Весна бузковим цвітом буяла у саду,
Чекала зустріч з літом – зустрінула біду.
Принесли літні грози з далекої війни,
Журби підступні сльози у материнські сни.
Принесли розставання, надію у вікні,
Молитви повні ночі, тривоги повні дні.
Їй звістку про загибель приніс з собою сніг,
А разом з нею фото – його веселий сміх,
Немов говорить: “Мамо, не вірьте, я прийду”...
І спомини повстали у довгу череду...
Продовжує чекати в безмежній самоті,
Так вірити, як мати, спроможні лиш святі.

Я вперше в тенетах такої борні -
Про мене щось пише детектор брехні...
У очі ліхтар. Вазон на вікні.
Тьмяний силует. Сигарету? Ні…

Він дуже коректний. Педант. Брюнет.
Підкреслено ввічливий. Палить. Естет.
Обізнаний дещо…Шекспір, сонет…
От тільки брехня йому – пріоритет.

Лунають питання, повзе крива,
Як дивно мої виглядають слова,
Невротика графіком. Густо. Трава.
Крива суне вниз, у гору брова.

-Було у житті, що брехали? – Так.
-Ви знали його з дитинства? – Так.
-Кохали її до нестями? – Так.
-Ви впевнені в своїх словах? – Ще б пак.
-Ви були одружені тричі? – Ні.
-Завжди поступались місцем? – Ні.
-В той вечір ви були із нею? – Ні.
-Вас бачили там… - Не кажіть дурні…

Він ловить мене, як філософа світ,
О ні, не естет він, а радше кріт,
Шукає навпомацки свій гамбіт,
У цім його сенс і його політ.

Кохав до нестями? О так, кохав.
І «так» відповів…як би він лиш знав…
Що меркне це слово…Що я відчував!!!
То що я, збрехав? Чи правду сказав?

В той вечір із нею…я всі вечори,
Був поряд думками, в полоні гри,
Не був з нею тілом лиш тої пори,
Та поряд були аромат, кольори.

Ще довго детектор собі міркував,
Напевне брехню в моїй правді шукав.
Педант був спокійний. Палив. Мовчав.
Кудись заглядав. Щось ретельно писав.

Що б там не було, я готовий. Нехай.
Детектор закінчив. Сиди. Чекай.
Брюнет підійшов, на стола сів край:
-Мої привітання, шановний…Рай…

2011

Рядно строкате хиб та протиріч,
Життя зіткало неквапливо з буден,
Ось біла смуга – день, ось чорна – ніч,
Це відболіло, це лиш тільки буде.

А почалось все нібито з дрібниць:
Маленький вузлик, металевий хрестик,
Під небом неосяжним горилиць,
Із тайнами незнаними похресник.

Безмежний всесвіт – для ткання верстат,
Планети човниками бігають по колу,
Зоря далека, тау-шовкопряд,
Сріблястим світом виткала стодолу.

Пасами зтруджених, невтомних, вічних рук,
Парсеками туманних альбіонів,
Людину – запоруку з запорук,
Небесний ткач створив з буття законів.

Рядно росте строкате, певна річ,
І серце б’ється, та чогось ятриться,
Ось біла смуга – день, ось чорна – ніч,
Допоки нитка раптом не скінчиться…

2011

Мовчи, Софіє, бачу все сама,
З часів Батия…
Мовчи. Дарма.
Дарма кричати, кликати на рать,
Коли сконала Бога благодать,
Та, що прорік тобі Іларіон,
Що опиратись мала на закон,
Такий непевний і такий мінливий,
Щораз новий, облудно-хтивий,
І де не де правдивий…
Бо ж людський…
Відомо, що від Бога благодать,
Та доля, звісно, не така ласкава,
Одного разу оточила тать,
І нанівець зійшла твоя держава…
Твоя краса…
Твоя відрада й врода,
Лишень одна лишилась нагорода…
- Оранто…
Жевріла та вгамовуючи страх,
Тебе тримала на своїх руках,
На тих руках, що пестили Христа…
Гірке відлуння: помста…омста…ста…
Від стін зруйнованих.
Від міфів того ґраду,
Який буяв,
І мав таку принаду,
Що встояти не зміг…
- Софіє, доню…
Рука лягає лагідно на скроню,
- Не бійся, не журись…
- Оранто…
- Що, маленька, молишся?...молись…
За тих, хто не жалів і ще за тих,
Хто не жаліє чорних стін твоїх,
Кому замало тільки змарнування,
Хто вимагає зникнення, заклання,
Нетямущих дітей…
Твоїх дітей…моїх…
Молись, Софіє, знаю що болить,
І не відпустить ну хоча б на мить,
Тримає міцно, цупко, до кісток,
У саркофазі що поставили в куток…
Оце наш князь…
За що ми маємо таке, що ж це за гріх -
Могили бачити прапращурів своїх,
І дивуватись…
Що вони все ж є!…що все було!
Що не омана…
Ці імена…ці лицарі…осанна!
Чи амінь…
А радше слава…
Хто ще не танцював на їх кістках?
Втоптали в землю так, що і хрестів не видно,
Чужі, свої, плазуючи огидно,
Бо прах змовчить, на те то він і прах…

Як затишно в твоїм, Софіє, храмі,
Мені так добре в нім, немов у Бога,
Дороговказом – тихими свічками,
До цих могил нехай освятиться дорога.
Щоби мовчання відійшло навік,
І повернулась благодать у храми,
Щоб ти відкрила радості свій лик,
Й заговорила
Спраглими устами…

2011