Знов горить життєдайний вогонь.
Вибух -- батько світів невгамовних,
що стирає з натруджених скронь
цвіт дрібниць золотих і любовних.
Ще бодай кілька кроків, іще
трохи швидше, влучніше, щоб знову
міг полити гарячим дощем
світ обману й янтарну полову.
Не лякайся, бо лагідна сталь
на руках, чи в сплетіннях -- омана,
що лоскоче зрадливу печаль,
помирати ж ніколи не рано.
Нам надію вогонь дарував.
Знову танець свинцевий кружляє,
щоб Господь знов Петру наказав
пропустить відчайдухів до раю.
Розбиваючись в бризки об лід
нездоланної світобудови,
змиєм кров"ю безвиході слід,
щоб світанок яснішим був знову.
Тисячі ми голів і долонь
склали юних безмежних жертовних.
Й знову бунт -- життєдайний вогонь,
вибух -- батько світів невгамовних.

Переситившись щастям незміряних міст,
світле пиво виллєте рікою.
Світлим полум'ям тільки я радісну вість
запалю вам на страх і на долю.
Щоб в серцях не лунав надокучливий дзвін
про відсотки й укази незгасні,
до пляшок підливайте палючий бензин
та частуйте ним наших люб'язних.
Ти смієшся. Рука у багряній руці,
танець волі й ножів незрадливих
перемірює сходи й підвали оці,
вогняне підсолоджує пиво.
Я несміло спрямовую погляд за ним,
не лякайся - ціна невисока.
Де вогні криють лід, закривавлюють дим,
ожидайте мене, синьооку.

Як Еллада захлинеться димом навзрид,
буде кашляти весело з нею.
Ми ж обоє бажаєм розкрадений світ
обійняти лункою душею.
Немає моралі, що вкрила б ввесь світ,
немає закону, що б міг вборонить,
а тільки ущільнений злістю кордон,
і любий бензин-пенопласт-ацетон.
А що, коли синьо-малиновий цвіт
подеколи в душу навік западає?
Клястися в любові до ранку не слід
-- убий поліцая, і з"їж поліцая.

Світ звуків, кольорів, брехні; стоять поштиво
один до одного обличчям вдвох; блищить,
дзвенить в повітрі, де рука його грайливо
недужа промайне; вона чимдуж мовчить,
всміхаючись, вона не помічає, війки
згорнувши, ясну кров з натертого свого
плеча; на нім лежить знайома вже злодійка
-- блискуча булава в важкій руці його,
на неї тисне все; іще не набридає
чинити оіпр? Ти впадеш. Але всякчас
всміхається, бо блиск лиш помічає,
те злото булави, сапфіри та алмаз,
їм посміхається, йому супутно з ними,
ледь видних стріл рої летять обабіч них,
щоб унизу могли розмовами палкими
просвітлюватись ми про честь, любов і гріх.

Настане мить, коли калюж незгасних
не поцілує Сонце в денний час,
моря і сни співатимуть прекрасно,
але для них, либонь, а не для нас.
Химерний сон зупинить нам світанок,
мости і гори кликатимуть вниз,
вогнем згорить дитинство; перший ранок
зійдеться із останнім, як колись.
Але грайлива синь очей блакитних
надієтворна, лагідне вікно
тепла і серць, але небес привітних
мрійлива даль...Міжзоряне зерно
їм подарує сонце волі й долі,
покотиться, незвідане ніким,
я ж полишаю...Знітився до болю.
Але грайлива синь...Один лиш дим.

Огненна та сумна; ніхто не дружить з нею,
розкриленою, що (пощо не дзвониш ти?)
миліше їх усіх; усмішкою своєю
зі щастям біль несе мені на самоті.
І я так не гадав...Немає сил...Буває,
на тихих плесах вод єхидної весни
із нею я один, бо ринком називаю
те, що знайомим всім все будні, барви й сни.
Тільки п"яні потуги набридлих оков
на тобі полум"яно помітні до болю.
Жаль, що хлопці й дівчата з Баадер-Майнхоф
перекроїли так неспокійно нам долю.
Не любить геть вона, коли цілують милу
їй руку чи коли похвалять шарм її.
Я сам...за ким?.. Усе, що зроду не любили
чужі й близькі мої, шукаю, де твої
блистять зіниці, я, в очей безодні синій,
огненна та сумна (чом, друже мій?..), але
як в дзеркало, дивлюсь у них, і де нетлінний
той промінь, що в одне навік злив добре й зле?

Любов ця -- чад, байкальский вітер,
пробитий райдугою ніж,
нестерпний запах горицвіту
-- за ним, вельможний, ти біжиш.
Національна й соціальна війна
розчинлися в пухлих ланітах,
нам навіки лишилась одна
-- ми одні проти всього світу.
Разом на двох спалили страх і совість
у схрещенні натхненної журби;
така химерна п"яна випадковість
-- і я навік залишився в тобі.

Помолюся на захід, і перші вітри
поцілую в обидві ланіти,
в місто тихих піду в сутінковій порі,
обніму необняті граніти.
Поки боги у дзвони шалено гудуть,
щоби ватри в серцях погасити,
я іду захмелілий в знайому вже путь,
одна думка засліплена -- вбити.
І розбились зіниці на сотні шматків,
на похміллі прокинувсь між смертних;
я один, поруч тіло посеред хрестів
волоцюги. Здається, мертвий.

Пшениця -- для вина, селітра -- для забави,
для злету в височінь дрімаючих мостів,
для щастя. Між доріг незгаданої слави,
розтоптаних зірок, фарбованих хрестів
всміхаєшся мені. Я на тобі спочину,
тобі вже все одно -- один ламкий граніт.
Бо тут стріляють кожні чверть години
й весна буває раз на десять сотень літ.
Розвиднілось на мить, під золотим портретом
з"явилися мені чотири цифри -- рік?
Так, розписав нам світ невидимим багнетом,
закон, і серед дня жахаючий вовік.
Одиниця і дев"ять і вісім і сім
-- в дикій прірві епох ненаситних,
що пробігла полозом по серцю моїм,
віддзвеніла й вляглась непомітно.
Мені -- початок дня, тобі -- кінець вистави,
мені -- час зміни бурь і смородів вождів.
Але я ще посплю. Я знаю -- нам, ласкава,
ще довго спати слід до радісних часів,
коли останній бій, примхлива перемога
салютом задзвенить, розріже небосхил,
і невідомий рік покаже нам дорогу
до щастя із безглуздих стомлених могил.

Поведи мене в безмір світами,
розтинаючи зоряну ніч,
що невпинно пильнує за нами
міріадами п"яних облич.
Ти досвідченіш будеш за мене
в цих мандрівках в усюди й в ніде.
Вниз із даху дорога шалена
до омріяних зір поведе.
В край той наші квитки не забрати
поліцаям, богам чи царям.
Револьвером проставлена дата
назвдогоду гнітючим рокам.
І за Дягілєву, Станіславівну,
я один дам чіткий тобі звіт,
як сердечна гарячка, знеславлена,
розбивається в іскри об лід.
І не знаю, чи буду прощатись
я в ту мить із п"янким тагярем,
як шалено ти будеш сміятись
біля мене палючим дощем.

Попід небом радянським в їдальні сидів,
поїдав за копійки належне,
щойно гречку дешевим портвейном запив,
як почув, що ми вже незалежні.
І без бога прожити й нужденних спасти
ми змогли на початку століття,
повні віри в єдиність і вірність путі,
обіцянкам зрадівши, як діти.
Нині нових примар зажадали дійти,
душі новим дурманом зігріти,
повні віри в єдиність і вірність путі,
обіцянкам зрадівши, як діти.
По спіралі історія п"яна пливе,
розкидає химерне зерно,
і старе перероблене знов на нове,
і на зміну ла*ну йде ла*но.
І, як знову з верхів нас до раю вести
чергові зажадають істоти,
плюну знову на той балаган, як завжди.
Я завжди буду проти. Проти.
Я -- прокляття режимам, ідеям, верхам;
як всіма ними проклятий буду,
тоді й матиму щастя, що, може, роздам,
отому божевільному люду.

Сапфірний шрамів блиск жіночих рук твоїх,
що мріяли про все, що мушу я любити
тепер, коли ніхто не бачить більше їх,
о зранена. Горять, як ти дотепні миті
твоїх нестримних днів. Напевне знала ти,
що мальва зламана дивацька невідома
оживить нині те, що п"яної мети
не дійде до пуття, поетко невагома.
У карі й сині ми в дотепній тиші цій
поглянем ніби знов, допоки осінь сива
не приспокоїть нас, не... Не щезай , постій
на хвильку стиглу ще, забута незрадлива.
Розкажеш про добро, і чернь, і млу підпільну
-- всміхаються ж-бо нам обом ясні тумани!
Ні, краще смерть навчи невпинну сіять вільно,
а не любов, котра дедалі в серці в"яне.

Коли погасне захід доконечно,
щоб дать світити п'яним ліхтарям
бульварним, вийде він, укотре гречно
сказавши ночі "Знову радий Вам".
І гляне ввись -- де, куполом обнявши
наш світ навкруг, небес простягся степ,
на іскрах зір вони, натренувавши
хитрезну спритність, як старий вертеп,
виставу творять знову нескінченну
-- діставшися не знати як до зір
(хто сам не тямить, як, хто достеменно
навіщо, знає, й чом) з прадавніх пір
з зорі на іншу зірку скачуть; диво
химерне це спостерігають, щоб
аплодувати їм, тут, унизу, поштиво
всміхаючись, і хитрий телескоп
їм не потрібен, щоби бачить ясно
стрибаючих -- геть близько ті і ті,
й не намагайся, смутку мій незгасний
спинити їх, сказать щось їм, внести
якийсь хоч лад у дійство незбагненне
-- хай перестрибують, нема їм ліпше, як
блукати від Алькора до Альгени,
з Касіопеї -- знов на Аламак.
Так, я люблю це марення яскраве,
найкраща із усіх коли одна
вона мені, над тисячі, ласкава,
таких Вона, як і сама вона.
У різні боки рухи безтурботні,
аж кілька ген у напрямах чітких
летять та інших кличуть; дехто згодні,
але не хочуть кидати своїх
улюблених Денеба чи Алькора.
Якби сягнуть до них і станцювать
по зорях так, щоб боса Айседора
лиш з подивом застигла; тісно, знать
для мене там. Та сонць рожеві вири,
червоні серць, багряні вири мрій
несуть кудись, несуть крізь ночі сірі
туди, де ранки поряд твій і мій.

Загорілися дзвінко, розбилась на скельця.
По ланцюжках і дзвіночках війна.
І навпіл покотилось розвіяне серце,
більш не постукає в нього вона.
Не збагну, не побачу, не сплю, не заплачу,
вже Офелія в руки бере кулемет
без надій. П"яне місто на райдугу скаче
-- ореол нескладних і дешевих прикмет.
Досхочу закуповувать можу світанок,
можу сіяти квіти в розбризканий дим
-- нескінченна свобода дивитись на ранок,
заплативши дрібницю. Співай молодим
любо-хитро, що Сонце гаряче та ясне,
що шалено кохаєш свій край,
доки мозок від сміху навік мій не згасне,
не плач, Марусю, співай.

Дарує срібний гріш понівечена доля,
нічний шепоче двір ; в повітрі повсякчас
десь вогник спалахне, і дим пливе поволі
німецьких тютюнів, фасованих у нас.
Безсоння; п"яний спів десь чути за стіною,
він до вподоби їм, про танец та про плоть
розповідає, щоб знов загравать з тобою
схотілося мені. І докором колоть
приємно іншого, себе піднісши. Зорі,
хоч мають вдати, що не бачать нас,
та чи вже так ми їх цікавим? Їх прозорі
повіки стерлися; танцює хтиво час.

Осінні сльози розсипає,
але ж іде, за кроком крок.
Зів"яле листя обіймає
блискучий Каті чобіток.
Настирне небо проглядає,
але мовчить. Асфальт промок,
та цілувати не спиняє
чорнющий Каті чобіток.
Чекає хтось, як я колись-то,
скінчиться доки вже урок,
і обійме пожовкле листя
бруднющий Каті чобіток.

Жируйте, танцюйте, даруйте сріблястий бур"ян,
і пийте, безцінні, до ночі шовковий обман.
Всі двері відкриті на змолотих в попіл кістках,
забудьте у співах солодких нескорений страх.
Землі добродушної пийте безрадісну кров,
щезаючу вщент, що про них нагадає вам знов.
Світанки стурбовані, вічний нестримний комфорт.
В ласкавій родині новий виростає Пол Пот.
Мить подиву ближчає стуком вогненних коліс,
народжуйте іскри в потоки невидимих сліз.

Коли мальва воскресне на попіл і прах,
і засяють розбиті свічада,
я піду по байдужих немитих очах
полум"яно спокійного граду.
Перехрестя дзвінких нерозумних сторіч
надішлють мені перший цілунок,
і, оглянувш пильно мою вічну ніч,
ти полюбиш її візерунок.
І всміхнуся привітно тобі, як сама
розцвітеш тут гранітним суцвіттям
-- поряд з вічністю ніби різниці й нема
-- мені день, чи тобі півстоліття.

Червоним і чорним розірвана неба глибінь,
і хаосу рветься на волю вогонь непоборний,
і альфа в огненному колі, з химерних склепінь
і зір споконвічних тавро. Небеса -- ясно-чорні,
червоні -- жага до життя, кров, до плоті порив,
моя божевільна любов до химер неможливих,
і клич з казематів моїх вогнеликих братів.
І чорна -- не кроплена кров"ю -- не сіяна нива.
Червоним і чорним у вузол зв"язалось життя,
і тільки вперед, по калюжах червоних і чорних
руїнах, ми підем без сумніву і каяття,
без віри й задуми, одна лиш упертість нескорна.
Хай буде червоним горіти веселий бензин,
і чорна жалоба по всій малодушній країні,
я лиш посміюся із ваших дрижачих колін,
спитавши "Зозулю, сьогодні чи завтра загину?"
Чи здатен упасти на хрест, під колеса часів,
під спритні нестримні голодні жахаючі жорна,
що нас перемелють і виплюнуть радісний гнів,
два жорна сталевих імперій -- червоне і чорне?
Червоним і чорним зустрілись із полум"ям твердь,
і навіть у пеклі, у повній поразці незборній,
куди зажене дурноверха нас пристрасна смерть,
засяє нам знов наше сонце червоним і чорним.