Ти хоч інколи трохи говориш французькою?
Вчора бабця збирала копійки в снігу
а прохожий сказав «се ля ві» і пірнув
у юрбу визначену губами і блузками.

Та масовка дивилась в вітрини. Відривно
вітер рвав закінчення слів й верхніх нот
квіткових букетів парфумів. А God
сидів в шортах кольору стиглої сливи.

Він знав наперед що це сезон платини
Едварда й ідіотських бантиків в волоссі.
І що на тиждень парижської моди досить
туфлі із крокодилячої здохлятини.

А завтра як доллар впаде чи комета -
ти хоч знаєш, що це – «се ля ві»? «це, ..ля, він»? -
Шок по приводу закінчення понтів
і – жах! – із минулого року корсети…

Тоді що? Продати хіба спинний мозок
і нирку. Й купити новенький клатч.
А поїсти можна і жаб на ланч.
Їх повно на болоті сходить з розуму…

Що буде модно завтра в парижі?
От воно: питання осінь-зима.
А «бути чи не бути» і бла-бла-бла –
це для стареньких професорів в вишах

Ти хоч інколи трохи говориш інтелектом?
Одягай свої плаття від шанель і версаче
свої пір’ячка-зІрочки-бірочки і затчи
дірки в голові награним етикетом.

Рекламне обличчя юрби розпливалось
марками. Натуральними хутрами. Дурами.
І між цим елегантним кублом, злом і куривом
жебрачила бабця.
І їй не було мало…

ти казав що ми окремо – дроби
цифри мінуси і дві мікроби
а разом на графіку нам добре
в площині координат ікс-ігрек

ми вже – розв’язок – ти кажеш – точно
вирізаєш із реклами море
домальовуєш до стрілок очі
(загалом ще б музику dies ire)

і під нами – векторами – проби
глиби проб
і ми – два дроби

гарно – кажу – ми тепер дві стрілки


ні ми – вектори – ти кажеш – в мисі
леденіємо у мікроскопі
ми ж – дві лінзи – кажеш – лінзи вкупі
глянь під нами так багато мірок
і життя як гра в косинку риссю
а повз нас атракціон галопом

як нам добре – кажеш – в цьому супі
ми – два кусні м’яса
з нами краще
суп зварився – кажу – тільки нащо

все-одно – перечиш – в нас є вихід
а якщо з’їдять – то навіть два є
з нами ангели он

кажу – ні то
піна клею сочиться на зрізі
а романтика – це стрес
це злий гід
що проштовхує по шматтям краю

все-одно – ти кажеш – дивись звідти:
ти не вір а ми – вершини вісі

ти сказав – вершини вісі – ми це
і ввіткнув дві жили дня у спиці

це нацизм вже – кажу – виділяти
і стираю зграю старих міток
ну а ти горбатишся під нахил
й креслиш дві проекції на сонце
а в твоїх очах – медузи й скати

кажеш – чути море
кажу – ні то
призвуки на старій плівці з бахом
й взагалі: мабуть ігристий сон це

нас розкусять – кажу – як фісташки
ти сказав – ми кам’яні
нас важко

краще побудь тихо там ліворуч
і відчуй цю безкінечність чисел

ми прямі – ти кажеш – безлімітні
через неевклідову реальність
повз нас світло променем мчить поруч
вихром загортаючись під виссю

що нам ще бажати – кажеш – в квітні
і впадаєш у дурман і крайність...


от як набиралась вода в ванній
де лиш я і ти – обітований…

за розщепленим сонцем в нейтрони заряд як початок
одубіли контурні дні
це не дні були – замахи
виповзаючи з букв
виповзаючи з осені чатів
у кімнату – спекотну мов еруптивні спалахи –
ми збираєм коріння й домішуєм жаб’ячі лапки

за пустими пляшками суцвіття із трав та усмішок
наші тіні відлунюють в склі та пробірках у нішах
вибухають вулканом червоного згорнуті маки

ти казав ми ворожим на обрій свого горизонту
і вже скоро потрапим на місяць або хоч прикинемось
витирав з моїх щік склоподібні сполуки водню
перетворював світло у світло рядків а рядки в вино

а далі – метаморфози і де фрагментації
системи у розпаді атомів й зрушені цикли
ти кажеш все буде як хочу в сьогоднішній акції
малюй – кажеш – кисті нема то бери гіацинти

і образно в чарку води я підмішую полюси
і декілька мантр вмить міняють структуру на іншу
ти кажеш ми були тут
лишили лунки у конусі
бо рвались назовні пустими пробірками з пішки

ти кажеш давай вибиратися із геометрії
у вінку заклинань змістив швидкість цунамі і градом
декілька стуків досипав у суперсиметрію
і слухав як тихо розвалювався наш екватор

я допомагаючи змішувала дві орбіти
подвійні фотони ділила у променях сонця
ти сутри дочитував
старт даючи – коли бігти
ми бігли повз дзеркало й думали інколи – хто це
а потім як вибігли з пут гравітації поля
де над землею ковпак і не зірки а дірки
ти кажеш що ти накоїла
й в гострому піку
відходиш шукати у плутаниці доріг ноя...