«ЦЕ БУЛО ВЧОРА, А СЬОГОДНІ…»

Під обкладинкою цієї книжки зібрані доволі відверті і промовисті вірші. Мабуть, про них можна сказати словами одного чужого класика: «виходячи на дорогу, душа озирнулась…» Душа, розхристана на вітрах і на життєвих перехрестях, котрі доводиться долати, щоразу роблячи вибір і обираючи той чи інший шлях… На цих непростих перехрестях іноді, можливо, здається, що зневіра і сумніви беруть гору, і немилосердний фатум схиляє до песимістичних сентенцій.

Чомусь шляхи важкі не оминав.
Чомусь вітри тобі робили боляче.
Тепер сидиш, не бачиш в чарці дна,
А дні якісь понурі та несонячні.
Як довго ти шукав свого тепла!
І що – знайшов? Не квапся зізнаватися…
Ти грівся, грівся, аж згорів дотла…
Ще грамів двісті – це твоя розрада вся…

Проте насправді поезія Миколи Дударя, попри густо присутній мінор, – як жива вода, очищує і освітлює. І змушує перейматися екзистенційними категоріями: життя і смерть, любов і ненависть, світло і пітьма…
Це філософська лірика, котра спонукає задуматися над власним призначенням («на що нас мати привела», за Шевченком) і над швидкоплинністю реальності, і про те, що ми тут – тимчасові гості, і що за собою залишаємо пам'ять, і тільки від нас залежить, які барви переважатимуть на палітрі нашої екзистенційної присутності тут, але вже після нас…

Дощів струна думок моїх неспана,
Хіба тобі не байдуже, що дощ -
Чиясь журба, невиліковна рана
У світі постаменту серед площ?
Жура в журі, ані дверей, ні вікон…
І крок один, і той лиш навмання…
На небесах гримить. Готують ліки,
На хмари споглядає оленя…
Куди тобі? Полиш, дитя, затію.
Спини себе, загубишся нараз.
Ну от і все… Ніхто тепер не сміє
Зажурено вклонитись, окрім нас…

Перш ніж продовжити розмову про поезію Миколи Дударя, хочу зазначити, що в нього є одне (принаймні, я знаю про одне) дивовижне хобі. Лозоплетіння. Не знаю, чи це має хоч якийсь стосунок до його поетичної творчості. Можливо, справді так, хоча у його віршах про це йдеться дуже скупо, хіба що ось тут: «Іще причин для розпачу замало, // Та час плести тиночок із лози…» Проте в житті Микола Дудар сплів стільки огорож, тинів і «заборів» з лози, що ними, певно, можна обгородити чи не весь лівий берег Дніпра від його Хотянівки аж до гирла нашої великої ріки, до місця, де вона впадає в море. Зараз, щоправда, Микола полишив це прадідівське, питомо українське мистецтво, проте його багатолітні лозові екзерсиси змушують задуматись: а що це було? Спосіб заробити на шмат хліба і до хліба? Чи ще одна даремна спроба втечі від марноти буднів у надуманий світ, де химерна тканина візерунків переплетеної лози – як знак неперервності і водночас тривкості життя, і як, можливо, ще одна спроба небуденного таланту, котрий шукає можливостей для пошуку смислів цього життя, вирватися, бодай в уяві, за межу сірих байдужих буднів… Чи як той струмочок, що навесні натужно пробиває собі дорогу між промерзлою землею і льодами, вгризається в мерзлу поверхню, аби знайти свій шлях і здійснити свою місію, визначену Провидінням…
Зараз Микола, наскільки я знаю, полишив благородне ремесло лозоплетіння. Бо всьому свій час під вічним небом…

Ну ось і вже десяток восьмий.
Бодай і вам, бодай і тим…
Зустріти всоте тиху осінь -
Я навіть знаю де і з ким.
І щоби сонце, сад і столик,
І щоби вогник, і тепло...

Ці щемливі рядки пронизують якоюсь своєю незахищеністю, своєю оголеністю перед не підвладним нам і немилосердним свавіллям часу, перед огромом неогортанного й завжди мінливого світу…
Чи ж є порятунок від самотності, котра нас пригнічує? («Іду наосліп крізь самотність. // Спитай: чому? Не відповім»). Ліричний герой, в якому неважко, знаючи його, пізнати самого автора, шукає але так і не знаходить відповіді на це запитання. На жаль, не він один такий. Це споконвічна тема, час для якої рано чи пізно приходить чи не до кожного з нас, сущих на цій землі, і якої нам не позбутися, від якої не дано звільнитися, відкупитися, відхреститися, відпроситися… Людина приречена на самотність у цьому світі – якщо вона живе не як ходячий шлунок, не як перекотиполе, гнане вітрами пустки і ніщоти, а – як вглиблена в сенси життя особистість з ваговитим бекграундом із сакраментальним і споконвічним «знання породжує печаль».

Іду наосліп крізь самотність.
Ніяких знаків і об’яв.
Десь поруч тут путі Господні.
Я б не відмовився, нап’яв…
Явивши суть несповідиму…
Потрібно буде, річ у тім,
Що перелаз - навпроти тину
Чи годен хто?… Передусім
Іду наосліп крізь самотність.
Спитай: чому? Не відповім.
Це було вчора, а сьогодні
Поперед блискавок ще грім…

Разом з тим, незважаючи на домінуючі мінорні настрої, стиль Миколи Дударя – легкий, я би сказав, летючий. Він віршує вільно, не заморочуючись на нібито модні конструкти чи спрощені претензійні сентенції. Однак насправді ця простота оманлива і позірна, бо під поверхневим, нерідко нібито легковажним шаром, ховаються, помножені на біль і осмислення печалі, багаторічний досвід і набута на житейських перехрестях ваговита мудрість.
Дудар ніби дістає з глибин якісь сакральні знання про нас самих, те, про що ми тільки іноді, можливо, здогадуємось, а може, це залишається у нашій підсвідомості, і ми не годні зважитися, щоб дістати цей тягар із замуленого і запилюженого сховку нашої пам’яті.
У його віршах переплелися радість і печаль, світло і сутінки присмеркові, так наче меланхолійно звучить мелодія самотньої скрипки на далекім узбережжі, під мінорний плескіт хвиль на пустинному березі океану, там, де ми колись були бодай у снах чи в мріях, а може й насправді, і в цьому чи іншому житті. Ця мелодія – про неповторність, неогортанність життя і про його минущість і швидкоплинність під вічним небом…
А ще – музика. Музика самого життя. Микола – професійний (у минулому) музикант, співак і автор пісень. Кажуть, музика – стан душі. Не певен, що це стосується кожного з нас, але наразі, мабуть, саме той випадок. У різних музичних колективах упродовж десятиліть ще за «старих часів» його дороги пролягали на тисячі кілометрів – від рідної Хмельниччини до далекосхідних берегів Тихого океану. Тодішню велетенську країну, в якій старшим із нас довелося колись пожити, він у складі різних музичних гуртів об’їздив уздовж і впоперек багато разів. Миколаїв, Актюбинськ (зараз Актобе в Казахстані), Ворошиловград (нині Луганськ), Тернопіль, Комсомольськ-на-Амурі, Хабаровськ… А ще гастролі: Львів, Івано-франківщина, Перм, Кіров, Уфа, Свердловськ, Якутськ, Ялта, Херсон…
Зрештою, після довгих мандрів євразійськими просторами рідна земля таки переманила до себе Миколу з його коханою дружиною Світланою (яку він «знайшов» на Далекому Сході). Спершу Житомирщина, а за якийсь час – Хотянівка, затишне село під Києвом на березі Десни. Тут наш блукалець остаточно став на якір… Тут, в період захоплення лозоплетінням, він почав писати вірші – пробудився давній потяг до літературної творчості (він був притлумлений бурхливими десятиліттями, хоча зародився ще в дитинстві, -- у другому класі, за його словами, він сів писати «роман про війну», який і закінчився на півсторінці)…
Книжка, яку читач тримає в руках – вже не перша в творчій біографії талановитого і самобутнього поета, члена Національної спілки письменників України Миколи Дударя. Але до певної міри ця книжка – підсумкова на даному етапі життєвого шляху. Зібрані в ній вірші, при всій їхній строкатості, об’єднує прагнення автора осмислити світ і свою присутність у ньому… Це як потреба розказати те, що жило в глибинах душі впродовж десятиліть, і що неодмінно має бути промовленим сучасникам і прийдешнім мешканцям цієї землі, котра пам’ятає минуле, живе сьогоденням і вірить у прийдешнє.
Саме ці мотиви, як на мене, і є не лише лейтмотивом творчості Миколи Дударя, але й, до певної міри, його життєвим кредо, генетично успадкованим від попередніх поколінь його роду.

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ

СІМ НОТ НА ПАГОРБІ
«ТИ ПОМІЖ МРІЙ ЗАСТРЯГ НАВІЧНО»
ПОШУКИ СПІВРОЗМОВНИКА У ВІРШАХ МИКОЛИ ДУДАРЯ
Микола Дудар – поет трішки наївний, трішки інфантильний, але передусім – дуже балакучий. Поетична картина його поезії базується на діалогах, які часто перетворюються на монологи. Колись я написала: «Від того, до кого поет найчастіше звертається в письмі – до себе, до конкретної особи, до світу, до Бога – залежить, які вірші в його творчості переважають – інтимні, соціальні чи філософські. А тому й немає в поезії ні головних тем, ні вторинних. Є лише один довгий безконечний полілог. Діалог з тираном – одна з найцікавіших тем у поезії. Коли тирана немає, поети говорять з Богом. Семантично – це одна й та сама розмова, тому що переважна більшість поетів – богоборці». Так і з віршами Миколи Дударя: «То спиш… не спиш… Душа болить… «Собі чужий… ще крок до втрати»… Або «Одного разу кілька раз Я заглядав собі у вічі»… Чи ще таке: «Чекаю відповідь… Конкретно: Коли і хто пірне ув Осінь?..» І нарешті: «З минулого мандруєш у майбутнє І знов тебе ніхто не впізнає»… Вірші Дударя нашпиговані такими ось майже афористичними родзинками, які подекуди нагадують дитяче здивування від пізнання світу. А, може, в цьому і полягає суть поезії. Здається, я не помиляюся, таки полягає. Можна ще додати, що літературу збагачує приватний кризовий, а не суспільний кризовий досвід. Якщо поет не може пройняти читача своєю історією, то будь-які спроби зробити це на прикладі історії загальнолюдської можна розцінювати як нахабну спекуляцію. Микола Дудар своєю історією не лише проймає, а й повертає читача до його, можливо, найпрозорішої, найчистішої, а тому найранимішої версії. У поезії, як і в природі, діють закони генетики: сильна поезія дає потомство. Очевидним є той факт, що передається не все, а окремі нюанси (інтонація, або технічні прийоми, способи побудови асоціацій, або ж їхня відсутність). Проте як і в природі, в поезії є так-звана безплідна класика – автори, що попри свою безумовну талановитість, не мають послідовників. Хотілося б, щоб та класична традиція, до якої тяжіє поет Микола Дудар, тривала вічно.
Наталія ПАСІЧНИК

(Микола Дудар. Твоєї усмішки... 2020).
Література - примхлива пані, норовиста. Від неї ніколи не знаєш, чого чекати. Тому краще йти собі й не оглядатися, але завжди бути готовим. Аж раптом хтось услід тобі кричить: "Огов, хлопче! Як сє маєш?"
Коли відкриваєш незлого співрозмовника, який, до того ж, ще має чуття ритму й слова, - розумієш, що день вдався.
Микола Дудар - чоловік з "фейсбуку" (благословенний моментами сей "ФБ" - homo facebook) - надіслав свою першу поетичну книжку з "презентом". І "презент" незлий, і книжка чудова. Лірично-екзистенційно-самоіронічна сповідь - "с удовольствием и не без морали". Гарне читання. Світле.
Дяковать Вам, Миколо!

НЕСПОДІВАНИЙ СПУРТ
Я з тим біьшою зацікавленістю прочитала рукопис поетичної збірки Миколи Дударя, що знаю його віршування давно. Мушу чесно зізнатися, що такого велетенського кроку вперед я аж ніяк не чекала, тому надзвичайно приємно вражена. Бо це ж не жовтороте пташеня, що тільки робить перші невпевнені спроби стати на крило, а людина досвідчена, зріла, має неабиякий життєвий досвід, як мовиться, біографію. А такій людині переламати себе, відкрити в собі якісь нові духовні джерела надзвичайно важко, майже неможливо. Треба робити надлюдське зусилля, і тут опертям можуть слугувати лише неабияка сила волі і цілеспрямованість. А слід зважити й на те, що всі життєві обставини проти: треба облаштовувати власне гніздо, годувати сім’ю, та ще й маючи таку щедру, суто добродійну душу, якою наділили пана Миколу Бог і доля. Тож із чим порівняти такий творчий поступ?
Це нагадую мені середньої руки стаєра, якого заявили на змагання «для галочки», він майже всю дистанцію плентався десь у хвості основної групи, а наприкінці зробив несподіваний ривок, спурт обійшов усіх, і виявилося, що не ніякий не середнячок - сірячок, а майже Володимир Куц.
Що найбільше імпонує мені у віршах пана Дударя? По-перше: слід віддати йому належне, він майже звільнився від нездоланного бажання римувати будь-що з будь-чим. Якщо ця давня вада раптом (дуже рідко) і вигулькне, то впіймати і прибрати - справа суто редакторська. Вірші його пружні, майже позбавлені «поетичного» сміття і зайвих прикрас. Справжні чоловічі, мужні вірші. По-друге: він володіє вмінням, притаманним далеко не кожному, навіть визнаному поету: він вміє закінчувати вірш саме там і так, як треба, тобто крапка, чи знак оклику - на належному місті: вміє розставляти акценти, його найбільш влучний удар припаде на кінець бою (вірша).
І насамкінець, аби не бути голослівною, наведу вірш, який викликав у мене справжнє захоплення:

Чи від вітру цей струм у грудях?
Чи від сонця, що ледве світить?
Знов обскубаний, хмарний грудень
У неволі неволить скніти…
Рівноправна ти в суперечках.
Клаптик суші, чомусь безлюдний…
Відбуваються дивні речі:
Після грудня - одразу лютий…
Ми тут - перші, тому що стрічні.
Наша пристань - одне подвір’я.
Приховай мене там, де вічність.
Де моє і твоє сузір’є…

Зичу автору нових злетів, нових поетичних збірок. І в наш непоетичний час (хоча Ліна Костенко й зауважила, що не буває епох для поетів) - визнання хай не всенародного, але людей, що знаються на поезії і цікавляться нею - неодмінно.
Валерія Богуславська. поетеса. перекладачка. член НСПУ.
лауреат премії ім. Миколи Ушакова.