Будь-який перекладач Поезії у своїй праці керується принциповими засадами щодо стратегії обраного творчого кредо: точність, адекватність авторського тексту (цілісна передача авторського сенсу, його «духу і літери»: лексики, синтаксису, ритміки і фоніки вірша) чи привнесення у текст власних авторських амбіцій, деформування автентичного тексту (таку позицію виправдовують «перекодуванням» з мови на мову, осучасненням «віджилих», «атрофованих» реалій, а руйнація при цьому хронотопу, творчої манери письма, творчого обличчя автора до уваги не береться). Зазначимо, що в останньому випадку не йдеться про парафраз (переспів), а саме про переклад.
Але: як історія не терпить умовного способу передачі подій, так і поетичний текст не терпить втручання перекладацького «Я» в ліричну тканину вже створеного тексту, який має свою власну історію. Твір – створено! – творити його заново не потрібно, його потрібно передати, транслювати засобами нової мови.
У живописі копія – це абсолютна відповідність оригіналові, до найменших деталей – а інакше то – новий твір (смішно було би одягти Мону Лізу в українську вишиванку і в перспективі намалювати калину чи тополю (можна звичайно – але виключно у разі травестійного переспіву твору – як це зроблено з різним ступенем майстерності з Вергілієвою «Енеїдою» у європейських літературах). Ясно, що живопис – не література… Але погляньте, наприклад, на копії відомих зображень Христа художниками різних континентів… У перуанського маляра – Христос схожий на перуанця (при абсолютній точності копії), у нігерійського – на нігерійця (попри білий колір шкіри), у китайського – на китайця (дарма, що широкий розріз очей)… Це ідеал для літературного перекладу! Це - Микола Олексійович Лукаш... Але такі перекладачі народжуються раз на століття...
А так звані «творчі» (вільні) переклади – це не просто порушення авторського права (більшість Поетів, яких перекладають, уже пішли з цього світу і можна безкарно танцювати на їхніх текстах), це – відсутність совісті, обмовляння автора, адже в його вуста вкладають те, чого він не говорив, більше того – часто – ні за що не сказав би, це – наклеп і самоуправство. Фаховий перекладач – це текстолог, екзегет, біограф, історик епохи і МОВИ епохи, у яку твір писався. Тьма сучасних перекладів – це «плювання у вічність», намагання поставити своє «Я» попереду «Я» Поета. Шекспір, скажімо, дуже був би здивований, якби прочитав підрядник своїх трагедій з російських перекладів Б. Пастернака. Ці «переклади» – надзвичайно майстерні, але це не ТОЙ Шекспір, це сюжети Шекспіра, передані очима й душею прекрасного майстра слова Бориса Леонідовича. Чи, скажімо, Синодальний переклад Старого Завіту, зроблений під православну догму – він дуже мало схожий на ТаНаХ (тут ліпше керуватися перекладом братів-василіян під орудою І. Хоменка), а подекуди немає з ним нічого спільного. Та й Септуагінта вже заклала у текст цілий ряд сюжетних і усіляких інших зґвалтувань(!), не кажучи вже про анігіляцію метафізичного сенсу. Чому я тут про ТаНаХ? Бо в оригіналі – це текст ПОЕТИЧНИЙ (тільки С. Аверинцев максимально наблизився до оригіналу у своїх кращих перекладах!).
Автор вірша краще «знає», ніж перекладач, тому не треба його коригувати, доповнювати, інтерпретувати і розтлумачувати «обмеженому» і «недорозвиненому» читачеві. Навіть такі складні для перекладу тексти як ті, що написані ізолюючими мовами (китайська, наприклад) – можуть бути передані, скажімо, українською, поза силабо-тонічними схемами віршування. А деякі перекладачі й гадки не мають про те, що таке стилістичні фігури, тропіка etc.
Є складові ремесла – і ними потрібно володіти. Поет може собі дозволити не знати нічого про поетику, про систему віршування тощо (бо Поет від Бога – сам частина мови!), перекладач – не може! Є Поети – геніальні дилетанти, перекладач – не може бути дилетантом! – бо навіть якщо він – геній – його геніальність інша, ніж у Поета. Геніальність – штучна, одинична, неповторювана і неможлива річ для «накладання» однієї на іншу!
Не може, скажімо образ японського сакраменталію – «さくら» (сакури), чи французького «chèvrefeuille» (жимолості) бути переданим українським «калина», я вже не кажу про речі більш серйозні, ніж «флора-фауна».
Мінімальна одиниця вірша – не слово, не словосполучення, не речення – а сам вірш, УВЕСЬ текст. Він увесь – авторська інтенція! Він завжди діалог Автора з Собою, а не Автора з Читачем. Інакше – то не Поезія, а версифікаторство. Дидактизм – смерть поезії. А скільки перекладів саме стають приводом для нахабного моралізаторства, зведення усіх сенсів тексту – до одного!, якого Поет ніколи собі не дозволив би.
Немає якогось слова, що його вимагає переклад, у рідній мові – перекладач його створює. Єресь? Так, єресь. Але це та сама єресь, яка творить і розвиває мову, звичайно ж, за її внутрішніми законами, виходячи з її логіки і потенційних можливостей словника.
«Перекладацтво – мистецтво жертви»… Нехай так… Але не жертви Автора. Не жертви тексту як самоорганізованої, самодостатньої структури. «Необхідність і достатність» – це закон не тільки математики, це закон Поезії. А ще достовірність. Правда. Істина. А істина – одна (не приймаються демагогічні судження!).
Інший полюс цього складного еквілібру – «буквалізм» – смерть перекладу! Де ти, омріяний золотий перетин?.. Умова гармонійного «золота» – це не Автор і Перекладач, а Автор (Мова оригіналу!) – і Мова, на яку перекладається твір… Як тільки перекладач перебирає на себе функцію Автора – переклад загублено у зародку! Перекладач – не частина Мови (як Автор), він – засіб Мови, а мета – Автор! Неможливо зробити Артюра Рембо частиною української культури, але частиною української мови – цілком!
Переклади – могутній засіб подолання мовної ентропії – а тим більше переклади з близько споріднених мов.
І ще одне: як би гарно, вдало і майстерно вірш не був перекладений – він не замінить оригіналу ніколи. Фрази у коментарях «Ваш переклад навіть кращий ніж оригінал» – смішні. Мені дивна і дика ситуація, коли перекладач замість того, щоб дослУхатися до інколи безцінних порад колег вперто захищає свої прорахунки… Дискусія на рівні «сам ти дурень» – залишить вас дійсно самими, поетичний егрегор виштовхує тих, хто не дослухається до нього… А черговий покруч ніколи не стане явищем у перекладацькій справі… Колективне редагування тексту – безцінна можливість, якої не мали наші попередники… Всім опонентам моїх перекладів – низький уклін, дяка і прохання про подальше терпіння!

РS: 1. Нікого конкретно з ПееМівців автор статті на увазі не має. Стаття концептуальна і написана раніше – час прийшов її викласти.
2. Мова у статті йде про високовартісні художні тексти (тому слово Поезія вжито з великої літери). Графоманії, манії величі і інші «білялітературні шизофренії» – не предмет статті.
3. Викладення тезове, мозаїчне, без "плавних" переходів і інших реверансів – вимога компресії тексту.
4. Автор усвідомлює дискусійний характер певних положень викладу і не претендує на істину в останній інстанції. Це його власний читацький, перекладацький, поетичний, людський і, врешті, громадянський досвід.