Душа моя, как яблоко в снегу
Без нежных чувств так тихо умирает.
Я сок-тепло ещё в ней берегу,
Но мне его едва уже хватает.

Найди, скорей, согрей своим теплом
То яблоко, что в стуже увядает,
Пусть сладость сока вновь забродит в нём
И нежный вкус лишь избранный познает.

Как много на Земле тех душ-плодов,
Которые судьба снегами кроет,
Упавших из небесных к нам садов,
Они в Любви согреться, правда, стоят.

Но нужно души-яблоки искать,
Пока их не взяла навеки снежность,
Чтобы успеть согреть и обласкать
И дать понять им, что такое нежность.

Чтоб зимним соком сладостным своим
Они сердца слепые опьянили,
Как будто говоря: «Благодарим,
Нас никогда ещё так не любили!».

З давніх літ була в пошані
На андріївські свята
І пахуча і рум`яна
Символ щастя – Калита

В ніч Андріївську дівчата
Її випікали,
По ній суджених своїх
І долю гадали

Сонцелика і прекрасна,
Хоч немудра і порста,
Вірили ¬– приносить щастя
На Андрія Калита

А вона як сонце сяє,
Що дарує радість всім
Й кожну дівчину єднає
З милим, судженим своїм

І веселощі й забави
В ніч Андріїівську гули
А дівчата свої пари
У цю ніченьку знайшли

Калита їх поєднала
І пахуча і смачна
Нареченого вказала
Кожній дівчині вона

Всім в коханні побажає
Щастя й радості завжди
Й кожну мить оберігає
Своїм світлом від біди

У цю ніч коханих пари
До любові заверта
Та, що стала Божим даром,
Світлолика Калита

Лягла Купальська ніч на світ.
У мить чарІвну свята
Вже тисячі мільйонів літ
Кохання звуть дівчата.

З пахучих квітів польових
Плетуть вінки барвисті,
Й святій воді кладуть до ніг,
Мов почуття те чистій.

Вогні свічок в нічній імлі
Немов зірки палають,
Лиш не на небі – на Землі,
Та плин ріки долають.

Щоб кожна дівчина змогла
Тепло тогО відчути,
З ким ніч-Купалонька звела,
З ким доля в парі бути.

Це душі, що кохання ждуть
В життя бурхливім морі,
І тим свічкам в цю мить, мабуть,
Небесні заздрять зорі.

Она мягка, уютна и прохладна,
Её душа всегда сродни твоей,
Когда по жизни «ОК» всё иль неладно
Ты высказать все мысли можешь ей.

И навострив свои четыре ушка
Всё выслушает, может быть поймет,
С ней не сравниться друг или подружка,
Ведь никогда ни в чём не упрекнет.

Не посмеётся над твоей бедою,
Ей душу можешь выплеснуть до дна.
Печальных мыслей свору чередою
Утопит в неподвижных водах сна.

Всегда в минуты горестные с нами
И провести приятно с нею ночь,
И ведает о том, что даже маме
Стесняется открыть порою дочь.

Так кто же эта милая подружка?
Читатель, смог ли ты найти ответ?
А это всего на всего ПОДУШКА
И лучшей утешительницы нет :)

У цьому світі є одне питання,
Воно складне водночас і просте.
Звучить воно: «А що таке КОХАННЯ?
Яке воно: чи грішне, чи святе?»

Я думаю: прекрасний дар кохання –
Це ніжність рук, обійми, почуття
У тихі ночі зоряні стрічання
І клятви бути разом все життя,

Коли за відстань чуєш серця стуки,
Тремтять в чеканні серце і душа,
Коли після тривалої розлуки
Коханий знов до тебе поспіша,

Коли ти бачиш його погляд ясний
І посмішку на лагідних вустах,
А серце, повне ніжності і щастя,
З грудей нестримно рветься, наче птах,

Це ніжні-ніжні теплі поцілунки,
Кохані руки у твоїх руках,
Прості дрібнички, милі подарунки,
Кохання – зірка, що освітить шлях.

Та є і без взаємності кохання,
Коли душа від холоду тремтить,
Коли не світиться в очах бажання,
Теплом коханий погляд не горить,

Коли тепло своє віддати хочеш,
Летиш, немов метелик на вогонь,
Слова любові лиш собі шепочеш,
ЙОМУ несеш тепло своїх долонь.

Та бачиш тільки лід у його серці,
Чужі для нього теплі почуття.
Крізь стінки льоду ніжність не проб’ється,
Зламається, мов гілочка, життя.

Тоді тьмяніє враз барвистий килим,
Що для кохання виткала весна,
Стає для тебе білий світ не милим
Й життя, немов, повз тебе промина.

І серце рветься, мучиться, страждає,
Томиться у печалі й самоті,
Та все одно – лише його кохає –
Єдиного й чужого у житті.

Кохання – дар небес, що дав Всевишній,
Його людині треба берегти.
Це світлий Янгол і Диявол грішний,
Що поруч йдуть одвічно у житті.

Взаємність завжди зігріває душу,
Тоді, неначе казка, кожна мить,
А невзаємність з ніжних хвиль на сушу
Кохання човен викинуть спішить.

Є ліки від нещасного кохання.
Хоч панацея, кажуть, тільки час.
Це – вірші – серця трепетні зізнання,
Вони душевний сум розвіють враз.

А коли щастя ти пізнав в коханні,
Які прекрасні пишуться вірші!
В них ніжні сни, надії, сподівання
І світле щастя й радість у душі.

Пливіть в житті на кораблі Кохання,
Лиш шторм на морі вашім хай буде.
І знайте: в мить розлуки, в мить стрічання
Лиш вірна Муза вас не підведе.

Сонце готувало чари-зілля
І планеті пестило боки,
А на сливі достигали білі
І солодкі наче мед сливки.

Під цією сливою зустрілись,
Тут вуста і погляди сплелись,
Тут кохання перше народилось
В день той незапам`ятний колись.

Запалало тут п’янке бажання,
Відчували душ і рук тепло.
І здавалось, що саме кохання
Зі сливовим присмаком було.

Пролітали літні дні щасливі,
Сонця факел в небі швидко гас,
Стало листя золотим на сливі
І прийшов гіркий розлуки час.

Загубилось літо веселкове
Між осінніх пожовтілих трав.
«Не забудь кохання це сливове» –
Він в останню зустріч Їй сказав.

Розпрощавшись з Нею біля сливи,
Відлетів у вирій наче птах,
Залишили слід холодні зливи
В серці й на згасаючих листках.

Згадкою про давні дні щасливі,
Що безслідно зникли у літах,
Стане їй весняний цвіт на сливі
І сливовий присмак на вустах.