Срібними гребнями хвилі тікають у море,
Білі виблискують леза у водній імлі.
І рукавами річок в найсиніші простори
Напнуті вітром надії пливуть кораблі.

Безліч сміливців покинули вдома обузи,
Духу свободи ковтнувши у груди міцні,
І назавжди розрубали на пристані вузол,
Щоб течією лихою нестись по ріці.

Дзвінко співає на виступі мокрої скелі
Тіням розлуки і зради сумна Лорелей –
Про моряка, що любов залишав на постелях,
Й на кожен голос скеровував вбік корабель.

Діва співала, і в ніч розливалася пісня:
Кинув моряк своє судно й на скелю побіг.
Плачучи, він Лорелею до серця притиснув,
Руки цілуючи ніжно і обриси ніг.

Він цілу ніч загорався, як місяць крізь хмари,
Губи вологі блищали, неначе єлей.
І понад ранок шептав у пасмо кучеряве:
– Люба єдина кохана моя Лорелей…

– Зірочко срібна, любове моя одинока,
Кинута скелі холодній на розсіч вітрам,
Серце моє буде вічно в руках твоїх вогких,
Я повернусь і нікому тебе не віддам.

– Мій капітане, – в сльозах шепотіла красуня, –
То залишайсь боронити мене від вітрів –
Бачиш, як віють поділ моїй зношеній сукні,
Поки по річці утомлені йдуть кораблі.

– О, мене манить за обрій блакитна свобода –
В даль, де кінчаються межі всіх звивистих русл.
Я лиш торкнусь горизонту в просолених водах
І на найшвидших вітрилах сюди повернусь.

– Мій капітане, пробач, що я мушу просити…
На твоє серце закохане і молоде
Вниз по ріці вже підступно розставлені сіті –
Ти в них загрузнеш й не випливеш більше ніде.

Знаю ж: чужими жінками упійманий грубо,
Будеш, заплутаний в сітях, лежати в човні,
Гучно сміятися і підставлятимеш губи
Під їхні ласки й улесливих слів ручаї.

Прошу, лишись в моїх точених з каменю стінах!
Знаю напевне: направивши свій корабель
В море безкрає, тягуче і безміру синє,
Більше не скажеш ніколи: «Моя Лорелей!»

– Діво кохана, твої хвилювання даремні, –
Гладив їй плечі і скрушно дививсь долілиць, –
Що мені прісна любов жіночок із таверни,
Шлюх оп’янілих і сивих портових дівиць?

Люба, твій погляд вологий – це вітер із моря.
Чуєш, як дме в нашу сторону свіжості бриз?
Він мене кличе… – Й моряк цей, долаючи сором,
Скелі тримаючись, швидко подався униз.

– Проклятий будь, капітане! Не вийдеш, бо вузько
В цім повороті, де честь випробовує Рейн.
Хай корабель твоїх втіх розіб’ється на друзки
Об вічну скелю на ймення моє – Лорелей!

Падала мачта і палуба гнулась в розколах,
А понад ними ще дівчини голос звучав:
– І твою долю розбиту ніколи-ніколи
Вздовж течії не прийматиме жоден причал.

Клюють горобці в споришах насінини,
А голуб купає в піску сизі крила.
У платті червоному діва осіння
Босоніж іде по асфальтових брилах.

Іще декольте дозволяє погода,
І сонце лоскоче засмаглу їй шкіру.
Вона оглядається зверхньо і гордо,
Ступає вже владно і поки що мирно.

Бурштинові кучері скріплює обруч,
І темні, як вишні, всміхаються губи.
Розхристаний вітер звивається й хоче
Здаватися теплим, легким і не грубим.

2011 р.

А рицар плакав, спершись на коліна,
На мертвий камінь припадав чолом.
Його любов висока, але тлінна
Стікала по щоках, в очах пекло.
І хмари просочилися крізь браму
І застелили надвечірній пир,
Як погляд свій ховала ніжна дама,
На честь якої виграно турнір.
Як він хотів любити її душу!
Нести у думці в свій кривавий бій
Любов тендітну і водночас дужу,
Щоб кожен подвиг присвятити їй.
Йому б солодкою була любовна мука...
Піднесено б він рушив у похід,
Якби із дамою його єднала думка,
Хай навіть і життя вкоротить літ.
Ридав, зігнувшись, сльози лив потоком
З очей блакитних на залізо лат,
А вітер умивав засмаглі щоки,
Дверцята відкривав любовних ґрат.
...А як воно тепер – любити душу?
Душею, а не тілом – вже хто зна?
Хтось «подвиги на честь» із місця зрушить
Чи тільки в підкорянні крутизна?
Той рицар плакав. Як йому щеміло!
...Цікаво, на межі тисячоліть
Чи він зумів би увірватись в тіло
Своєї дами? – думка мимохіть.

2010 р.

Стояла із мамою й татом під віттям вільшаним
У тихому затінку дівчина – вродою мила.
Волосся дрібні завитки, мовби гроно каштанів,
Лягали на плечі холодні і сяюче білі.

В червоному платті, що срібною ниткою шите.
Трояндою квітне, сердечний ховаючи трепет,
І в рицаря, що свій шолом при арені залишив,
Очима стріляє так тонко, немов з арбалету.

А в того біляве волосся, як топлене млеко,
Яке під шоломом змокріло й взялось завитками,
І очі блакитні, і усмішка лущена, терта,
І в серці гарячому – легкість померти за даму.

Недавно посвячений в рицарі, знатного роду,
Прибув на турнір – одиночка, сміливець, зухвалець!
А ввечері, пил обтрусивши із ніг, її – горду –
Посміє, припавши коліном, просити на танець.

Він виклик прийняв, обернувшись і глянувши косо.
Прекрасна! Але зосередитись слід перед герцем!..
І мріє вона відмовляти йому цілу осінь,
Щоб стати по тім загадковою дамою серця…

Вона така юна, сміється з розмов про заміжжя.
А в замку холодному сіро. І хочеться дуже,
Щоб рицар розвіював сум її тиждень за тижнем,
Допоки їй батько не знайде достойного мужа.

Один нещодавно добивсь – цілував її руку,
Співав серенаду в саду, як цвіркун осмілілий.
Розгніваний татко зіскочив із лави і хутко
З мечем вибіг в браму й обтяв тому рицарю крила.

А цей, – панна стримує подих в тугому корсеті
І трохи збентежено соває пальці в перчатках, –
Молодший з синів, майоратом до нитки обдертий,
Він – рицар без спадку, якому нема що втрачати.

2014 р.

До сонця берізонька крутиться станом,
Обмахує тіні, вхиляється ніжно,
Неначе уперше за осінь – кохана,
Немов обірвала нитки із колишнім.

Танцює із вітром в важкому намисті,
У золоті плаття – яскраві смарагди.
Вона після ночі солодка і чиста
І мріє в цю осінь – любити і грати.

Всоромлено тягнеться клен до берези.
І поки навколо палає багаття,
Гілками незграбний і досі тверезий,
Підступно цілує розвітрене плаття.

Приборкати хоче цю пишну величність,
Що крутить вершечком, прудка і смішлива?
Та ж він нерухомо стояв цілу вічність,
І соки – сто літ, як застигли у жилах.

Заплуталась віттям тонким об гілляку
І вирвалась зразу з обіймів, патлата.
Він навіть відчути не встиг переляку.
Щасливий! І бач, не просив і не сватав.

2014 р.

Вона, та смуглявка, що зараз іде по алеї -
З думками сама, але так, ніби з кимось (удавано),
Вона, як і безліч звичайних безликих людей,
Безпам’ятно мріє в минулому бути ангелом.

...Як в неї були тоді білі незаймані крила
З м’якесеньким пір’ям... Ті крила - великі і дужі,
Такі, щоби високо в небо здіймати уміли
Її неземну на землі обважнілу душу.

...В житті не фартило, лиш зрідка бувала щаслива -
То, може, не білими крила були, а чорними,
Та якось упала на них божевільна злива?..
Вона би і чорним раділа по-ангельськи. Чом би й ні?

Їй дуже хотілося знати, що в цім її тілі
Жив ангел. А крила?.. - кимсь зрізано / вирвано / спалено,
Обрубки відпали, рубці зажили, і в лініях
Гнучкої спини хтось колись упізнає ангела.

2011 р.