежне «хочу»…
Забув що хтось нагадував про гріх..
Стиснув в обіймах.. ти незмірно близько..
Занурився .. не стримався.. не зміг…
Світив румяний місяць в очі низько..
Аж поки рух в обіймах не затих..(2010)

Я мріяв так про цей повільний танець..
Коли замрієш ти в моїх руках…
Коли відчую тіло, кожний палець..
Що лагідно тримаєш на плечах..
Коли зануриш очі в мою душу…
Лише на мить та знаю – що на вік..
Але лякає те .. тебе відпущу..
Лише мелодії закінчиться пробіг..
Вдивилась, здивувалась і збагнула..
Що танець цей щось більше ніж привіт…
У погляді замріяність відчула..
Побачила думок ліричних світ..
Всміхнулась… я полегшено і щиро
Промінням із очей їй відповів…
До ранку танцювали ми щасливі..
Яким все ж романтичним є наш Львів!

Як можу не писати … день відійде
Захоплений зірками у полон..
Весна назавтра пролісками зійде
Щоб незабаром зеленіти поміж крон…
Все знов займе свої так звичні рейки
Зима сльозливо стане джерелом
Але від мене Вам вже не перейде
Кохання ані серцем ні пером…
Як шкода що мені не захистити
Від вітру, від образи і від зла
Таку беззахисну, весняну і тендітну…
У іншого на Вас вже є права…
Як тільки б міг до лицаря донести
До Вашого… неповторимість фраз…
Як тільки б міг переконання сплести
Що в світі кращої нема за Вас…
Вірші йому мов меч у руки дати
Кожного дня все нових й нових слів
Щоб зміг так щиро він пообіцяти
Кохати до останніх разом днів…
Як добре що нема у світі цьому
Однакової вартості перлин….
Як добре що по Божому закону…
Нема однаково кохаючих мужчин…
Я стану поміж світла й тіні…
Між небом і землею… прав нема
На Вас … чужі права безцінні
І не потрібні більше тут слова…
А сумнівів усіх жінок причина…
Якщо принизив ніжну стать мужчина…(2010)

Я прокинувся .. усмішка на лиці
І в очах весняно-кольорово..
Вже за хлібом в черзі горобці
Побудили галасом пів Львова…
За тобою тягнеться рука
Зліва .. де заснули ми обоє…
Ти була ізнову не така
Як завжди.. віддалася до болю…
Знов твоїх не бачив я очей..
Лиш дрижали від тремтіння вії
Вдень ти не така, вуаль ночей
Починаєш поступом повії…
Крик завмер на стулених устах…
Ритмом передавлені судоми…
Ми з тобою тільки по ночах..
Ранок нам несе розлуку й втому…
Не іди… побудь зі мною ще…
З пальців вислизають твої персні…
В серці передсмертний чути щем
Ти ідеш .. я знову просто смертний…
Кроки в барабани б’ють душі…
Лиш у темряві з тобою був я тузом…
Ти пішла.. не пишуться вірші..
Лиш вночі зі мною моя муза…(2010)

Ти довірливо так подивишся…
Ти привітливо так розкриєшся…
Ранок знов у коханні вмиється…
Почуттями із мене виллється…
На устах подих твій мною випитий
Чи сподобалось - все в мене випитай…
Ти сказала: – Себе перевершив
Як це добре – щоразу мов вперше…
Твоїм тілом мандрую усміхненим…
Хоч і стомлений та ощасливлений…
Болить що прилетіла мить
Яка нас в потойбіччя рознесе…
Ти полетиш на паутиннях ниті
Коли зима ізнов засне…
Ти полетиш в обійми весен…
Я залишусь між морозів
Не доспівали всіх пісень ми
Усіх не доказали слів…
За нас докажуть, доспівають
Ті хто весняну долю мають…(2010)

Звиваєшся… ловлю і знову гублю…
Тебе в обіймах білих простирадл…
Таку чужу й незвідану голублю…
Захоплююсь картиною принад..
Дотик до тебе обвиває струмом
Всю душу від маківки і до п’ят…
І десь майбутнє пронімає сумом
Що на світанку одягнеш халат…
Сховаєш те що не мені збирала
В намисті довгих радісних років
Повір – ця ніч для мене не забава
Ця ніч – натхнення для віршу рядків…
З очей зніму розбурхане волосся -
З душі не зняти сумніву тягар…
З тобою поєднатись серце просить…
Тіло у тілі, без цнотливих чар…
Тактовний ранок стукає у вікна…
Раптовим з снігом змішаним дощем…
На білому – розкрита і тендітна…
Ти розтопила в серці давній щем…

Займався ранок .. миті гарні
Переплелися у промінні..
У лоні затишку кавярні
Залишена сидиш в півтіні
Ще нерозгадана …з горнятка
Парує смаку ікебана…
Навпроти я… живу початком..
Ще невідомого роману..
У віях романтичні очі
Завуальовані світанням..
Повірити собі не хочу
Що підкрадається кохання..
Мені вже серце непідвласне
В терпінні видивляюсь погляд..
Ранкова сонливість погасла
З тобою оживаю поряд..
Відповідаєш.. лиш півусміх..
І знов до уст підносиш каву…
Для мене й це важливий успіх
На стежці до очей яскравих..
Вже третій місяць зустрічей збігає….
Щодня з тобою п’ємо поруч каву..
Та так приємно серцю як згадаю..
Найперших наших поглядів виставу…

Часом досить промінчика з добрих очей
Щоб зробити щасливою поруч людину…
Свічка в змозі розсіяти мряку ночей
Й простелити до доброї справи стежину…
Слово лагідне може розмити в душі
Ту фортецю, що гнів будував в ній роками
Вчасно вилиті іншій людині вірші
Виліковують тугу й журбу нашу з Вами…
Посміхнеться назустріч Ваш погляд мені..
І забуду про те що дощить і без сонця…
Довго жив в непроглядній холодній пітьмі
Досить в серці закриті тримати віконця…
Відкриваєм серця… визволяючи іншим..
Те що час накопичив, неначе скарби…
Пропадає чомусь те собі що залишив…
Що віддав повертається знову мені…
Так приємно себе відчувати потрібним…
Так приємно – що поруч лицем до лиця…
Сотні, тисячі променів сонцеподібних…
Що шепочуть…: « Вже час … ВІДКРИВАЄМ СЕРЦЯ!!!».(2010)

Вона….

Передчуття висить полону,
Йде-холодить думки Вона…
Несе бурульок стигле гроно
Й глінтвейну ,теплого вина…
Тепло у келиху міліє -
За мить зима його доп’є..
Спогади літа ще хмеліють..
Та вже ніяково стає..
В скоринку заховалось тіло,
Зі словом пара лине з уст..
Та як лице би не німіло,
Змінам в природі усміхнусь..
В вікні пейзаж був різнобарвним
Пензик відкладено, на жаль…
Все золотаво-пломенисте
У сивий вдягнено кришталь..
Все менше Львовом перехожих
У тіні тьмяних вечорів…
Та втриматись ніяк не можу -
Іду до світла ліхтарів….