Поринь зі мною в сни !
Давай підемо разом берегом піщаним,
Станцюєм румбу на піску,
Окутані легким туманом.

Давай побіжимо в зелені трави,
Нап’ємся пахощів, медових чарів.
Я коси розплету, вдягну вінок з конвалій
І вільним лугом ми полинем далі, й далі…

Давай ми злетимо в блакить небес,
Внизу під нами будуть білі хмари,
Вони підхоплять легко нас…
Чи хочеш ти,
Щоб ми так солодко літали? :)

Мій любий, ніжний друже,
Мій рідний ти, земний причал!
З тобою моє серце всюди,
Твоїх обійм тепло – моя душа.

Не відпускає мене, коханий,
Ти не пускай, як пташечку, на волю.
У грудях твоїх – сила і тремтливий жар,
І ніжність невимовна й спокій.

Так трепетно, так ніжно обнімаєш
І до грудей тих сильних
Пригортаєш, наче скарб,

І тихо щось мені розповідаєш,
Муркоче твоя біла кицька
На моїх руках…

Зимою квіти теж цвітуть!
Ось сипонули пелюстками
Білими у ніч,
Я чую, ангели сміються зусібіч,
Таке затишне й рідне небо!

Вночі, буває, також світить сонце
І з вуличного ліхтаря.
І в тому сяйві йдуть у танець
Сніжинки, зірки, ти і я…

До неба очі підіймаю –
І засипає сніг лице.
Солодкою й зима буває…
Так ніжно сніг мете…

Вночі, коли спочиваєш
По важкому дні,
Прийду до тебе, милий,
Я вві сні.
Я принесу тобі своє тепло
І поцілую солодко в чоло.
На втомлені плечі голову схилю,
Руками м’яко обійму.
Нехай тобі присниться
Неозора даль,
Блакитне небо,
Теплий вітер грається
З волоссям.
Білий голуб б’ється у віконце,
На горизонті золотисте світло –
Сходить сонце…

А під покровом ночі –
Пісня двох сердець.
Духмяна ніжність
Керує думками,
Цілує
Пристрасть у повіки
Солодкими тремтливими губами.
Зникає
У твоїх обіймах час,
Так тепло мене обнімаєш,
До мужніх грудей горнеш
І стукіт серця мого
Відчуваєш.

Ще тисячі разів зійде та зайде сонце,
І наші посмішки ще заживуть
У пам’яті ранкової імли.
Ще ніжний шепіт
З вітром пролетить світи.
Як роки пропливуть,
Сховаються у млосному тумані,
Згадаємо солодкі вечори,
Як падали каштани,
Як дощ співав старі пісні.
Так тепло очі твої палали,
І такі ніжні були руки твої…

Лиш тихі звуки тишу колихали,
Лиш ніжна музика звучала,
І голова твоя
На моїх грудях спочивала.
У легкій темряві
Духмяна свічка догорала…
Ти наче майже засинав,
Та потім очі відкривав і посміхався.
І мої руки ніжно цілував.
І час немовби зупинявся,
Весь світ на білому човні плив в даль.
Не обертався, не прощався,
Нас на одинці залишав,
А ти неначе знову засинав…

Із ніжним шелестом спадає листя,
На сонці ніжиться осінній парк,
Ранкове тихе безголосся
Буденний з серця струшує тягар.

На сонці теплому запахли квіти,
Із млосним шепотом запрацював фонтан,
Здригнулося повітря – впав каштан.
І хто сказав, що осінь –
Не пора любити?

Я думаю, ти повернешся
Свіжим ранком тихою ходою
І часточку твого життя
Ти принесеш з собою.

Я думаю, що ти прийдеш.
Як завжди несподівано, зненацька,
Подаруєш мені шматочок щастя
І ціле море ніжних почуттів.

Мені не скажеш про кохання
Та говорити й нічого не треба,
Адже я бачу, як всміхаються ангели з неба,
Коли ти дивишся в очі мої.

І тільки тихий шепіт…
Прилинув легко ,мов сиза вуаль,
Здригнулось повітря і полетіло
Кудись в мінорную даль…

І тільки тихе відлуння…
Сказало слів так мало,
Проплило нічкою і серцю до ніг
Все золото зірок поклало…

Так мало слів…
І тільки серце б’ється без упину
Не відпускати б твою руку
Ще хоч хвилину…

На небі рожевий серпанок,
Шепочуть квіти про світанок,
Десь гомонять старі ліси,
Ніжні вітри розвіюють тумани.

Гірською стежкою іде душа моя,
Моя душа ранкова,
Ступає тихо, як прозора тінь,
Щоб не збудити гори й Бога.

А вітер зривав пелюстки…
Вони літали в повітрі, мов чари,
Над озером в тумані
Блукали білі примари.
І мерехтіло срібне павутиння,
Горіло в полум’ї цілюще коріння,
Хтось тихо ходив старим садом,
Туман зливався із дурманом.
По озеру вальсував човен пустий,
Старі весла глухо скрипіли,
Місяць ткав доріжку для зір,
Вони по ній до озера сходили
І глухо світились в імлі.
А вітер зривав пелюстки…
Вони літали в повітрі, мов чари,
Над озером в тумані
Блукали білі примари.

Зов’ялими трояндами твої листи не пахли,
І не тремтіла при письмі рука твоя,
Та ніжність всю твою і ласку
З відкритим серцем прийняла душа моя.

Через тебе я море сліз пролила,
Не раз душа розривалась з одчаю,
Але й не раз від щастя цвіла
І з насолодою кохання вдихала.

Бувало, я мовчала й дивилась у даль,
А ти на мене дививсь й посміхався,
Мого волосся ніжно торкався,
І погляд твій з моїм зустрічався.

Коли ти був далеко,
Я серцем з тобою була,
Всю душу тобі віддавала.
Проходила вічність…

Як завжди не впору
Ти повертався.
Тільки на мить…
Мій погляд ловив,
А потім йшов знову.

Білий туман
В білому саду,
Тихий переспів,
Тиха мольба.
Цвіте ніжно сад,
Туга розквітає,
Віє легко вітер –
Печаль навіває.
Стікають з пелюсток
Краплинки роси,
Сльоза з очей стікає.
І вдалині десь
Гомонять ліси,
І невпинно тривожні
Думки гомонять,
Не стихають.
Вже сонце
На спочинок йде,
Ще один день
В архів відбуває.
Та смуток в душі
Тільки зростає,
Туга серце здавлює,
Туга і журба.

Лунає нота смутку,
Летить прозора гама,
Надворі листя шелестить,
І дощ блукає садом.
Ноти згортаються в млосному вальсі,
Голос тремтить, плаче гроза,
У пам’яті плаває день солодкий,
Той день, після якого прийшла гіркота.
Гама стрілою вверх летить,
Бушує буря, гримлять небеса,
Я в відчаї, вірю все ж: повернешся ти,
Прийдеш, обнімеш, захистиш від грози.

Якби могла я відьмою стати,
Свою душу природі продати,
Звільнити серце, крила розпустити,
В сизий туман легкий крок зробити.

Летким силуетом між шелесту трав блукати,
У пахощах зілля пливти, потопати,
І дурманіти, п’яніти, нектаром упитись,
Віддатись легкості, з вітром любитись.

У верховітті густому мрійливо дрімати,
Під шепіт містичний зелених зірок засинати,
На сході сонця прокидатись,
Холодною росою в тумані вмиватись.

Із теплим дощем балади співати,
Із ніжним вітром в меланхолійному вальсі кружляти,
Із повним місяцем перемовлятись,
Помалу в відьму перетворятись.

Убити час, припинити постійне чекання,
Востаннє поставити йому німе запитання,
В очі глянути – у відповідь мовчання,
Жінку відьмою робить лише нещасливе кохання.

Бувають миті чарівні,
Коли вночі співають зорі,
Коли стеляться по землі
Серпанки легкі і прозорі.

Бувають миті чарівні,
Коли шепочуть квіти у вазоні,
Коли згортаються пелюстки запашні
У соковитому червоному бутоні.

Бувають миті чарівні,
Коли із місяцем фліртують зорі,
Коли іскряться лілово-попільні вогні
На безкраїм небеснім просторі.

Коли з очей стікають сльози,
Коли зітхає серце у журбі,
Буває, що приходять миті чарівні,
Як сонце заховається на небосклоні.

Вечірня зіронько сумна,
Прийди до мене легкою ходою
І в душу, де гримить гроза,
Ти принеси хоч часточку спокою.

Вечірня зіронько печальна,
По місячній доріжці ти піди в вигнання,
Прийди до мене, хоч дорога й дальня,
І помолись за моє зламане кохання.

Мій білий ангеле ясний,
Махни крилом, прилинь до мене,
Ти поцілунок подаруй мені святий
І дай своє благословення.

Прилинь до мене тихо, наче тінь,
Ти обніми мене, прошепочи «Амінь»
І заспівай мені солодку колискову,
Щоб серце моє зупинилось й назавжди замовкло.

Чому таке холодне полум’я в каміні?
Чому такі чужі й далекі небеса?
Чому втікає сонячне проміння,
А тінь не сходить з мого лиця?

Чому на мому шляху стільки каміння?
Чому в душі холодна роса?
Чому сніг такий чорний,
А зорі, наче очі Диявола?

Полум’я знову стане тепле,
Небеса стануть рідні й близькі,
Сонце заіскриться на обличчі,
А тінь зійде з-під вік.

І шлях мій знову стане рівний і просторий,
Душа стане чиста і ясна,
Сніг знову стане білосніжний,
А зорі, наче сльози Ангела,
Тільки тоді, коли ти
Знову прийдеш в моє життя.

Ти залишився світлом у моїх очах,
Ти залишився стежкою крізь нетрі
До зір, до місяця і на Чумацький Шлях.
Та сам ти втік в краї далекі
І залишив мене у тернових кущах.

Один лиш крок – шип проб’є наскрізь,
Один лиш порух – і кінець цій казці.
І врятувати можеш тільки ти мене один,
В руках твоїх життя моє і щастя.

Я чекаю давно тебе вже отак…
До мене світло не доходить,
Не долітають звуки,
Я в полоні у тернах розлуки.

Я згадую лиш…
Пам’ятаю твої теплі руки,
Глибокий голос і мову без звуків,
Твій погляд – ніжний, як вечірні зорі,
І твої очі – впевнені і загадкові.

Ти знов прийшов,
Ти знов з’явився,
І знову в мому серці спокій відродився.
І прилетіли ангели
І в цю зимову стужу
Зігріли, огорнули мою душу,
Небесним полотном утерли сльози,
Бурхливі зупинили грози
І загоїли в серці рану –
Крилом прикрили
І дихнули фіміамом.

Ти був не довго,
Ти пішов, не оглянувшись.
Пішов для того, щоби повернутись

А що для тебе я?
Чи маю честь щось значити для тебе?
Примарою хоча б блукать в твоїх думках?
Не знаю, чи не спав хоч ніч,
Чи марив мною?
А чи зітхав, коли відповідала тиша пустотою?
Чи, може, плакав, чи ридав?
Казав собі, що я для тебе дорога?
Казав, що лиш одна й безцінна?
Чи згадував мій образ в сяйві полум’я?
Чи бачив ти в моїх очах печаль?
Чи згадував лиш маску втішну?
Чи думав ти про мене?
Чи чекав, бажав?
Чи ти колись
Хоч мить…
Хоч мить мене кохав?

Я до сліз тебе люблю,
Гірко плачучи кохаю.
Я, вмираючи, живу,
Я над прірвою стою, на краю.

Я втомлена вранці в сльозах засинаю,
Без віри, надії, я сухо чекаю,
Я, мов божевільна, тебе люблю,
До сліз, до болю кохаю.

Тебе вже давно нема,
Я лиш тихесенько чекаю.
У серці моїм чорна мла
І я все біле з рук кидаю.

Чи щось ще зміниться колись?
Усе в твоїх руках, ти знаєш.
Востаннє в очі мої подивись,
Просто скажи, що не кохаєш.

Навколо тиша, пустота,
Я тут сама, зовсім одна.
Я дивлюся згори на місто,
На спляче, сонне,
Непорушне і безмовне,
Майже мертве…
Сипле білий сніг
І засипає мертве місто
І мертві квіти,
Що в моїх руках,
Ще соковиті і червоні,
Винно-багряні.
Зараз вони - найпрекрасніші в світі,
А завтра впадуть на землю
Зів’ялі вже квіти.

І прокидається світило,
І заливає небо кров’ю.
Це кров цих мертвих троянд,
Моєї виснаженої душі,
Вона була пролита,
Щоб хтось сказав:
«Яка чарівна квітка!»

Такий прекрасний мелодійний спів
Із уст природи -
То шепіт ночі,танець зір.
Десь там у глибині просторів
Танцюють ельфи поміж гір.
Десь там,де сходяться в долину
Стежини від вершин,
Танцюють танець світлу,
Що їм дарує ніч.
Танок весняний - то сльозинка,
Що падає при посмішці із вік,
Ранкової роси краплинка,
Надія,віра,новий лік...
І нове числення буття,
Фантазія і творчий вир,
Що нам дають нове життя.
А танець літній - спілий плід,
Червоне яблуко і жовта груша
І квітів пахощі медовії із луга
І запах солі у морській лагуні,
Троянди пристрасть яра,невмируща.
А восени – танок печальний
Усе летить кудись в край дальний
І капають сльозинки із лиця,
Ніхто не скаже жодного слівця –
Танцюють ельфи
В музику осіннього життя –
Під шелест падолисту,
Під шурхіт крил на сірім тлі,
І дощ вже капає ліниво
На їх червоні мантії.
Зимою там,
Де сходяться в долину
Стежини від вершин,
Життя немає і в помині,
Там вмерли всі...
Але лише для світу цього.
Насправді ж
На сріблястім кораблі,
Танцюючи танок зимовий,
Всі відплили в іні світи.
І там в гірській долині,
Де сходяться в долину
Стежини від вершин,
Там буде знов танок весняний,
І літній,і осінній буде спів.
А взимку знов на зрібнім кораблі
Всі відпливуть в іні краї...
А наш світ,
Як вже пройде зима і буде знов весна,
На тім сріблястім кораблі
Прибудуть знову ельфи чарівні
У на початок все піде з кінця,
Бо це Закон Життя.

А він казав:”Шкодую”...
Я думала-блефує,
Чинить самооман.
Я думела,терпець урветься,
Все ще уляжеться,зійдеться,
Колись для мене щастям обернеться.

Я помилялась...
Я тільки марно сподівалась
Увесь цей час.
А його думка не змінилась,
Хоча й зірки в очах іскрились,
Та плакала душа ... і шкодувала...

О Господи!
Чому приносиш ти мені
Одні важкі розчарування?
Чому тримаєш ти мене
На ланцюгу пустого сподівання?

Я все життя лиш сподіваюсь,
Надію маю лиш на те,
Чого так потребую і тебе прошу,
Чекаю, чекаю, та не дочекаюсь...

Є речі, непідвладні нам,
Є те, що у своїх руках тримати
Жоден з нас не може
На те є лиш веління Боже.

Але...О Господи!
Не щедрий ж ти на дарування,
Коли так потребую я твого
Про мене піклування.

Як відповідь отримую у руки
Лиш пустоту, таку,
Яка живе у мертвому вже серці,
Яке покинула знеможена душа.

Лиш павутиннячко, таке тонке і сизе,
Таке невидиме й на дотик не чутне.
Але звивається воно і липне все до тіла
У душу влазить, імітує смерть.

Чому тоді, коли на серці й так печаль,
Коли опущені від безнадії руки,
Ти, замість того, щоб додати духу
Все новими нещастями нас засипаєш?

Вони один до одного туляться,
Розпалюють печаль,
Й народжується відчай,
Розпач і безвихідь.

Я розумію, Господи,
Допоки в серці досить ще надії
Життя у ньому так чи так жевріє,
Але коли надії стане вже обмаль?

Тоді не кину більше погляд вдаль,
У даль майбутнього...
Я скажу лиш життю: ”Прощай”
І прошепочу я тобі: ”Чекай”.

Солодкий гомін осені,
Солодкий шурхіт листя,
Примарне сяйво вдалині,
Примарою туман стелиться.

І теплим вітром у обличчя
Цілує осінь від душі,
Відкриє серцю нову книжку
Під назвою „Щасливі дні”.

І знову стане так затишно
І сяйво вже не вдалині,
Як прочитаєш ти осінню книжку,
Відкриєш рай для себе на землі.

Приспів: Тепла праосінь в нашім житті,
Тепла праосінь дала мені тебе,
Навчила мене щиро любити.

Промінчик сонця впав на кружева,
Але не усміхнулися уста,
У оці народилася сльозинка,
А потім друга, третя...Ще хвилинка,
І капають гіркі краплини із лиця...

Сльоза змішалась із душею сонця
У танці радості й журби
І ніжним вітром крізь віконце
Прилинув аромат весни.
Але не втішив. Навпаки...

Пожовкле листя падає додолу,
А вітер грає з ним,як мати із малим дитям,
А сонце світить лагідно і ніжно
І,водночас,так по-осінньому невірно...

Коли могла б я в мить таку печальну
І,разом з тим,спокійну і легку
Відлинути із листям цим в край дальній,
Де я знайшла б лиш Світло і Красу...

І,сидячи під деревом із книгою
У парку чи саду,
І потопаючи у морі золотого -
Для світу цього мертвого вже листя,
Зливаючись з природою,що помирає,
Душа повільно тьмяне і згасає...

Любов-таке ж світло, як сонце, як місяць
Любов освітлює буття,
Любов розпалює надію,
Що не згасає все життя.

Любов приходить із просторів,
З далеких космічних країв,
Вона блукала в них цілу Вічність,
Але осіла в серці моїм...

Любові я віддала спокій,
По-справжньому відчула біль,
Я втратила усе, ... окрім любові
І невмирущої жменьки надій...

Але пройшли роки і вогник згас,
Пропали вже кудись бліді надії,
Десь вдалині душі лиш спомин ще жевріє
Про ті часи, що поєднали нас.

Та спомин той вже не печальний,
Він світлий, легкий, ... лиш терпкий,
Він нам нагадує про щастя
І знов веде в країну мрій...

На серці втома...
Неначе я прожила 300 літ,
Неначе в пеклі вже бувала
І бачила весь людський рід.

На серці камінь...
Якби ж я знала,звідки він!
Що топить,совість,затишок вбиває,
Останній спокій на шматочки роздирає.

На серці туга,відчай,смуток,жаль,
І моя віра вже не дивиться у даль,
Збирає розум часточки надії,
Складає їх у щось єдине,ціле,
У ту надію,
Що,як відомо нам,
За руку із душею світ цей покидає,
Останньою вмирає.

Я дивлюсь на червоне плесо в склянці
Я бачу ньому відблиск зір
І сяйво місячне...
І чорний небосхил...
Вдихаю аромат терпкий,
Цей притомно-солодкий запах.
Чекаю півночі...
Ще ні! Ще рано...Ще чекати.
Гортаю сторінки життя...
Уже востаннє...
Так, тепер уже в останній раз!
Я бачу світло у кінці тунелю,
У мене за плечима.
Я йду від нього...
І знов дивлюся в небо,
Стискаю склянку у руці
І подумки прощаюсь з тим,
Кого я покидаю на землі.
Чекаю півночі...
Бам...Бам...Вже час.
Ковток.І ще один.
Бам...Бам...
Бам...Бам...
Вже вороття нема,
В душі найтихіша тишина.
І ще ковток. І знову: Бам...
Прощаюсь з світом цим
І з цим життям. Втікаю з нього.
Бам...Бам...Бам...
Ковток останній. І склянка пуста.
Тіло ще дихає, та мертва вже душа.
Бам...Бам...Пітьма.

* Отрута (лат.)

Уламок неба
В моїх руках,
Зоряний пил
У твоїх очах.
Тінь полум’ям
Малює ніч,
Ми залишилися
Віч-на-віч...
Не скоро ранок,
Тиша німа,
Згорає свічка,
Гусне пітьма.

Місячне сяйво
І шурхіт крил,
Червоні квіти
І небосхил
Залиє кров’ю
Сонця схід,
І моя пристрасть
Не згасне вовік...
Душа палає
Від твого тепла,
Нічка втікає,
Гасне зоря.

В росі ранковій
Втоплю свій біль
І з щирим серцем
Всміхнусь тобі.
Солодкий щем
Зупинить час,
Глибінь очей
Стане всесвітом для нас...
Зійшло вже сонце -
Чарує світ,
І тихий сміх...
Любові ангела політ...