О Господи!
Чому приносиш ти мені
Одні важкі розчарування?
Чому тримаєш ти мене
На ланцюгу пустого сподівання?

Я все життя лиш сподіваюсь,
Надію маю лиш на те,
Чого так потребую і тебе прошу,
Чекаю, чекаю, та не дочекаюсь...

Є речі, непідвладні нам,
Є те, що у своїх руках тримати
Жоден з нас не може
На те є лиш веління Боже.

Але...О Господи!
Не щедрий ж ти на дарування,
Коли так потребую я твого
Про мене піклування.

Як відповідь отримую у руки
Лиш пустоту, таку,
Яка живе у мертвому вже серці,
Яке покинула знеможена душа.

Лиш павутиннячко, таке тонке і сизе,
Таке невидиме й на дотик не чутне.
Але звивається воно і липне все до тіла
У душу влазить, імітує смерть.

Чому тоді, коли на серці й так печаль,
Коли опущені від безнадії руки,
Ти, замість того, щоб додати духу
Все новими нещастями нас засипаєш?

Вони один до одного туляться,
Розпалюють печаль,
Й народжується відчай,
Розпач і безвихідь.

Я розумію, Господи,
Допоки в серці досить ще надії
Життя у ньому так чи так жевріє,
Але коли надії стане вже обмаль?

Тоді не кину більше погляд вдаль,
У даль майбутнього...
Я скажу лиш життю: ”Прощай”
І прошепочу я тобі: ”Чекай”.