Вічна історія
Жив сокіл в світі цім несамовитий
Поміж вітрів він як хотів літав.
І був занадто зверхній, гордовитий,
І не одне життя без жалю зруйнував.
Аж ось зустрів голубку сизокрилу,
І від якої відірвать не міг очей,
Побачив посмішку її він добру й милу
І додалось безсонних враз ночей.
Навколо неї він, мов вихор вився,
Та хибне враження дедалі все справляв,
Тому що пізно у житті її з'явився,
І як змінити стан байдужості не знав.
А серце краплі крові омивали
І біль його на частки розривав,
І почуття, щоб жить не заважали
Він стиснув, і в собі глибоко заховав.
Голубка й далі воркувала потихенку,
А він у небі поруч все ширяв,
Але не билось як раніше вже серденько
Лиш пустоту тепер він відчував.
Вона ж не знала і не бачила нічого,
Життя буденне захопило її вкрай,
Тому що доля з нас не балує нікого
І мрії пролітають тільки й знай.
Та час пройшов і довелося їм розстатись
І невідомо, що у душах тих було,
Лиш відстань помагає розібратись,
Чи є в серцях щось, чи уже пройшло.
І доля зустріч їм коротку дарувала,
І він, той птах самотній, прилетів.
Вони зустрілись, та вона не знала,
Що в той момент до тла той птах згорів.
Йому здавалось, що нічого вже немає,
Лиш дружніх дують подихи вітрів,
Але у сокола так просто небуває,
І все прокинулось, як знов її зустрів.
Та він боявся їй про це сказати
І пролетіла та дорогоцінна мить,
Тому що найсильніше - це біль втрати,
Ще й досі в нього серденько щимить.
Якбиж він знав, що його пташка почувала,
Що коїлось тоді в її серденьку?
Чи є ще іскорка, що там колись дрімала?
Чи згасло вже те сонечко маленьке?
Та він щасливий, жити хоче знову,
І голос ніжний хоче знов почуть,
І в пісні серця власній загадковій
Мелодію її душі відчуть.
І вже сміливість його крила підіймає,
І з сонечком сміється весняним,
Тому що щастя він голубці тій бажає,
Простого щастя, хоч, можливо, і не з ним!
2006 рік
Прокоментувати
Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --